Треба поліпшити якість вищої освіти

Необхідність проведення реформи, а також основна проблема у галузі доволі точно, на мою думку, сформульовані в наступній цитаті:

«У спадщину від Радянського Союзу Україна отримала досить розвинену систему вищої освіти, яка забезпечувала грунтовну фундаментальну та професійну підготовку фахівців. Але вона не була пристосована до роботи в нових, ринкових умовах, які почали складатися ще в останні роки існування СРСР. Суттєвим недоліком попередньої системи вищої освіти була і занадто вузька спеціалізація фахівців, яких готували для планової соціалістичної економіки, нездатність їх орієнтуватися в умовах, що швидко змінюються. Централізація управління, бюрократизація вищої школи СРСР, однаковість зробили її нездатною до оперативних змін, яких вимагало життя».

Слід зазначити, що причини, напрями, принципи та конкретні шляхи «докорінного реформування» сфери освіти, в тому числі вищої, були відображені ще у Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXІ століття»), схваленій І з’їздом педагогічних працівників України та затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.1993 р. № 896. Зміст цього документа і сьогодні залишається актуальним.

«Вища освіта потребує глибокого системного реформування... Напрями реформування вищої освіти мають адекватно враховувати процеси реформування ринкових відносин», — зазначено в Указі Президента України № 832/95 від 12.09.1995 р. «Про Основні напрями реформування вищої освіти в Україні».

Про необхідність реформування галузі свідчать і факти прийняття таких документів:

1) Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України від 17.04.2002 р. № 347/2002;

2) Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 23.01.2004 р. № 49;

3) Указ Президента України від 17.02.2004 р. № 199/2004 «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України»;

4) Державна програма розвитку вищої освіти на 2005—2007 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2004 р. № 1183;

5) Державна цільова науково-технічна та соціальна програма «Наука в університетах» на 2008—2012 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 р. № 1155.

І це далеко не повний перелік лише програмних документів з проблеми.

Приєднання України до Болонського процесу в 2005 році «змінило» курс реформування галузі в новому напрямку — інтеграції української системи в загальноєвропейську, яка сама перебувала і перебуває в стадії реформування на проголошених у відповідних конвенціях принципах.

На сьогодні проведено дуже багато нарад, наукових конференцій, «круглих столів», парламентських слухань, під час яких свої думки щодо шляхів реформування висловлювали міністри, керівники профільного комітету Верховної Ради, народні депутати України, керівники провідних ВНЗ, видатні науковці, науково-педагогічні та педагогічні працівники, а також інші фахівці у галузі вищої освіти. Крім того, на тему реалізації принципів Болонського процесу та шляхів поліпшення освітньої діяльності вищих навчальних закладів і підвищення якості освіти написано багато наукових робіт. Про величезний інтерес громадськості до проблем вищої освіти свідчать 487 сторінок Науково-допоміжного бібліографічного покажчика, що містить лише назви прийнятих у 1991—2006 роках нормативно-правових актів, рекомендацій і написаних за цей період наукових робіт (статей) тощо.

Проте, як зазначив Президент України Віктор Янукович у своєму виступі на засіданні Громадської гуманітарної ради 26 серпня 2010 року, жодна з освітніх реформ у минулі роки не була реалізована в повному обсязі, в результаті чого накопичилася низка проблем, які необхідно невідкладно вирішувати.

Основною проблемою «пробуксовування» реформ, на думку багатьох фахівців, є те, що «»університети залишаються низовими елементами жорстко регламентованої, ієрархічної та централізованої... системи, в якій відповідальність за кінцевий освітній результат розсіяна між багатьма державними інституціями (внаслідок чого відповідальності за якість освіти ніхто не несе — за винятком випадків, коли потрібно знайти «стрілочника»), а влада — як центральна, так і місцева — далі має всі можливості втручатись у внутрішньоуніверситетське життя і з «цінними порадами», і з адміністративними примхами».

Такий висновок українських фахівців кореспондується з аналітичним висновком директора Центру досліджень вищої освіти (Прага) Хелени Сєбкової, яка відзначила, що «у 70—80-х роках минулого століття низка національних систем вищої освіти зазнала значних змін. Загальним для всіх країн було істотне скорочення державного впливу і перехід від державного контролю до самоуправління ВНЗ...».

Саме тому основним завданням під час написання законопроекту № 7486 було надання ВНЗ реальної автономії, яку, за висловом Віктора Януковича, вже давно практикують провідні університети Європи і яка є засобом поліпшення якості навчання, запровадження змагальності вищих навчальних закладів та їх відповідальності за результати своєї роботи. Про необхідність надання закладам реальної автономії зазначено в усіх без винятку програмних документах щодо реформування вищої освіти, прийнятих за часи незалежності України.

Для того, щоб зрозуміти, що таке «автономія» для ВНЗ, варто проаналізувати головні засадничі документи, які покладено в основу Болонського процесу.

Так, у передмові до Лімської декларації, прийнятої ще 10 вересня 1988 року, зазначено, що «автономія ... є необхідною передумовою для того, щоб вищі навчальні заклади виконували належні їм функції». Сам термін «автономія» у цій декларації вживається у такому значенні: «незалежність вищого навчального закладу від держави та інших суспільних сил у прийнятті рішень стосовно внутрішнього управління, фінансів, адміністрації, встановленні власної лінії поведінки у сфері освіти, науково-дослідної роботи, викладання та інших, пов’язаних з цим видах діяльності».

«Держави зобов’язані не втручатися в автономію вищих навчальних закладів і запобігати втручанню інших сил суспільства», — зазначено у п. 18 Лімської декларації.

В Ерфуртській декларації 1996 року зазначено, що «держава повинна поважати академічну свободу і автономію».

У Саламанській конвенції 2001 року принцип автономії вищих навчальних закладів розкрито через перелік їх прав. Так, зазначено, що «університети повинні мати право формувати свою стратегію, вибирати свої пріоритети в навчанні і проведенні наукових досліджень, витрачати свої ресурси, профілювати свої програми та встановлювати власні критерії для прийому професорів і учнів». «Безпосереднє регулювання, детальний адміністративний і фінансовий контроль вищої освіти» розцінюється як гальмівний засіб на шляху поліпшення якості вищої освіти.

Фактично в кожному документі, що становить «фундамент» Європейського простору вищої освіти, в тій чи іншій мірі йдеться про різні форми автономії ВНЗ — фінансову, організаційну, наукову тощо.

Слід також підкреслити, що галузь вищої освіти за своєю природою є інноваційною галуззю, яка потребує розмаїття поглядів і підходів до проведення наукових досліджень, викладання і управління. Саме тому ненадання українським ВНЗ реальної автономії вважається центральною проблемою реформування всієї галузі.

Отже, з метою забезпечення реальної автономії ВНЗ у поданому мною до Верховної Ради України законопроекті № 7486:

1) сформульовано визначення автономії та закріплено в окремій статті (ст. 23) перелік основних прав, що визначають зміст автономії ВНЗ; в частині 2 цієї статті закладено принцип, згідно з яким «автономія вищого навчального закладу не може бути звужена чи обмежена іншими законами»;

2) більшість питань внутрішнього управління ВНЗ віднесено до повноважень його органів, компетенція яких повинна бути визначена у статуті закладу;

3) вищим навчальним закладам надається право видавати власні дипломи про здобуття особами вищої освіти;

4) чітко розмежовано процедури ліцензування освітньої діяльності та акредитації спеціальностей, запроваджено безстрокову ліцензію на освітню діяльність, що видається за кожною спеціальністю;

5) Державну акредитаційну комісію України визначено як основний і незалежний орган, відповідальний за формування та діяльність системи оцінки і контролю якості освітньої діяльності ВНЗ та здобутої в них особами вищої освіти;

6) запропоновано систему участі роботодавців у затвердженні стандартів вищої освіти, в тому числі формуванні освітньо-професійної характеристики випускника певної спеціальності та відповідних освітньо-професійних програм;

7) вищим навчальним закладам надається право самостійно визначати умови та правила прийому осіб на навчання;

8) вдосконалено механізм формування; розміщення та виконання державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою тощо.

Підсумовуючи викладене, можна сформулювати такі висновки і пропозиції щодо основних засад реформування галузі вищої освіти в Україні:

1. Необхідно змінити адміністративно-імперативний метод регулювання суспільних відносин у галузі (метод владних приписів, метод субординації, метод централізованого регулювання), який був домінуючим в Радянському Союзі та продовжує домінувати сьогодні, на диспозитивний (метод автономії, метод координації, метод децентралізованого регулювання), що характеризується юридичною рівністю сторін (учасників суспільних відносин) і передбачає свободу вибору вищими навчальними закладами стратегії і тактики своєї статутної діяльності, здійснення ними управління на засадах незалежності та самоврядування, вільне укладання угод з будь-якими фізичними та юридичними особами тощо.

Тобто державі необхідно відійти від прямого централізованого регулювання діяльності ВНЗ, прийнявши такий закон, який лише встановлював би правові, організаційні, фінансові та інші засади здійснення освітньої діяльності з метою забезпечення єдності українського освітнього простору та дотримання вищими навчальними закладами прав учасників навчально-виховного процесу (викладачів і студентів). Усі інші питання управління галуззю вищої освіти потрібно здійснювати шляхом рекомендацій, формування різних стимулів (у тому числі податкових знижок чи пільг), через поширення достовірної та об’єктивної інформації про вищі навчальні заклади, ознайомлення громадян (абітурієнтів та їхніх батьків) з реальними вимогами та потребами ринку праці тощо. Крім того, одним з таких «ринкових» методів управління галуззю вищої освіти та реальним засобом підвищення якості освітньої діяльності закладів міг би стати об’єктивний і справедливий конкурс на розміщення державного замовлення на підготовку фахівців.

2. Необхідно змінити державне управління у галузі вищої освіти на державно-громадське, що передбачає передачу частини повноважень профільного міністерства до громадських самоврядних утворень. На першому етапі мова може йти про формування Державної акредитаційної комісії на паритетній тристоронній основі — з представників держави, вищих навчальних закладів та роботодавців.

У частині подальшої інтеграції української системи вищої освіти до європейського освітнього простору хотілося б звернути увагу на цитату визнаного в Україні вченого — директора Інституту вищої освіти АПН України, академіка, доктора педагогічних наук професора Володимира Лугового, який зазначив: «Маючи давні визнані історичні традиції, вагомі здобутки вітчизняної вищої школи, слід у побудові європейського простору вищої освіти виступати не пасивним об’єктом адаптації, а активним рівноправним суб’єктом, який має право впливати на параметри майбутнього євроінтеграційного утворення».

Від себе можу побажати всім вищим навчальним закладам та учасникам навчально-виховного процесу не залишатися осторонь процесів реформування вищої освіти в Україні та не бути пасивним об’єктом адаптації, а виступити під час побудови українського простору вищої освіти активним рівноправним партнером держави та її інституцій, який має право впливати на параметри розвитку галузі вищої освіти в Україні. І лише така позиція може забезпечити здобуття необхідної всьому українському народові автономії ВНЗ.