А козацькі вуса, ніби шаблі гострі...

Доповнюють образ земляка спогади його побратимів, колишніх в’язнів радянських концтаборів Євгена Сверстюка та Василя Овсієнка, сина Олекси — Володимира Тихого, рідкісні знімки, знайдені нещодавно в батьківській хаті й передані до Дружківського історико-краєзнавчого музею.

Що Тихий мав козацьку вдачу, засвідчують усі, хто знав цю лагідну людину (й прізвище ж мав відповідне). Свою національну приналежність він намагався доводити навіть за ґратами — поведінкою і зовнішнім виглядом. Про це у фільмі про Олексу, знятому кінематографістами із Дружківки, говорить Левко Лук’яненко, згадуючи козацькі вуса Тихого, які той щоразу відпускав у таборі й які ніколи сам не голив. За тих умов це було своєрідним фактом протесту проти свавілля, підкресленням своєї національної ідентичності.

Ось як згадує про це у книжці «Не можу більше мовчати» Василь Овсієнко, котрий сидів із Тихим у таборі: «Кожної неділі ведуть нас до лазні, де відбувається одна й та сама процедура: «Тихий, поголіть вуса». Тихий мовчки закладає руки за спину, демонструючи, що він того не робитиме, але й опору не чинитиме. Сідає на стілець. Банщик Грицько Кондратюк, постригши машинкою голову (цьому Тихий не противився), так само мовчки подає машинку наглядачеві, і той зістригає вуса. Ми не раз казали Олексі, що, може, на цьому не варто стояти, але він був упертий: «Якщо сьогодні поступлюся — завтра вимагатимуть ще чогось». Один відступ від принципу поставить тебе у ряд безпринципних.

Показово, що на волі Тихий вуса не відпускав, лише за ґратами. Адже вуса — це ознака воїна, вони надають обличчю вигляду мужнього, навіть войовничого. Ось чому лицарів-козаків не можна уявити без вусів!

Цього не міг не знати Олекса Тихий, який добре знався на історії козацької доби. Знав він і про те, що вуса мусили бути у бойовій готовності. Саме з такими вусами ми й бачимо Олексу на унікальній фотографії, зробленій, коли він був уперше ув’язнений під час «хрущовської відлиги», у травні 1957 року (на знімку). А ось обвислі вуса, які він та його побратими Левко Лук’яненко, брати Горині, В’ячеслав Чорновіл носили за колючим дротом під час наступних табірних випробувань, теж мали символічне значення. Їх називали «сумом України».

Але не лише зовнішнім виглядом О. Тихий підтверджував свою належність до козацького роду. У своїй творчості він не оминав історичної, зокрема козацької, тематики. Ось уривок із його статті «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області».

«Уже в XVІ, а особливо в XVІІ столітті, на території нашої області з’являється багато сторожових постів (паланок) запорозьких козаків: Зайцівська, Ясинуватська, Домаха, Першаківська, Бахмутська, Святогорівська та інші. Спочатку там протягом літа несли сторожову службу безсімейні чоловіки, а згодом почали селитися сім’ями, утворюючи хутори. І з роками таких поселенців-козаків було щораз більше.. в XVІІ столітті почалося масове переселення українських селян на незайняті території, що були землею Московської держави. Частина колишньої Слобідської України входить до складу Донецької області (Слов’янський, Краснолиманський, Артемівський райони). Частина області колись входила до складу земель Війська Донського (Амвросіївський, Тельманівський, Новоазовський райони).

У другій половині XІX століття починається бурхливий розвиток промисловості в Донбасі. Сюди на заробітки тягнуться тисячі людей, особливо з перенаселених центральних губерній Росії. Міста нашої області стають переважно російськими. Але на шахти та заводи йшла й частина знедоленого безземельного українського селянства. Капіталісти та царські чиновники не дбали про культуру та освіту трудового люду. Шкіл було дуже мало — і ті російські, німецькі та єврейські. Українське населення мусило або русифікуватись, або залишатись без будь-якої освіти. Але і в той тяжкий час не вмерли почуття національної гордості і культура українців у Донбасі».

З нього міг би стати добрий педагог, відомий публіцист чи громадський діяч. Та режим відлучив його від дітей-учнів, позбавив волі майже на все свідоме життя.

Про це більше можна довідатися, звернувшись у Донецьке обласне товариство імені Олекси Тихого, яке п’ять років тому зорганізував і енергійно ним керує місцевий підприємець, патріот рідного краю Євген Шаповалов. Це саме за його активної підтримки й участі на батьківщині Тихого, на подвір’ї Олексієво-Дружківської школи №14, де він навчався і викладав, зведено пам’ятну стелу, видано декілька унікальних книжок творів славетного земляка, спогадів про нього, обладнано куточок О. Тихого у місцевому музеї, проведено разом із газетою «Наша Дружківка» (редактор Євген Фіалко) конкурси «Хто такий Олекса Тихий?» та «Десять видатних земляків», організовано велопробіг містами Донеччини і Харківщини, присвячений пам’яті земляка, інші заходи.

...А щодо козацьких вусів, то за будь-яких обставин зберігайте оптимістичний настрій, пам’ятаючи слова класика літератури, нащадка гострих на язик славних запорожців: «Чоловік без вусів — все одно, що жінка з вусами!»