Можна зібрати педагогів на курси підвищення кваліфікації і читати їм щоденно набридлі лекції. Користь від таких менторських заходів прогнозована.
Можна організувати дискусійні клуби за інтересами — це буде класно.
А можна на час забути про класичні методику та методологію і влаштувати чудовий вечір поезії. Так, власне, і зробили в Київському обласному інституті післядипломної освіти педагогічних кадрів, де відбулася зустріч з учителями-письменниками регіону.
«Я сію зерна золоті надії, правди і любові» — це назва заходу, організованого Ольгою Рокицькою, методистом центру координації роботи з методкабінетами.
На зустрічі читали вірші, презентували збірники, методичні посібники.
Скажімо, Микола Боровко, заслужений учитель України, познайомив колег із двотомником вибраних творів, написаних протягом 30 років.
Любов Завіщана, керівник літстудії Білоцерківського районного будинку дитячої та юнацької творчості, представила дві збірки.
Тетяна Петровська, відмінник освіти із Софіївсько-Борщагівської школи Києво-Святошинського району, запропонувала колегам методичні посібники «Поетика» для 2—4 класів і свою ліричну поезію.
Петровська, про яку мені доводилось писати, відома своїм творчим надбанням далеко за межами області. Пісні на її вірші співають в Україні, люблять не лише самодіяльні виконавці.
Тетяна Василівна переконана, що поезія сприяє формуванню естетичних смаків, розвитку пам’яті, уяви, мислення. Вважає, що доля нації, мови залежить від кожного. Надто в наш час, коли солов’їну прагнуть принизити, розтоптати. Про це і вірш поетеси «Рідна мова»:
Рідну мову легко розпізнати
В колисковій ніжності верби,
В українській білій тиші хати,
В барвах стяга жовто-голубих.
Нашептала хвилечка дніпрова,
А старий Славута знає все, —
Що від Бога, з пісні і з любові
Мову у душі народ несе.
Як не можна матері зректися,
Пісні солов’їної в гаю,
Так без рідних слів не обійтися,
Як Вітчизну любиш ти свою.
