Нам, дітям Великої Вітчизняної війни, випали тяжкі роки. Тим, хто вижив під час бомбардувань, довелося змалечку в голоді та холоді працювати не покладаючи рук. Ми відбудовували міста і села, заводи і фабрики, електростанції, мости та залізничні колії, піднімали сільське господарство...
Більшість пережила велике горе від втрати близьких, відчула смак Перемоги у 1945 році, радість відродження Батьківщини і здобуття незалежності Україною.
Здавалося б, настав час бажаного спокою на старості літ. Та де там?! Коли нині на сході у запеклих боях гинуть наші сини й онуки, від бомб і артилерійських снарядів помирають мирні жителі! На очах руйнуються зведені нашими руками будинки, підприємства, школи, садочки.
Немає спокою ще й від того, що ми вже не здатні разом зі своїми дітьми вийти на поле бою, щоб захищати рідну Батьківщину. А їм ой як потрібні наші батьківські благословення, підтримка і матеріальна допомога. Кошти потрібні на бойову техніку, військову амуніцію, на ліки пораненим.
У мене невелика пенсія, але з вересневої я перерахував тисячу гривень нашим бійцям, котрі захищають рідну землю від російських окупантів. І звертаюся до таких само, як я, дітей Великої Вітчизняної війни, не будьмо байдужими до майбутнього рідної України і наших дітей, не відмовляймося допомогти нашій армії. Я переконаний, що кожна наша гривня наближатиме перемогу: комусь на полі бою врятує життя, а комусь із поранених допоможе одужати...
Віктор СТАРИК, небайдужий хмельниччанин, дитина війни.
