Ще не так давно, на порозі свого 80-річного ювілею Хмельницький облмуздрамтеатр нагадував діда, чиї кращі спогади залишились у минулому. У стоптаних капцях та з порожнім гаманцем, здавалось, він уже й не знає, куди йому йти. А буквально за рік-півтора сталось чимало змін. І замість старця постав невгамовний підліток, що прагне нових зустрічей, вражень та вистав. За рік у театрі відбулось сім прем’єр. А були важкі часи, коли зробити стільки не вдавалось і за кілька років. Навіть для стороннього ока зміни помітні. Ось уже кілька місяців театр вилискує новим фасадом. Перекритого даху хоч і не видно, але заступник директора Надія Галушина, що відповідає за господарську частину, не знає, як цьому натішитись:
— Інколи мені здавалось, що в негоду вся будівля промокала наскрізь. Про яке високе мистецтво говорити, якщо патьоки на стінах, у залі холодно, з вікон тягне... За звичкою дехто із глядачів ще й тепер йде дивитись виставу у верхньому одязі. Роками так було, що без пальта навіть пару годин не висидиш. А що вже казати про акторів? Тепер усе інакше. Оновлено систему опалення. Нові зручні крісла в залі. Нові афіші перед театром. І чи не вперше — активна реклама: на плазмових екранах у фойє транслюються уривки з вистав, інтригуючи глядача.
Успішно поєднати високі творчі плани з вирішенням буденних проблем — ось чи не найголовніше завдання, що його постійно доводиться розв’язувати провінційному театру. А що найгірше — весь час треба боротись з бідністю.
Театр наче й фінансується з бюджету. Гроші на зарплату та комунальні послуги таки виділяються. А в повітрі висить питання: «Хіба можна прожити за такі кошти?» Справді, майстер сцени, заслужений артист із багаторічним стажем роботи ледь дотягне до двох тисяч гривень у місяць. А якщо ти — вчорашній випускник театрального вузу, то матимеш лише половину. І жодних надій на те, що колись тобі виділять безкоштовно чи раптом сам назбираєш на власну квартиру. І навіть на гуртожитську кімнатку сподівань немає. І жодних ілюзій щодо захмарних гонорарів, тріумфальних гастролей... Отут і задумуєшся, чи настільки ти любиш театр, щоб залишитись у ньому на все життя.
Чимало вершин слави не підкорилось провінційним акторам не через брак таланту, а через життєві обставини. І можна не сумніватись, що у театрі залишаються таки кращі з кращих, віддані до останньої клітиночки мистецтву люди.
Може здатись, що акторське життя — це вічна гра, успіх та визнання. Насправді театральні будні нерідко обертаються важкою фізичною працею. Адже не просто бажанням, а обов’язком обласного театру є постійні виїзди у райони та в села. Чого варта така поїздка, знає лише той, хто хоч раз там був.
За рік на таких виїздах театр показав майже сотню (!) вистав. Це, не враховуючи гри вдома, на головній сцені. Неважко уявити, як напружено доводилось працювати. Моє ж запитання, чи не виручають у таких випадках дублери, викликало ностальгічну посмішку:
— Про це й мріяти забули. Якщо актор захворів, виставу хоч знімай — замінити його немає ким. Несучи мистецтво в народ, театр важко заробляє собі на життя. Не приховуючи радості, розповідали, що річний план прибутків удалось перевиконати — спільними зусиллями заробили 325 тисяч гривень. Ці гроші якраз і є тим матеріальним фундаментом, на якому будуються творчі плани. Їх треба розподілити так, щоб вистачило на нові костюми та декорації, і на латання старих, і на всі покупки, і на дрібні ремонти. Якщо розділити видатки по всіх цих статтях, випадає мізер. Як на нього розгулятись фантазії та творчості?
Але от що цікаво: ще не так давно більшість розмов про театральні проблеми замикалась на фінансових бідах. А сьогодні дедалі більше говорять про роботу, плани, перспективи... Багато зі старожилів театру кажуть: колектив наче прокинувся, ожив, повірив у рух уперед. І чимала заслуга в цьому нового керівництва. Власну енергію та нові ідеї привіз хмельниччанам із столиці новий директор Петро Данчук.
Уже більше року як запрацювала театральна студія. Тут — переважно молоді люди, учні, студенти, що мріють стати акторами. Проблема кадрів уже давно гостро стоїть у театрі. Зрозуміло, що не тільки зірок, а й звичайних випускників вузів у провінційну трупу важко заманити. То чому б не ростити свої таланти самим? Ідея проста. Та лиш тепер її почали втілювати. З минулорічного першого випуску восьмеро студійців стали студентами театральних вузів, а двоє поповнили театральну трупу.
Ще одна родзинка театрального сезону — відкриття малої сцени. На ній вже відбулося дві прем’єри. Де, як не тут, випробовувати свої сили і молодим акторам, і початкуючим постановникам? Тут плануються і творчі зустрічі, концерти.
Є й ще один — економічний — секрет малої сцени. Буває, що на «велику» виставу приходить мало глядачів. Для чого тоді витрачати світло та тепло великого залу, коли виставу можна провести зі значно меншими затратами на малій сцені?
Чим уважніше спостерігаєш за новим життям театру, тим ясніше усвідомлюєш, як чітко прорахованим і ретельно спланованим воно має бути.
Театр почав жити надіями на краще. Тільки пройшли прем’єри, як афіші повідомили про те, що у роботі — ще кілька нових вистав. Художній керівник театру, актор із більш як тридцятилітнім стажем Олександр Топоринський постійно шукає, чим би вразити хмельницького глядача. Іншого не дано: тільки дивуючи, захоплюючи когось, театр сам наповнюється енергією та життям.
Cцена з нової вистави «Фараони». Це одна з семи останніх прем'єр, серед яких ще «Майська ніч» та «По-модньому» за Михайлом Старицьким, «Для домашнього вогнища» Івана Франка, «Блез» Клода Маньє. А в кінці січня знову прем'єра — «Ревізор».
До кінця сезону колектив збирається поставити «Циганку Азу» Старицького, «Час збирати каміння» Євгена Свиридюка та оперу «Запорожець за Дунаєм». А для юного глядача готується мюзикл «Бременські музиканти».
Хмельницький.
