Відклавши всі важливі справи і ризикуючи спізнитися на прямий ефір Волинського телебачення, голова обласної ради Володимир Войтович вирушив у віддалене від обласного центру село Боровичі Маневицького району, щоб привітати зі святом місцевого ветерана Олексія Джама. Чим же він привернув увагу високопосадовця?
Шукали сліди війни, знайшли — цікаву людину
Війна вперше обпекла душу Олексія Джама ще 21 вересня 1939 року. Цього дня в селі відбувся один із найбільших боїв між Червоною Армією і відступаючими підрозділами Війська Польського. Окрім кількох сотень убитих з обох сторін солдатів та офіцерів, чималих втрат від загнаних у кут, а від того дуже агресивних польських жовнєжів, зазнало й місцеве населення. Для майже двадцяти односельців Джама день престольного свята, у Боровичах церква Різдва Богородиці, став останнім у їхньому житті. Вигорів і цілий куток села. Олексій Васильович — один із небагатьох, хто сьогодні може розповісти про трагедію як її свідок.
Саме ця обставина і привела нас із відомим волинським краєзнавцем Геннадієм Гульком минулої осені в оселю ветерана. Як тоді з’ясувалося, наш співрозмовник, окрім усього, ще й ветеран місцевого самоврядування Волині.
Без відпусток і вихідних
З війни Олексій Джам повернувся на милицях. Важке поранення в ногу отримав 10 лютого 1945 року. До того був шофером у 43-й винищувальній бригаді. Півроку лікувався в госпіталі у Дніпродзержинську. В ті роки до фронтовиків у селі ставилися з повагою, надто до тих, хто отримав у боях каліцтва. Тож коли 9 лютого 1947 року відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад, Олексія Джама обрали депутатом, а згодом призначили і секретарем сільської ради в Боровичах. А що означало в ті часи працювати головою чи секретарем сільської ради у віддаленому поліському селі, добре знає кожен волинянин.
— Роботи вистачало. Усі чотири роки пропрацював без відпустки. Робочий день тривав по дванадцять і більше годин. Вихідні теж траплялися рідко, — пригадує Олексій Джам. — Секретар вів усю документацію, видавав заробітну плату. Школа також фінансувалася через сільську раду. Чимало клопоту завдавала заготівля сільгосппродукції від населення, розповсюдження облігацій державної позики відбудови народного господарства, організація шляхових робіт. На них, до речі, кожен працездатний мав відпрацювати щороку по сім днів. Починаючи з 1946-го кожен двір обкладали сільськогосподарським податком. Його потрібно було віддавати або зерном, або молоком, або м’ясом... Все це покладалося на сільську раду.
— Обіймати посаду секретаря сільської ради було небезпечно, — зауважує ветеран. — Не всім тоді подобалася радянська влада. Тож нас охороняли «стрибки», при собі теж постійно носив пістолета, мав карабіна. Ночувати часто доводилося по різних місцях. Мав свою схованку. У голову сільської ради стріляли, йшли вони тоді й до мене, але не знайшли. Організовували й колгосп. В ньому я пропрацював на різних роботах понад тридцять років. Найкращих результатів він досяг за Леонтія Кричкевича, який очолював наш «Світанок» два десятиліття. Тепер прикро дивитися, як руйнується це колись міцне господарство. Ділять ферми між собою, розбирають приміщення.
Точка зору Олексія Джама: я за великі господарства, де можна вести справу за сучасними технологіями. Бо що зробиш на клаптику землі?
Довгих вам літ, ветеране!
Привітати Олексія Джама з Днем місцевого самоврядування, крім голови обласної ради Володимира Войтовича, в Боровичі приїхали також голови Маневицьких районної ради — Петро Зінчук та райдержадміністрації Микола Миронюк. Ветеранові вручили Почесну грамоту обласної ради та цінну нагороду — наручний годинник.
А ще номер «Голосу України» зі статтею про бій під Боровичами, свідком якого він був.
Волинська область.
