У Києві, 7 січня, на Різдво, померла на 80-му році Михайлина Хомівна Коцюбинська, одна з найвідоміших учасниць українського національного опору, авторка блискучих праць з українського літературознавства і публіцистики. Серед великого роду Коцюбинських, що впали жертвами лихого часу, вона обрала собі стежку гнаних і переслідуваних за правду, відвернулася від комуністичної облуди і з гідністю берегла честь імені Михайла Коцюбинського, народолюбця і естета в українській літературі.
Людина великої внутрішньої дисципліни і вимогливості, вона впорядкувала і видала свої твори — «Мої обрії» (2004), «Листи і люди» (2009) і книгу спогадів про свій рід. Вона упорядник і редактор численних книг. Серед них — величезна праця над текстами Василя Стуса, Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола та ін.
Упродовж півстоліття вона була живим нервом скривдженої нації, і вся її праця диктувалась прагненням утвердити спокійну об’єктивність і культуру в суспільстві. Вона цінувала в українській культурі утвердження гідності і шляхетності, усього справжнього, гідного любові й шани. При тому уникала всіляких сентиментів, самозвеличувань і вихвалянь. Патріотизм Коцюбинської спокійний і глибокий. Її свіча любові до рідного краю горіла ясно і рівно. Особливо то було помітно, коли цілі легіони гасителів духу накинулися на неї і на невелике коло її літературних друзів, об’єднаних культурою нонконформізму. Вона їм була вірною за життя і залишилась вірною після їхнього відходу. Неоціненна її заслуга, зокрема, в коректному вивченні та впорядкуванні рукописів Василя Стуса. Вона писала об’єктивно, зважено, для зацікавленого культурного читача, в широкому значенні того слова. Це особливо цінно, коли поглянути на повсюдну інерцію поверхових тенденційних писань, патетичних і приблизних.
Не раз давала вона своїм сучасникам приклад громадянської поведінки і вірності принципам. Відмовившись від привілеїв кандидата філологічних наук і члена партії, вона вибрала свою долю. Партійна інквізиція була ошелешена в 1966 році, коли молода жінка, замість звичних для них покаянних заяв, кинула їм свій партквиток зі словами: «То нате вам ваш партквиток, а я залишуся зі своїми ідеалами». Гоніння, безробіття, бідність не злякали її, навіть урятували від пасток лукавого часу. Але платила вона за свій вибір дорогу ціну, а гірку чашу приймала зі стоїчною мужністю. Отож пора творчості прийшла для неї вже в роки незалежності України.
Михайлинина культура і справжність у всьому — це є те, чому ціни не можна скласти, особливо за умов національного опору, який у нас триває і досі. Вона була дуже вразливою на всякі неподобства з боку владних людей, що стоять на видноті і не зважають на те, що всі дивляться на них... Як натура сильна, захищалася усмішкою, анекдотом, а проте болісно відчувала брак солідарної енерґії опору, що теж підточувало її ослаблені сили. До останніх днів почувала себе трудівником, людиною обов’язку.
Про порядність Михайлини, про її такт і чуття міри, про її готовність усім допомогти, про уміння терпляче зносити удари, про відразу до слабкодухості і зневіри, про чесність думки — про все це можна говорити високими термінами, наприклад, аристократизму. Але в скромному демократичному стилі Коцюбинської назвемо це громадянською порядністю і християнською любов’ю до ближнього. То залишається головним її уроком і заповітом, підтвердженим власним прикладом.
Цей некролог підписали близько ста діячів української культури та політики.
