1 січня 2011 року свій 65-й день народження відсвяткував Валерій Маренич, легенда української естради, керівник популярного в 70—80-х роках минулого століття гурту «Тріо Маренич», народний артист України. Скромний у побуті й у спілкуванні, він за 40 років творчої діяльності подарував мільйонам людей радість від української пісні.
— Валерію Петровичу, яким був для вас минулий 2010 рік?
— Йду в ногу з часом, в Інтернеті відкрив персональний сайт. Випустив диск «Без адреси». Виступав із концертами в Борисполі, Броварах, Раві-Руській, Нововолинську і ще в десятках міст України, всіх не злічу. 18 вересня виступив на майдані Незалежності в Києві. На запрошення Мінкультури відкривав концерт з нагоди 100-річчя першого автопробігу на приз імператора Миколи ІІ. Піймав себе на думці: «Добре було б, щоб на головній площі країни завжди лунали музика і пісня, без страйків та протистояння».
— 65 років — це багато чи мало?
— Як на мене, життя ніколи багато не буває. А щодо нас, артистів, ми завжди в русі й серед людей, тому, мабуть, не помічаємо цих літ. Нібито є законопроект — підвищити пенсійний вік чоловікам, а я сам собі цей поріг збільшив, літ до 80. Не сиджу склавши руки, щодня працюю, репетирую і, звичайно, готуюся до зустрічі з глядачами.
— Як склалась доля інших учасників «Тріо...» — Антоніни та Світлани Мареничів? Чи підтримуєте з ними стосунки?
— Мабуть, як Україна мріяла про самостійність, так і кожен артист мріє про сольні виступи. З 2005 року і я, і Антоніна виступаємо поодинці. Спілкуємося, аякже — маємо сина Богодара. В Антоніни прекрасний голос, записує нові пісні, сама пише слова.
— А Світлана?
— Живе в Луцьку, але, наскільки знаю, пісенними справами не займається.
— У репертуарі «Тріо Маренич» були й народні пісні, й авторські. Серед них — «Ой, у гаю при Дунаю», «Несе Галя воду», «Ой, під вишнею...», «Тиша навкруги», «Чом ти не прийшов» та інші. З чого складається ваш нинішній репертуар?
— Виконую деякі з пісень «Тріо Маренич», як-от «Весна» на слова Дмитра Павличка. Це пісня про любов до матері, любов, що актуально для всіх часів і поколінь. «Несе Галя воду» — це чудово, та в мене багато інших творів — «Ідея нації», «Вірую», «Сповідь сивого клена». Я не маю морального права зараз співати про качечку, курочку, вербиченьку, «ой нене, Україно». Я категорично не згоден з тим, що ми — безпорадні невдахи й не маємо ні війська, ні гонору. Все є. Дехто просто вдає, що цього немає, а дехто намагається заважати. Маю в репертуарі більш як 50 пісень ліричного, патріотичного, філософського спрямування. На Волині є гарні поети, кожен має добрі вірші, тож є із чого вибирати. Поет Лазарук написав чудову річ: «Хто пожертвує з вас головою, хто врятує високий політ, розбудіте мене стрілою, я ще встигну на царський обід». Співаю українською, білоруською, польською, румунською мовами.
— А російською?
— Знаєте, якось не склалось. Хоча моїми першими піснями були італійські військові пісні, з російським текстом. Акорди для семиструнної гітари показала мама, вони в мене лишилися. Мама співала в Дніпропетровській філармонії, а батько грав у духовому оркестрі на заводі в Кривому Розі. Пригадую, наприкінці 1960-х років на одному з концертів у Москві був такий випадок. Виконав я пісню на вірш Єсеніна, де є слова «Я кручу напропалую с самой ветреной из женщин. Я давно искал такую — и не больше, и не меньше». А «товарищи из органов», які завжди були за сценою, налетіли на мене: «Может быть, еще «Москву кабацкую» вы нам споете?»
— Кажуть, ви єдиний у світі співак, який одночасно грає на гітарі та губній гармошці...
— Чув, що в Аргентині є артист з такими ж здібностями, може, є і в інших країнах. Проте за час моїх багатолітніх гастролей зустрічати співаків з одночасною грою на гітарі та губній гармошці не доводилось.
— Який виступ за 40 років запам’ятався найбільше?
— Кожен концерт переживаєш, незалежно від розміру залу, стадіон це чи сільський клуб. У листопаді, в День української писемності та мови, зустрічався з учнями інтернату в Кременці. Найкращі й найвимогливіші глядачі — діти, вони, як ніхто, відрізняють фонограму від живого звуку. А іскринки в їхніх очах неможливо забути. Після таких концертів хочешся працювати з потрійною енергію. Пригадав ще один випадок. Десь на початку 1980-х у Вінниці гостював артист Василь Лановий. Зустрілись в готельному номері, попросив наше «Тріо...» виконати кілька пісень. Після другої пісні — сльози. Каже, я народився в Москві, мої батьки українці, втекли в 1933-му році в Росію від голоду. Моя мама ось уже більше 50 років розмовляє зі мною тільки українською. І знову сльози ...
— В новорічну ніч, яка збігається з вашим днем народження, загадали бажання?
— Звичайно! Як кожен артист, мрію про концерти, не тільки й не скільки в Києві. Маю бажання виступити в рідному Кривому Розі. Не місце, а рай! Клімат сухий, сонце, чорноземи... Усе, що в землю кинь, росте — від кавунів до персиків. Після смерті батьків родичі хотіли продати будинок, я не дозволив! То ж гріх — продати батьківську хату. Сказав їм, що вже ліпше сам сюди жити переїду. Може, так воно ще й станеться. Бо серце моє тут, хоча пісенна душа — таки на Волині. Нещодавно написав лист до міського голови Кривого Рогу з проханням допомогти в організації концерту, чекаю відповіді.
