Свою 102-гу зиму баба Параска зустріла в колі сім’ї. Жоден з можновладців не потривожив найстаршу з лемкинь України своїм приїздом і віншуванням.
У 2008-му її зі 100-річчям привітав сам Президент, виявили шану місцеві керівники.
У черговий день народження не було навіть сільського голови. Чи то команда не дійшла згори, чи забули чиновники про літню жінку, яка дожила до ста двох років. А, може, того дня в окрузі зозуля кукукала десяткам ювілярів і забракло часу на відвідування бабусі найповажнішого віку...
Та вона навряд чи образилася. Парасковія Михайлівна жартує: певне, Господь триматиме мене на цьому світі, поки ненька-Україна не визнає статус депортованих за 500 тисячами лемків, насильно висланих з Польщі. Розмови про це точаться не один рік, дедалі менше переселенців топчуть ряст та, може, станеться диво — доживе Парасковія Потоцька до історичної події. Чергової, вікопомної. «Ви були учасником багатьох історичних подій», — зазначав у своєму привітанні Президент два роки тому.
Воістину так. Жила лемкиня до 1945 року по той бік Карпат. І хіба не накрила Польщу чорним крилом Перша світова війна? Хіба не докотилася туди революційна хвиля 1917-го? Бог милував, голодомор обійшов Сяноцький повіт, зате не пройшли повз Батьківщину окупаційні німецькі варвари.
І все-таки сім’я трударя Михайла Потоцького вижила. Вижила, щоб стати злидарями на українській землі, де з-під палиці будувалось «світле майбутнє».
Праця за трудодні в колгоспі, нинішня мізерна пенсія і невимовна туга за Бескидами — цього у 102-річної баби Параски не забрати. Ще років 20 тому вона мріяла повернутися на Лемківщину і там померти. Нині лише згадує її, розповідаючи родині та односельцям, як жилося і дихалося під синім небом на батьківській землі.
А ще розповідає вірші польською мовою і співає лемківську пісню «Ішов козак на війноньку».
Вона вже недочуває, недобачає, але на пам’ять не скаржиться.
Донька Марія Іванівна згадує: «Мати ніколи не була пацієнтом сільської амбулаторії. Лікувалась травами, м’яса практично не їла, усе життя пила джерельну воду і тяжко працювала».
Оце, вочевидь, і є таємницею довголіття, яку розгадують учені.
Парасковія Михайлівна оточена увагою і любов’ю, які щодня, наче вода із джерела, «б’ють» від доньки, зятя, онуків і правнуків. За ними — як колись за рідними Бескидами — спокійно і затишно.
До РЕЧІ
Академік Геннадій Бердишев (Київ) вважає, що ресурс людського організму розрахований на 121 рік життя. Рекомендує вживати щодня не більше 30 г горілки чи пляшки пива; не палити, не перевантажувати себе фізичною працею; не переїдати, пити так звану реліктову (після замороження) воду.
У Португалії торік померла найстаріша жителька у віці 115 років. Стільки ж було азербайджанцю, коли його п’ятдесятирічна дружина народила дитину. Найдовше прожила громадянка Франції — 122 роки і 164 дні.
В Україні останні десять років довгожителів, що перетнули 100-річний рубіж, — 1200—1500 осіб. Жінок серед них у чотири рази більше.
Іван ІЛЛЯШ.
с. Гутисько
Бережанського району
Тернопільської області.
