На Чернігівщині широко відзначатимуть 100-річчя причислення до сонму православних святих святителя Іоасафа — єпископа Білгородського, уродженця Прилук. 

З нагоди ювілею Прилуцька міська рада ухвалила рішення про визнання 2011 року Роком Святителя Іоасафа Білгородського. За словами міського голови Прилук Юрія Беркута, орієнтовний план святкування вже розроблено і подано на розгляд облдержадміністрації. 
Український освітній та церковний діяч, письменник Іоасаф (світське ім’я — Яким Андрійович Горленко) — народився 19 вересня 1705 у Прилуках. Батько — прилуцький полковник, як і дід. А його дід по матері — Данило Апостол. Був дядьком Г. Квітки-Основ’яненка, який написав його біографію. Здобув освіту в Київській академії. Батьки хотіли для нього військової кар’єри, але він ще одинадцятилітнім вирішив покинути світське життя. Сімнадцяти літ постригся у ченці, двадцяти трьох — став ієродияконом, почав читати лекції в Києво-Могилянській академії. 1737 року — ігумен, згодом архімандрит Мгарського Спасо-Переображенського монастиря під Лубнами, а з 1744-го — намісник Троїце-Сергієвої лаври. З 1748-го — єпископ Бєлгородський та Обоянський; на цій посаді залишався до кінця життя.
Превелебний Іоасаф дбав про піднесення церковного життя, відбудову храмів, піклувався за Харківську колегію і взагалі багато уваги приділяв розвиткові освіти на Слобожанщині, виступав проти латинізації шкіл України, проте сприяв уніфікації церковних звичаїв. Окрім церковно-організаторської діяльності, Іоасаф уславився літературними творами. Частина з них (проповіді, листи, молитви) за жанром та стилем досить звичні для церковного діяча. Виділяється з цього ряду його поема «Брань честныхъ седми добродhтелей зъ седми грhхами смертными...» (1737). За тематикою і стилем ця поема — яскравий зразок українського бароко. Її написано церковнослов’янською мовою, але з численними українізмами, як-от: «ланцюжок», «дошкуляти», «втікати», «обмеження», «корогви» тощо. Єпископ мав слабке здоров’я, до того ж він був аскетом: під час посту зовсім не вживав гарячої їжі. Смертельно захворів, не маючи ще й п’ятдесяти років. 
Передчуваючи близький кінець, вирушив на Чернігівщину, щоб востаннє побачити батьків. Повертаючись, заслаб у дорозі й помер. Його мощі зберігалися у Свято-Троїцькому соборі в Бєлгороді, були визнані нетлінними; 1920 року перевезені до Москви й виставлені в музеї Народного комісаріату охорони здоров’я, а потім увійшли до експозиції Музею історії релігії та атеїзму в Ленінграді. 1991 року повернені до Бєлгорода, перебувають у Преображенському соборі.