Пересторога для нової влади

Моніторинг-2010 проводився у квітні минулого року — незабаром після завершення президентських виборів і вступу В. Януковича на пост глави держави. Він відобразив стан, в якому нова влада одержала країну, а також настрої та очікування громадян України після п’ятирічного правління «помаранчевих».

Думаю, сьогодні можна стверджувати, що стан української економіки виявився набагато тяжчим, ніж уявлялось на початку минулого року. Валовий внутрішній продукт, який обвалився у 2009 році на 15%, ледь досягає двох третин від рівня 1990 року, до того ж показники в будівництві і на транспорті, що є індикаторами ділової активності, значно гірші. Величезних розмірів, що загрожують національній безпеці, досяг державний борг. Найбільша частка його повернення припадає на нинішній рік. А державна скарбниця поповнюється з великими труднощами.

Україна далека від європейських стандартів за рівнем життя своїх громадян. Майже половина учасників дослідження (48,5%) оцінюють своє становище як бідне чи навіть злиденне (5,7%). Це більше, ніж п’ять років тому. Третина респондентів не мають можливості купувати найнеобхідніші продукти, майже кожен четвертий — одяг, половина — нормально харчуватися, ще більше — дати повноцінну освіту своїм дітям.

Фактичне позбавлення громадян нашої країни соціальних завоювань часів соціалізму призвело, зокрема, до того, що, як повідомлялося у пресі, 80% медичних послуг одержують 20% громадян — найбільш забезпечених і здорових. Водночас майже стільки ж (18,8%) громадян взагалі не можуть одержувати необхідну медичну допомогу. 86,7% ліків для стаціонарного лікування змушені купувати самі хворі.

Населення в Україні — більше, ніж у будь-якій іншій державі нашого континенту — не задоволене ні станом справ у країні, ні своїм життям. Характеризуючи образ нинішнього українського суспільства, респонденти називають: безладдя — 52,5%, розруху — 36,4%, убогість — 35,7%, протистояння — 24,1%, безвихідь — 19,7%. Сьогодні люди найбільше бояться: зростання цін — 84,2%, безробіття — 80,1%, невиплати зарплат, пенсій, допомог — 73,8%, зупинки підприємств — 43,2% і стільки ж зростання злочинності, 37,3% — зараження загрозливими для життя інфекціями (туберкульоз, СНІД тощо), 34,7% — голоду. Думаючи про майбутнє України і своє майбутнє, лише трохи більш як чверть опитаних відчувають оптимізм, але більше — тривогу. Усі ці показники набагато гірші, ніж вони були у 2005 і 2009 роках.

Тож не дивно, що рівень довіри громадян нашої країни до всіх політичних інститутів (Президента, парламенту, уряду, політичних партій, органів місцевої влади і само-врядування, судових та інших правоохоронних органів), задоволення тим, як діє демократія, також значно нижчий, ніж в інших європейських державах. 69% учасників Моніторингу-2010 зазначили, що їм не вистачає чинних у країні законів.

У зв’язку з цим викликає стурбованість те, що в умовах, коли рівнем розвитку демократичних процесів задоволені лише 17,8% респондентів, майже дві третини учасників дослідження не знають чи взагалі не бачать в Україні політичних лідерів, здатних ефективно управляти країною, і ще більше (70%) не знають чи не бачать політичних партій і рухів, яким можна довірити владу. Це також помітно більше, ніж п’ять років тому. У необхідності багатопартійності переконані лише 21% респондентів (у 2005 році було майже 30%).

Відсутність стабільності і порядку в суспільстві, особливо під час президентства В. Ющенка, втрата довіри до всіх політичних інститутів посилюють ностальгію за «сильною рукою». За роки правління «помаранчевих» з 42,2% до 58,3% зросла питома вага тих, хто вважає, що Президент має очолювати уряд і брати на себе всю відповідальність за внутрішню і зовнішню політику (як у Сполучених Штатах Америки). На тлі тенденції до зосередження в руках глави держави величезних повноважень, встановлення авторитарного режиму, яка дедалі більше проявляється, це не може не турбувати, особливо з огляду на те, що реальна влада в країні належить могутнім олігархічним кланам, які, за визначенням, не сприймають демократії.

Моніторинг-2010 переконливо засвідчив, що громадяни України не відчувають позитивних змін проголошених, але, по суті, не здійснюваних реформ. Розтягувані на багато років, вони мають своїм результатом розчарування і втомленість населення. Звідси — негативізм, невдоволеність і тривога, соціальна апатія, які характеризують суспільні настрої. В умовах соціального розшарування, яке поглиблюється, люди перестають сприймати демократичні декларації, тим паче якщо вони являють собою популістську демагогію, якою були позначені «помаранчеві» події і особливо роки, коли уряд очолювала Ю. Тимошенко.

Ось що показали дослідження. Діяльність В. Ющенка на самому початку його президентства негативно оцінювали 35% учасників, а вже через рік — 63,9%. На виборах 2010 року за нього проголосували лише 5% виборців. В. Янукович розпочав свою президентську діяльність з меншим, ніж його попередник, кредитом довіри: незадовільно оцінили її 42% опитаних. І поки що немає свідчень того, що кількість незадоволених діями нової влади зменшується, — швидше, навпаки.

Це має слугувати серйозним уроком. Нова влада вже не може відкладати проведення давно назрілих реформ і змушена вдаватись фактично до «шокової терапії», до того ж під тиском і, можна сказати, ультимативними вимогами Міжнародного валютного фонду. Але якщо ці реформи не будуть супроводжуватись реальними зрушеннями в подоланні бідності, забезпеченні життєвих потреб людей, підвищенням ефективності управлінської діяльності, викоріненням корупції, організованої злочинності, кредит довіри, наданий цій владі, буде вже незабаром вичерпано. У суспільстві явно визріває незадоволення деякими аспектами пенсійної, житлової реформи, передбачуваними змінами трудового законодавства, інфляцією, зростанням тарифів на житлово-комунальні, транспортні та інші послуги, безкарною діяльністю мафіозних структур, корупціонерів. Правильно зазначається в одній із статей: «Щоб переконати населення, що нова влада прийшла надовго, вона повинна довести суспільству, що є супротивником моделі перерозподілу власності на свою користь, що вона є владою державників, когортою людей, метою яких є зміцнення держави».

Нова влада прийшла до управління країною під гаслами консолідацїї суспільства, подолання радикалізму, забезпечення конституційних прав і свобод громадян, у тому числі стосовно можливості вільно користуватися рідною мовою, відмови від однобічної, прозахідної зовнішньополітичної орієнтації. Більшість членів нашого суспільства схвально сприйняли перші кроки з реалізації цих обіцянок, зокрема прийняття Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», яким законодавчо закріплено позаблоковий статус нашої країни, що передбачає невступ її в НАТО, інші військові та військово-політичні блоки, різновекторність зовнішньої політики, здійснення її у суворій відповідності з національними інтересами України.

Це відповідає волі більшості нашого народу. Спроби В. Ющенка, який претендував на роль «месії», «батька нації», «євроінтегратора», «атлантиста», зусилля «помаранчевої» влади так званих «націонал-демократів» об’єднати наше багато в чому роз’єднане суспільство шляхом нав’язування в якості національної ідеї націоналістичної ідеології, переписування з цією метою вітчизняної історії, героїзації діячів минулого, які заплямували себе зрадництвом, співпрацею з окупантами, явно не вдалися. Соціологічні дослідження переконливо підтвердили несприйняття більшістю громадян такого курсу, відкинутого на президентських виборах.

Якщо у 2005 році до вступу України в НАТО негативно ставилися 50,4% учасників, то на початку 2010 року — 53,3%. Ідею членства в альянсі швидше підтримують лише 15,7% респондентів. І це після багатьох років активної пропаганди «переваг» членства! Водночас помітно збільшилась кількість прихильників приєднання України до Союзу Росії і Білорусі. Не викликає особливого ентузіазму і курс на євроінтеграцію, який нова влада ставить на перший план у своїй зовнішньополітичній орієнтації: число тих, хто позитивно ставиться до вступу України в Європейський Союз, зменшилось за п’ять років з 47,2% до 45,5%.

Новій владі, яка проголосила курс на тотальну приватизацію, не можна не рахуватись з тим, що в країні після 2005 року помітно збільшилась кількість противників передачі у приватну власність як великих підприємств (з 51,8% до 62,1%), так і малих (з 19,1% до 28,5%), а також землі (з 30,4% до 52,2%). Проти дозволу продажу-купівлі землі висловились 57,3% респондентів (у 2005 році — 45,2%).

Відомо, яку агресивну політику проводив ющенківський режим у мовній сфері, домагаючись прискореного масового переходу з російської мови на українську. Будь-яких відчутних результатів це не дало, до того ж і у віковій групі до 30 років, яка піддавалась у ці роки особливому тиску й обробці з боку попередньої влади. Підтвердилась відома істина, з якою не хочуть рахуватися «національно свідомі»: у такій делікатній сфері, як мова, тиском, агресією  нічого не можна добитися.

Авторитет нової влади, підтримка її на наступних виборах багато в чому залежатимуть від того, як вона реалізує свої передвиборні обіцянки стосовно гарантій вільного користування рідною мовою, інших проблем гуманітарної сфери. Поки що особливої активності тут не відчувається, що спричиняє дедалі більшу стурбованість громадян, які на виборах голосували за В. Януковича.

Являють великий інтерес результати моніторингу, що характеризують рівень політичної активності громадян, ідеологічну диференціацію суспільства, динаміку організаційно-політичних структур, вплив політичних партій.

Дослідники зауважують, зокрема, що проведення парламентських виборів за партійними списками, прискоривши процес політичної структуризації суспільства, не призвело, однак, до зменшення надмірно великої кількості партій (їх зареєстровано, за останніми даними, аж 185). Практично не змінилася й ідеологічна ідентифікація населення. Майже половина респондентів (49%) не змогли назвати найближчу їм політичну течію. За останні роки дещо зменшилась кількість прихильників соціалізму (2005 рік — 23,7%, 2006-й — 26,7%, 2010-й — 20,3%), а прихильників капіталізму залишилась на одному рівні (11,4% у 2010 році). Більшість громадян, судячи з результатів опитування, вибір шляху суспільного розвитку не цікавить — «аби не конфліктували»...

На серйозні роздуми наводять і такі дані. Називають найближчими політичні течії лівого і лівоцентристського спектру (включаючи комуністичну, соціалістичну, соціал-демократичну) близько 30% респондентів. Але голосують за кандидатів від лівих і лівоцентристських партій на парламентських і президентських виборах значно менше виборців. Багато їх прихильників віддають свої голоси кандидатам від Партії регіонів.

Пояснюється це кількома обставинами. Лідери регіоналів перехопили багато гасел лівих партій. До того ж в умовах гострого політичного протистояння регіонали сприймаються в суспільній свідомості як сила, що має найбільші реальні можливості відвернути перемогу на виборах прихильників прозахідного, проНАТОвського, антиросійського курсу, реставрацію їх влади, а це для більшості громадян сьогодні дуже важливо. Позначається і роз’єднаність лівих партій, їх «змагання за електорат», який становлять практично одні й ті само соціальні верстви. До того ж — будемо відверті — ці партії в нових умовах не знайшли ефективних шляхів посилення свого впливу в суспільстві, особливо в робітничому середовищі, серед інтелігенції, молоді.

Не можна не враховувати й того, що в суспільстві неоднозначно сприймається входження Компартії в коаліцію (парламентську більшість) з партією великого капіталу, якою є Партія регіонів. У ній, а також в інших буржуазних колах, що примикають до неї, є досить впливові сили, які прагнуть витіснити Компартію на узбіччя політичного процесу. Це було б великою помилкою, що загрожує серйозними негативними наслідками. Наше суспільство, передусім трудящі та й влада, багато втратить, якщо на українській політичній сцені не стане потужної політичної сили, яка виражає інтереси знедолених верств народу, відстоює справедливість і справжнє народовладдя.

Очевидним є й те, що такий розвиток подій відкриє великі можливості для націонал-радикальних, в сутності неонацистських сил, які рвуться до влади. Дивує безпечне ставлення з боку нинішньої влади до антисуспільних витівок цих сил, які поводяться ще нахабніше і зухваліше, ніж за президентства В. Ющенка. Не зайве згадати, чим обернулася недооцінка небезпеки фашистського руху в Німеччині на початку 30-х років минулого століття.

Як справедливо зауважує В. Ворона, «українське суспільство поки що перебуває у стадії становлення і безперервних трансформацій. Тому всі теоретичні побудови та методологічні підходи до його аналізу вимагають емпіричної перевірки й уточнення». Це повною мірою стосується і змін у соціально-класовій структурі суспільства. На основі ґрунтовного аналізу В. Ворона запропонував своє бачення цієї проблеми. На його думку, сьогоднішню структуру українського суспільства становлять два основні класи: клас виробників і клас споживачів, який включає в себе політичний клас («слуг народу»), невиробничий клас і гуманітарний клас. Концепція цікава, хоча, як уявляється, не безперечна. Цінність її в тому, що вона спонукує до роздумів і дискусій.

У межах газетної статті неможливо навіть побіжно зупинитись на всіх проблемах, висвітлених у виданні, що розглядається. Можливості соціального моніторингу для дослідження складових національної безпеки і структурні зміни в уявленнях про домінуючі соціальні групи нашого суспільства; проблеми соціальної якості життя в умовах неоліберальної трансформації і задоволення життям і своєю працею як індикатор розвитку держави; соціальна беззахисність селянства і ставлення молоді до суспільних проблем; соціально-економічна стратифікація і сприйняття економічної кризи в Україні; смислова сегментація соціуму, динаміка його образу в масовій свідомості й орієнтація на внутрішні ресурси як складова частина потенціалу українського суспільства; особливості сприйняття класового конфлікту представниками різних соціальних груп і соціально-психологічний стан населення; соціальні перспективи продовження пенсійного віку і стратегія реформування системи соціального захисту; взаємовідносини лікаря і пацієнта в ринкових реаліях; соціологічний вимір релігійної обстановки в Україні; регіональні і гендерні аспекти усього спектру досліджуваних проблем; моделі життєдіяльності, інтернальність/екстернальність як життєві стратегії особистості — ці та інші актуальні проблеми дістали висококваліфіковану розробку у статтях науковців Інституту. Їх автори не уникають гострих проблем, відкрито ставлять їх і пропонують варіанти розв’язання. Велику увагу приділено вдосконаленню методик соціологічних досліджень.

Опубліковані у виданні матеріали відзначаються ґрунтовністю аналізу, глибиною аргументації, практичністю висновків і конструктивністю пропозицій, дохідливістю викладу, академічною толерантністю. Із загального тону випадає хіба що один матеріал, в якому можна прочитати про «антидемократичну коаліцію», що «здає територію і виробництва, інформаційний і духовний простори новітнім «собіратілям русскіх зємєль», про те, що «статус колонії неоімперської Росії зловісною чорною хмарою нависає над Україною», що «просовєтська, Кучмою відшліфована в олігархічних розробках «нова влада»... веде «совєтського раба... до родинного кубла комунобільшовизму». Мабуть, ми ще не можемо обійтись без того, щоб у бочку добротного меду не вкинути ложку дьогтю... Та це не применшує значення цього дуже важливого і потрібного видання.

Я не називаю прізвища авторів вміщених у книжці статей — їх понад п’ятдесят, праця кожного з них заслуговує на високу оцінку. Проведенням чергового капітального дослідження, осмисленням його підсумків і публікацією результатів із висококваліфікованими коментарями колектив Інституту зробив ще один крок у розвитку вітчизняної соціологічної науки, виведенні її на достойні рубежі в Європі і в світі.

Наприкінці — про висновки, зроблені дослідниками з аналізу підсумків Моніторингу-2010 стосовно перспектив політичного процесу в нашій країні. В узагальненому вигляді про них переконливо, на мій погляд, сказано в заключній статті М. Шульги: «...переважна більшість громадян України переживають відчуження від влади, суспільних проблем. Сьогодні люди не реагують ні на можливе підвищення пенсійного віку, ні на реальне підвищення цін на газ, тарифів на комунальні послуги, зростання роздрібних цін, інфляцію. Влада помиляється, якщо вважає, що суспільство завжди буде таким само пасивним щодо своїх проблем, як сьогодні. Поки що наша громада перебуває у глибокій депресії. У неї абсолютно атрофовано почуття соціальної солідарності, люди втратили довіру до будь-яких груп, окрім своєї сім’ї, вони не здатні усвідомити свої групові інтереси. Але так не буде вічно. Для цього досить поглянути на те, що відбувається у 2010 році у Греції, Іспанії, Німеччині, Великій Британії, Бельгії, Франції.

Якщо нова влада хоче вийти із зачарованого кола, в якому перебували всі її попередники, вона повинна запропонувати суспільству діалог. Наміри і поведінка влади мають бути передусім зрозумілі громадянам. Але цього мало. Влада досягне успіху лише у тому разі, коли її об’єднає з громадянами спільна мета (хоча б із деяких аспектів суспільного життя), і в досягненні цієї мети вони стануть союзниками».

Хотілося б, щоб так і було. Але для початку потрібно, щоб лідери держави і високопоставлені чиновники ознайомились із цим виданням. Цього вимагає і загальна ситуація в країні, яку 72,2% респондентів оцінили як напружену і навіть критичну, вибухонебезпечну (проти 65,8% на початку 2005 року).