Тепер уже стали сторінками учбових посібників, за якими навчаються майбутні правоохоронці, — деякі зі справ, що їх доводилося розслідувати колись слідчому Івану Бичку. Щоправда, про це мало хто знає: для підручника важливе не прізвище прокурора чи слідчого, а зміст прикладу, його повчальність.
Івана Микитовича пам’ятають в Ізяславі та Ярмолинцях як принципового служителя Феміди. А ще більше — в Кам’янці-Подільському, звідки й пішов на заслужений відпочинок у 1996 році. Прокурор Бичок і тепер шанована в районі людина. Ще рік після виходу на пенсію попрацював приватним захисником, та час змінювавася, перебудовувалися і правоохоронні органи, а ще більше адвокатура, Феміда навіть почала інколи загравати із законом... «А я звик працювати чесно», — скупо оповідає Іван Микитович. У нього лишився гіркий осад від цього року роботи, довелося покинути, хоча сил ще мав достатньо. Влаштувався викладачем права в філії київського вузу. Та за три роки її закрили: в столиці дізналися, що студентами філії є... кияни, їм дешевше було вчитися в провінції. Та й такі цікаві викладачі, як той само Іван Микитович, не могли не привабити.
Що ж робити на пенсії, куди подіти нерозтрачений запал? Іван Микитович взявся за старе: переглянув зібрані колись ним же краєзнавчі матеріали і вирішив писати історію.
Як гуцул лякав
Предметом досліджень стало рідне село. Назва його ласкава й тепла — Грушка. Іван, як був ще дитиною, все допитувався у старших про минуле своєї Грушки, щось занотовував. Тепер як знайшов. Від цієї пічки й почав танцювати. Про Грушку не писати не можна. Адже була вона стратегічним селом. Місто Бакота та молодша за неї Стара Ушиця всю свою надію на Грушку покладали. І ось чому. Лише з боку Грушки до них міг дістатися ворог. Тому в Грушці завше була сторожова вежа. А першим сторожовим був якийсь виходець із гуцулів, що оселився тут, на чумацькому шляху. От тільки-но сунула загроза, гуцул стриб на коня і гайда попереджувати придністровські міста. «Уже гуцул лякає», — казали люди і з нехитрим скарбом бігли ховатися в урочища та ліси. Від тої фрази в Грушці теж є слід: тут чимало мешкає громадян на прізвище Гуцуляк (Гуцул — ляк). Мабуть, був вельми плодовитим на нащадків отой син гір, що вкоренився на Поділлі.
Узагалі в Грушці кого тільки немає. Бо ж заснували її чумаки біля трьох криниць, де крислата груша росла. А ось, до прикладу, ціла вулиця Кримською в народі зветься. Якось до місцевого пана Карашевича заїхав знайомий пан із півдня. Похвалив його поля та й домовився замінити добірну пшеницю на гарних овець. Зерна йому відміряли, а за рік у Грушку прибився хлопець зі стадом. «Я тепер ваш кріпак, — сказав пану Карашевичу прибулець, — бо мій пан наказав мені тут лишатися». Карашевич його одружив. Де поселився кримчанин — там і вулиця Кримська почалася.
«Щоб сліду панського не лишилося»
Грушку та навколишні села тримали пани Токаржевські та Карашевичі, котрі між собою були родиною. Неабиякі були то газди. Бо в Грушці панський будинок зі скляною мансардою був такий пишний, якого інші поміщики краю собі не могли дозволити. З тієї мансарди видно було всю округу. Але прийшов час, коли пролунав заклик: щоб і сліду панського не лишилося в Україні! Де взялися рукаті хлопці — і гайда все валити. Потрощили нанівець оту сонячну мансарду, скло потовкли. Узялися за кам’яні стіни, а вони товсті, міцні, як мур. Сіли хлопці обідати. Випили по чарці, радяться: як то їм ті мури розбивати. А один і каже: «Та ми з ними нічого не зробимо, он які міцні». «То, може, ми вже завтра й не прийдемо сюди?!» — перепитав інший. «Еге ж, не прийдемо!» — погодилися всі. Бо хто ж дурний те, що не під силу, робити?! А стіни ті робили, як ведеться здавна, на вапняному розчині з яйцями та ще якимись хитромудрими добавками, що їх мулярі тримали у великому секреті. Згодом, коли в селі комуну почали організовувати, панський дім прислужився під сільраду, господарчі будівлі комунари теж використали та й ще один будинок самі побудували.
Стоїть і тепер палац Карашевича. Щоправда, вигляд у нього далеко не той, парадний, як колись. Але сільрада й досі тут міститься. А сільська інтелігенція мріє про те, що колись тут можна буде облаштувати музей села. Є доволі експонатів, є й ентузіасти, а головне — є укладена історія Грушки, якій віддав більш як півтора десятиліття прокурор Іван Бичок. Він, до слова, немало матеріалів віднайшов у обласному архіві, коли ще ця установа розміщувалася в Кам’янці-Подільському. Добре, що встиг, бо до Хмельницького на скромну пенсію не накатаєшся.
Цікава та багатогранна й історія Грушки XX століття. Час репресій, період, коли валили храми, — про все є докладна інформація в Івана Бичка. Мало хто знає тепер, що на сільському цвинтарі поховано два десятки січових стрільців, які померли від тифу. А як ретельно треба описати все, що відбулося після розвалу колгоспу! Гірка правда, як розтягли, понищили колективне майно люди зі споживацькими інтересами, має стати наукою для всіх.
Не кожному селу щастить на власного історика. Іван Бичок, котрий починав у рідному селі хвацьким шофером, мотористом на МТС, вибився у великі люди — прокурори, кажуть односельці. Але щоб ще і в історики — того ніхто не сподівався. Першим читачем (і консультантом) стала директор школи Валентина Миколайчук. З Іваном Микитовичем вони навіть змагаються у віршах, присвячених рідному селу. Й обоє мріють про видання книжки про Грушку. Педагог розуміє, як ніхто: потрібна книга ця юним грушківчанам. Подільські історики працю колишнього прокурора оцінили дуже високо. Добре, якби вона послужила молодому поколінню, сказали в Центрі Поділлєзнавства. Тепер прокурор шукає благодійника, котрий би допоміг видати життєпис Грушки. А, може, він таки знайдеться?
