Давно немає серед нас тих, хто бачив Лесю Українку і розмовляв з нею, її батьками, братами і сестрами. Однак ще живі діти і внуки тих, хто спілкувався з ними...

Одним із найвідоміших серед тих волинян, хто знає про Лесю Українку не лише з книжок, є, безперечно, голова облдержадміністрації Борис КЛІМЧУК (на знімку). Його дід по матері Архип Федчук 1932 року купив у наймолодшого брата Лесі Українки Миколи частину землі Косачів, а головне — обійстя в селі Колодяжному під Ковелем, де нині розташований літературно-меморіальний музей-садиба поетеси. Мати Бориса Клімчука Ольга Архипівна виростала в косачівському «сірому» будиночку, куштувала яблука з їхнього саду, бігала в дитинстві тими само стежками, що й юна Леся Українка. Шану до славетної поетеси вона — педагог із 53-річним стажем — передала своїм дітям: дочці Ірині та сину Борису.

— Борисе Петровичу розкажіть про свого діда Архипа, його стосунки з братом Лесі Українки Миколою Косачем.

— Материн батько, а мій дід Архип, купив в останнього з Косачів, який залишився в Колодяжному, землю та обійстя, де сьогодні — музей Лесі Українки. Там, до речі, була початкова школа, де дід вчителював.

Микола залишається жити в діда в «сірому» будиночку. Мама розповідала, що займав він невеличку кімнатку на горищі. Пам’ятаю те горище, шикарно обставлене. Там диван якийсь стояв, етажерки. Очевидно якусь ренту він від землі мав, бо був при грошах. Мама зазначала, що Микола Косач був гарно одягнутий, багато читав, любив з дітьми гратися. В її пам’яті він залишився як надзвичайно добра, інтелігентна людина. Та зі своїми проблемами. Із сім’єю у нього не склалося. Дружина із сином виїхали, а він тут лишився. У нього були періоди, коли тижнями був абсолютно адекватною людиною. А, бувало, повертався з Ковеля додому трохи «під цим ділом». Черевики — на перев’язі через плече, знімав їх, щоб не псувати. Ішов і співав пісень. Кишені набиті цукерками, і дітлахи з Колодяжного його на вході в село зустрічали, він їх пригощав тими цукерками. Його поховав мій дід на кладовищі в Колодяжному. Свого часу я поправляв його пам’ятник. Треба, мабуть, ще ліпше справити його, поставити погруддя. Микола має бути достойно пошанованим. Він останній із Косачів похований на українській землі.

— Борисе Петровичу, а що знаєте про їхні відносини?

— Стосунки з дідом у Миколи Косача були, можна сказати, відмінні, вони жили душа в душу. Мама, 1927 року народження, згадувала, що вони вечорами часто сиділи з дідусем, про щось бесідували.

Дід Архип був дуже освіченою людиною, за що потім і отримав 25 років таборів. Відсидів половину: з 1944-го по 1956 рік. За амністією його відпустили. А в 1991 році реабілітували. Одного з найперших. Я тоді ще не був ні начальником, ні головою ради. Просто він справді нізащо сидів.

— Косачі мали півтисячі гектарів землі. Якою ділянкою володів ваш дід Архип?

— Не знаю, скільки землі було саме на території музею, напевно півтора гектара. Але дід був власником 40 гектарів орної землі, 40 гектарів дубового лісу і мав два гектари хорошого яблуневого саду. Як мені розповідали, він продавав урожай з нього «на корню». Тобто контрактанти приїздили весною, дивилися, як цвітуть яблуні. Укладали угоду, потім приїздили, самі збирали яблука, розраховувалися з дідом. І яблуневий сад приносив непогані прибутки. Ще був ставок з рибою. Рибою теж торгував. Сіяв жито, пшеницю. Сівозміну запровадив. Сім’я у Федчуків була велика, тому не використовували найманої праці: самі обробляли, самі жали, самі молотили. В діда вже були сівалки на кінній тязі, парова молотарка... Він був добрий господар.

— Господарський хист діда Архипа передався комусь із родини?

— Старший син у сім’ї — рідний брат моєї матері, а мій дядько Федір — отримав трирічний агрономічний вишкіл у Голландії. Ще за польських часів дід зібрав гроші і відправив його туди вчитися. Доля Федора Архиповича склалася дивно. У 1944 році його вислали в Казахстан. Але з киркою він не працював. Його одразу використали як агронома. Потім — цілина. А закінчив він свою кар’єру на посаді начальника облуправління сільського господарства Карагандинського облвиконкому, маючи вже Золоту Зірку Героя Соцпраці. По маминій лінії в сім’ї було двоє братів і троє сестер. Нікого вже не лишилося.

— Яка подальша доля діда Архипа?

— У 1944 році землю в діда конфіскували. Повернувшись із таборів у 1956-му, в купленій у Косача хаті віку з бабусею Шурою доживали. Але господарювали до останнього дня: тримали двох корів, город, сад. Дружина дядька Степана, тітка Мотря, багато літ працювала в музеї прибиральницею. Їй добре було: відчинила хвіртку — і вже в музеї.

«Сірий» та «білий» будиночки збереглися й після війни. Я пам’ятаю ті будиночки. Дитиною любив бувати в бабусі. Вона була дуже строга, а дід — дуже добрий. Часто бігав у музей горіхи зривати. Дерева були посаджені ще Косачами, вже тоді вони були доволі старі, розкішні. А дідова хата збереглася, там його правнук Сергій власником. Він теж Федчук. Використовує її як дачу, а живе в Ковелі.

— Свого часу ви, Борисе Петровичу, відіграли позитивну роль в долі музею.

— У 2001 році Колодяжне відвідав Президент України Леонід Кучма. Жартома кажу йому: «Оця вся територія, вибачте, нібито мого діда. — А що ти хочеш з нею робити? — Нічого, мій Президенте, можу лише підписатися, що наша сім’я передає її українській державі ще раз, якщо треба».

Отак усе переплелося. Тоді ж Леонід Кучма дав доручення Георгію Кірпі на реконструкцію музею. Буквально за кілька місяців за гроші «Укрзалізниці» в музеї змонтували нове опалення, провели капремонт.

Я щасливий, що за роки мого керівництва музей ніби оновився. Та ще є багато роботи. Будемо цим цього року займатися. Плануємо чистити замулене озеро Нечимне, що поблизу села Скулин Ковельського району. Перебування на Нечимному справило на маленьку Лесю велике враження. Це згодом знайшло відображення в її драмі-феєрії «Лісова пісня». Є задумка земснаряд купити для нашого управління водних ресурсів у власність держави. Такі переговори вже ведемо. Хай повертають озеро до життя.

Мене, між іншим, хрестили в тій само церкві у Волошках, що й дітей Косачів — Оксану, Миколу, Ізидору. Бачите, як усе переплітається в людських долях, в епохах. Інколи дивуєшся, які виверти робить доля.

— Про Лесю Українку ви не забували навіть на дипломатичній службі...

— До речі, в мене як у колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла України в Азербайджані є ще одне невиконане зобов’язання — пам’ятник Лесі Українці в Сумгаїті. Нині там роботи ведуться повним ходом. Коли ще був послом в Азербайджані, започаткував ці роботи й отримав добро від Президента Ільхама Гейдаровича Алієва, що цей пам’ятник буде. В Азербайджані вийшов у перекладі двотомник Лесі Українки. Це був спільний проект посольства і міністерства культури Азербайджану. Так само як і ми переклали на українську мову відому поему великого азербайджанського поета та мислителя ХІІ—ХІІІ століть Нізамі Ґенджеві «Лейла і Меджнун». Тримаю її в себе на письмовому столі. Це розкішне подарункове видання. Перші екземпляри отримали Президенти обох країн.

Отож Леся і Азербайджан. Бачите, як доля мене не відпускає від неї. Це добре, тому що Леся Українка і сім’я Косачів — це і доля моєї родини по лінії мами, уродженої Федчук.

— До ювілею поетеси залишилося трохи більше місяця...

— Відзначати 140-річчя від дня народження Лесі Українки будемо на найвищому рівні. Радий, що є постанова Верховної Ради, є доручення до Кабінету Міністрів. Знаю, що всі заходи будуть обов’язково виконані. І в обласному бюджеті передбачимо на них кошти. Думаю, і благодійні фонди сюди підключаться. До речі, незабаром запросимо вас ще на одне свято: відкриття пам’ятника матері Лесі Українки Олені Пчілці в Луцьку.

Розповідь голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука доповнює завідувачка літературно-меморіального музею-садиби Лесі Українки в Колодяжному, заслужений працівник культури Віра Комзюк.

— Микола Косач продав «сірий» будиночок Архипу Федчуку, а собі залишив у ньому невеличку в шість квадратних метрів кімнату на другому поверсі — колишній робочий кабінет Олени Пчілки. А на першому поверсі жили Архип Федчук зі своєю дружиною Олександрою. Стосунки нових господарів «сірого» будиночка і Миколи Косача були дуже добрі. Саме Архип та Олександра Федчуки організовували його похорон. Як розповідала їхня невістка Мотря, Степанова дружина, люди зібрали на похорон гроші. Дехто був винен йому за оренду землі, дехто давав просто з милосердя. Приїхала Миколина дружина Наталія Дробиш. Вона вже жила окремо від Миколи Косача. Їй віддали ці гроші. Час ішов. А вона не поверталася. І вони вдруге збирали кошти на похорон. Їх виявилося замало. Тож не вдалося навіть купити взуття.

— А хата Архипа Федчука ще збереглася?

— Коли на початку 1950-х років робили обстеження «білого» та «сірого» будиночків, то дійшли висновку, що «сірий» треба через ветхість замінити на новий. А старий Федчукам дозволили розібрати й перенести за паркан музейної території. У 1955—1956 роках вони його звели і жили в ньому. Звичайно, він втратив у розмірах і формі, але все дерево в ньому із «сірого» будиночка. Згодом його оббили деревостружковою плитою, але зовні й нині збереглися оригінальні вирізані з дерева карнизи. Стіни цього будиночка пам’ятають Лесю Українку, всю її родину. Жив у ньому дід Архип з дружиною Олександрою, а також син Степан з дружиною Мотрею, які працювали в нашому музеї. Їхні сини Борис та Петро (двоюрідні брати Бориса Клімчука) народилися в тому, ще справжньому, «сірому» будиночку.

До речі, Федчукам належав лише «сірий» будинок, а «білий» Микола Косач продав селянину Пилипу Селюку. Гонта, якою він був накритий, почала текти, і Селюки перекрили його соломою. Згодом їм держава побудувала хату. І вже в 1949 році, коли тут було створено музей, «білий» будиночок капітально відремонтували.

Із «сірого» будиночка збереглося кілька меморіальних речей, які музей викупив у Федчуків: ваза під квіти, самовар і стіл.

На завершення хочу розповісти про останній приїзд на Волинь Косачів. У грудні 1943 року в Колодяжне до свого колишнього родового маєтку завітали сестри Лесі Українки Ольга та Ізидора. Ольжиного сина Василька вони ще раніше послали у Львів з пакунками сімейного архіву. Як згадувала тітка Бориса Клімчука Мотря, бабуся Олександра саме в той час пекла хліб. Дала їм на дорогу кілька запашних буханців. Прощаючись, Ольга та Ізидора сказали, що вони колись ще повернуться в Колодяжне. На жаль доля не подарувала їм такого шансу.

Волинська область.

Портрет Лесі Українки в музеї в Колодяжному (художник Г. Левицька. Полотно, олія. 1991 р.).

«Сірий» будиночок, в горішній кімнаті якого жив Микола Косач.

Фото автора.