Елементом національної символіки Турецької Республіки, поряд з гербом, прапором і гімном, є девіз: слова, винесені у заголовок цієї статті. Засновник республіки, Мустафа Кемаль, якого в Туреччині офіційно називають Ататюрком (батьком усіх турок), повторював ці слова, коли у тривалій і гострій боротьбі з великими державами — переможницями у Першій світовій війні, а також з внутрішніми супротивниками (прибічниками султанської влади) виборював свободу і незалежність своєї батьківщини.
Цей девіз може взяти на озброєння будь-яка країна. Але він повинен сприйматися з особливою силою в Україні, яка у ХХ ст. постраждала від зовнішніх воєн і внутрішніх трагедій більше, ніж будь-яка інша країна у світі.
Та не тільки цей девіз об’єднує Україну і Туреччину. Хоч не існує такого поняття, як українсько-турецький кордон, нас об’єднує море. Українцям і туркам належить переважна частина Чорноморського узбережжя. Відстань між берегами двох країн у Чорному морі-озері, якщо відраховувати її від Севастополя і Ялти, не перевищує 250 км. Цю відстань сучасні потяги долають за годину. Стільки треба добиратися з передмістя до центру жителю Києва.
Об’єднує нас і часовий пояс, як би його не називати — київським або стамбульським. Об’єднує, що особливо важливо — геополітичне розташування. Єдиний євразійський континент умовно поділений на дві частини світу в меридіональному напрямі від Північного Льодовитого океану до Середземномор’я. Будучи розташовані на північному і південному узбережжі Чорного моря, Україна і Туреччина утворюють територіальний коридор завширшки в сотні кілометрів, який єднає Європу з Азією. Обидві країни майже повністю поглинають транзитний потенціал, який утворюється на перетині Європи і Азії. Територія на північ від України практично позбавлена транзитного потенціалу, тому що знаходиться всередині неозорої Росії і єднає з Європою слабо заселені й малоосвоєні регіони євразійського континенту, які прилягають до Льодовитого океану.
Отже, Україна споконвіку була і є воротами в Європу. Але і Туреччина була і є воротами в Азію. Хоча можна розвернути дане визначення на 180 градусів. Відповідно той величезний масив товарів і інформації, що йшов з Азії до Європи і назад, багато в чому проходив через браму Україна—Туреччина. І що цікаво, цей потік не зупинявся ані за часів османського завоювання Криму, ані за козацьких війн. Нерідко і в політичній складовій сусіди надавали один одному підтримку. Наші славнозвісні гетьмани Дмитро Вишневецький-Байда, Богдан Хмельницький і Пилип Орлик намагалися заручитися допомогою Стамбула. Запорожці після обох знищень Січі в ХVІІІ ст. переховувалися саме за турецьким кордоном. Знаменно, що і у світовій історіографії, присвяченій Туреччині, однією з найкращих робіт вважається праця саме українського вченого Агатангела Кримського.
1. Спільне минуле
Геополітичне становище, яке ділять між собою Україна і Туреччина, впливало на їхню історичну долю протягом сотень років. Тому варто окремо зупинитися на спільному минулому обох країн.
Почну з того, що степи України стали домівкою численних тюркських народів та держав — гунів, аварів, тюрків, хозар, печенігів, торків, половців — якщо назвати головніші з них. Але навіть історики, як українські, так і турецькі, рідко усвідомлюють цей факт, з якого, між іншим, випливає, що Україна стала ареалом перебування тюркських народів на сім століть раніше, ніж територія сучасної Турецької Республіки.
Чим більшими космополітами стають громадяни сучасного глобалізованого світу, тим більше вони прагнуть не загубитися серед інших народів. Пірнаючи в глибини свого етнічного родоводу, вони часто з подивом переконуються в тому, наскільки тісно поєднані їхні предки з предками тих, хто населяє сусідні країни. Можна твердити без ризику помилитися, що наші громадяни мають спільне минуле з усіма народами, які утворюють сусідні з Україною держави.
Не завжди це спільне минуле є приємним. Сучасна цивілізація народжувалася в безперестанній боротьбі між державами і всередині держав. Тільки тепер, зберігаючи пам’ять про тяжкі наслідки двох світових воєн і «холодної війни», яка тривала протягом чотирьох з половиною десятиліть, ми вчимося жити в мирі і злагоді зі своїми сусідами. Нам не слід забувати трагічних сторінок власної історії. Але ми завжди повинні висувати на перший план ті міжнародні контакти, які допомагали нашим предками відповідати на виклики історії. Можна сміливо твердити, що їхня відповідь на виклики була переконливою і ефективною. В іншому випадку не було б нас — їхніх потомків.
Недоліком багатьох курсів з вітчизняної історії є ігнорування подій, які розгорталися на добрій половині сучасної території України. Вітчизняна історія включає в себе минуле всіх людських спільнот і утворених ними держав, які знаходились у визнаних світовим співтовариством кордонах нашої Вітчизни. Тим не менш для українських істориків минуле прилеглих до чорноморсько-азовського узбережжя територій від занепаду античних держав і до ХVІ ст., тобто в межах цілого тисячоліття — це «темні віки».
Незнання історії південної України в оту турецьку добу часто виправдовується тим, що в історичних джерелах вона відома, як «Дике поле», тобто пустеля. Насправді для українців степ ніколи не був диким полем та й не міг бути, адже він був колискою українського козацтва. Козацька приказка говорить, що «Січ — мати, а Великий луг — батько». Назва ж «Дикого поля» причепилася до українського степу завдяки європейцям, передусім італійцям, які на двісті років колонізували північні береги Чорного моря і справді дивилися на навколишні степи як на пустелю. А поширили європейці цю назву завдяки вживанню її на своїх картах, у чому вони таки не знали конкурентів.
Один із засновників НАН України, тюрколог Агатангел Кримський не випадково твердив: «Моя «Історія Туреччини» — це ж наполовину історія України». Вчений мав на увазі не стільки різноманітні контакти населення Польсько-Литовської держави, яка включала тоді українські землі, з Османською імперією, але й історію Кримського ханату та інших васальних від османів державних утворень. Архіви, в яких відбита їхня історія, й досі є недоступними для нас. І зовсім не через те, що до них важко доступитися — османські архіви відкрито. Ми елементарно не знаємо тієї середньовічної мови, якою написані документи.
З народженням козацької України почали розвиватися її економічні і політичні контакти з Османською імперією. Як свідчив сирійський архидиякон ХVІІ ст. Павло Алепський, до Києва «купці привозять оливу, мигдаль, маслини, риж, родзинки, тютюн, червоний сап’ян, шафран, всяке коріння — у великій кількості з турецьких земель». Інші джерела засвідчують, що до Львова, Києва, Чернігова водними шляхами і суходолом доставлялися всілякі турецькі товари — тканини (тафта, оксамит, парча), килими, зброя, фаянсові вироби. Разом з купцями українські міста й села відвідували іноземні мандрівники. Цінні відомості про Україну містяться у творі «Книга подорожувань», яку написав турецький мандрівник ХVІІ ст. Евлія Челебі (Черніков Ігор. Про миротворчу тенденцію у взаєминах України і Туреччини в контексті історії // Політика і час. — 1994, №7. — С.80).
У 2001 році Інститут історії України видав «Нариси з історії дипломатії України» — першу в історіографії фундаментальну розвідку про цю специфічну сферу політичного життя. У розділі, присвяченому становленню української дипломатичної служби і зовнішній політиці гетьмана Богдана Хмельницького, міститься немало цікавих відомостей про контакти з Портою, як називали тоді в Європі Османську імперію. Згадаємо, наприклад, місію полковника Філона Джалалія (Джеджалія) в Стамбул і його переговори з султаном Мегмедом ІV у вересні 1648 року. Візит у відповідь до Переяслава на початку 1649 року зробив султанський посол Осман-ага. Наслідком цих контактів стала угода, згідно з якою українські купці отримали право вільно плавати територіальними водами Османської імперії. Мегмед ІV наказав сілістрійському паші і хану допомагати українцям у війні з Польщею (Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001. — С.139).
Порта взяла активну участь в калейдоскопічних подіях, якими супроводжувалася національно-визвольна боротьба українського народу під проводом Б. Хмельницького та його наступників. В іншу історичну епоху вона надала політичний притулок тим прибічникам Івана Мазепи, які змушені були покинути Україну після Полтавської битви (червень 1709 року). Після зруйнування за наказом Катерини ІІ у 1775 році Запорозької Січі частина козаків з дозволу султана Абдул-Гаміда І переселилася в район Сілістри і заснувала Задунайську Січ.
Історія взаємин України та Туреччини має чимало актуальних тем. Парадокс з назвою українського степу як «дикого поля» показує, зокрема, що вона має ще й європейський контекст. Справді, освоєння степу в ході української колонізації включило ці території, населені колись кочовими тюркськими народами, в орбіту європейського економічного та політичного ареалу. Участь українських козаків у відбитті польським королем Яном ІІІ Собєським останнього наступу Османів у серці Європи на Відень 1683 р. символізувала цей епохальний поворот в долі українського степу. Знаменита хлібна торгівля зерном ХІХ—поч. ХХ ст., завдяки якій Україна прославилася як житниця Європи, стала результатом опанування українцями степів. Разом з тим українська колонізація степу була неможливою без політичної та культурної взаємодії слов’ян та тюрків.
У січні 1918 року УНР проголосила свою незалежність і звернулася до учасників мирних переговорів у Брест-Литовську з проханням визнати її самостійною стороною у переговорному процесі. Будучи допущеною до переговорів, вона першою, 9 лютого 1918 року, уклала мирний договір з Центральними державами — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською імперією і Болгарією. Таким чином, Османська імперія виявилася в числі перших країн, які визнали існування України як самостійної держави і встановила з нею дипломатичні відносини. Першим послом Стамбула в Україні став Агмед Мухтар-бей. В Стамбул Центральна Рада направила М. Суковкіна, який вручив свої вірчі грамоти останньому турецькому султану Мегмеду VІ Вагідеддіну. Навесні 1919 року М. Суковкіна змінив на посаді посла Олександр Лотоцький.
О. Лотоцький давав високу оцінку революційним діям Мустафи Кемаль-паші, який зруйнував Османську імперію і став родоначальником національної державності. Скликані під його керівництвом в Анкарі у квітні 1920 р. Великі національні збори (меджліс) Туреччини відокремили релігійні інститути від держави, ліквідували режим капітуляцій, який економічно знекровлював державу, і надав громадянські, у тому числі виборчі права жінкам.
Тим часом УНР була ліквідована, і в Україні утвердилася радянська влада. Незабаром після відкриття меджлісу М. Кемаль звернувся до В. Леніна з пропозицією встановити дипломатичні відносини і надати Туреччині, яка виборювала свою незалежність, матеріальну і збройну допомогу.
Договір про дружбу і братерство між Російською РФСР і Туреччиною був укладений в Москві 16 березня 1921 року. 13 жовтня того ж року в Карсі був укладений подібний договір із Закавказькою РФСР. Наприкінці грудня до Анкари прибула надзвичайна українська місія на чолі з заступником голови Ради народних комісарів УСРР Михайлом Фрунзе. 2 січня 1922 року був підписаний українсько-турецький Договір про дружбу і братерство. Виступаючи наступного дня на прийомі, влаштованому М. Фрунзе, голова Великих національних зборів М. Кемаль підкреслив: «Дружба між українським і турецьким народами, підкріплена нині українсько-турецьким договором, постійна. Збереження і розвиток цієї дружби принесе найбільш позитивні результати не тільки нашим двом країнам, але й всім пригнобленим народам» (Кемаль Ататюрк. Избранные речи и выступления. — М., 1966. — С.209).
Солідарність радянського уряду з новонародженою Турецькою Республікою була не випадковою. Після двох невдалих спроб (у 1919 і 1920 рр.) розпалити пожежу світової революції на Заході В. Ленін звернув свої погляди на Схід. Велика війна 1914-1918 рр. виявилася запалювальною свічкою для революцій, в ході яких загинули Російська, Німецька і Австро-Угорська імперії. У 1921—1922 рр. наслідком війни і того світопорядку, який встановили держави-переможниці, стала революція, яка знищила Османську імперію.
2. Дипломатичні контакти
Історики повинні нагадувати про контакти, які існували між нашими народами у минулому. Це сприятиме активізації сучасних зв’язків між Україною і Туреччиною у політичній, економічній і культурній сферах. Обидві країни життєво зацікавлені в тому, щоб такі зв’язки постійно зміцнювалися.
У щирих зусиллях турецької сторони налагодити співробітництво з Україною ми переконалися ще до того, як завоювали свою незалежність. Під час візиту в Київ у березні 1991 року президент Турецької Республіки Тургут Озал запропонував створити зону Чорноморського економічного співробітництва як один з шляхів розвитку інтеграційних процесів в Європі. Була підписана Декларація про принципи і цілі відносин між обома державами. «Виходячи з обопільних намірів продовжувати добрі традиції, закладені Договором про дружбу і братерство від 2 січня 1922 року, — підкреслювалося у цьому документі, — Україна і Туреччина заявляють про прагнення розвивати взаємовигідне співробітництво у політичній, економічній, екологічній, науково-технічній, інформаційній, культурній, гуманітарній та ін. сферах» («Голос України» — 1992, 21 жовтня).
20 листопада 1991 року, тобто до Всеукраїнського референдуму, Туреччина оголосила про встановлення консульських відносин з Україною. 16 грудня 1991 року вона визнала державну незалежність України. 3 квітня 1992 року в Києві було відкрите посольство Туреччини, а 3 січня 1993 року в Анкарі розпочало роботу посольство України.
Перший президент України Леонід Кравчук зробив офіційний візит в Анкару у травні 1992 року. В ході цього візиту був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою. Він заклав основи для двостороннього співробітництва між державами в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Візит у відповідь президента Туреччини Сулеймана Деміреля відбувся у травні-червні 1994 року.
Доброю традицією стали візити голів держав наших країн. У листопаді 1996 і в листопаді 2000 року Туреччину відвідав Леонід Кучма, а у травні 1998 року зробив візит в Київ Сулейман Демірель. У червні 2003 року в Україні побував президент Ахмет Неджет Сезер. У наступний час Президент України тричі відвідував Турецьку Республіку — у червні 2005, жовтні 2008 і травні 2009 р. У червні 2010 року в Анкарі побував новообраний Президент України Віктор Янукович.
Міжурядовий діалог на рівні глав урядів розпочався тільки з 1998 року: в лютому відбувся офіційний візит прем’єр-міністра Туреччини до Києва, а в жовтні — робочий візит прем’єр-міністра України до Анкари. В грудні 2003 року був проведений офіційний візит глави уряду В. Януковича до Туреччини (вперше з часу встановлення дипломатичних відносин між двома державами). Глава турецького уряду Реджен Тайїп Ердоган побував в Україні у квітні 2004 року і зустрівся з прем’єр-міністром В. Януковичем в Анкарі у січні 2007 року.
Такі зустрічі стали особливо важливі через те, що обсяг повноважень у представників обох сторін був різний. Незважаючи на всі перипетії, викликані здебільшого особистісними якостями представників президентської влади, Україна залишалася президентсько-парламентською республікою, тоді як Туреччина являла собою яскраво виражену парламентську республіку. Чергування президентських і урядових контактів за цих умов було просто необхідне.
Перші контакти на міжпарламентському рівні відбулися у жовтні 1992 року, коли Україну відвідав Голова Великих національних зборів Х. Джіндорук. Перший офіційний візит Голови Верховної Ради України в Туреччину відбувся у березні 2004 року.
Контакти високого рівня між двома сусідніми країнами не можна назвати надто інтенсивними. Наведений перелік досить вагомий, але йдеться про два десятиріччя. У травні 2010 року під час офіційного візиту міністра закордонних справ А. Давутоглу були зроблені перші кроки для інтенсифікації контактів. Сторони підписали «План дій на 2010—2011 рр.» і виступили із Спільною декларацією щодо створення Ради високого рівня стратегічного партнерства. В липні минулого року Президент України і Прем’єр-міністр Туреччини на робочій зустрічі в Стамбулі перейшли до обговорення спільних конкретних проектів, які повинні закріпити встановлене між нашими країнами стратегічне партнерство.
Здійснюється серйозна підготовка до очікуваного в 2011 році візиту в Україну Прем’єр-міністра Турецької Республіки Р. Ердогана. У ході візиту відбудеться установче засідання Ради високого рівня. Мають бути підписані конкретні угоди в таких сферах, як військово-промисловий комплекс, енергетика, транспорт, культура і туризм
Ердогана супроводжуватиме делегація бізнесменів, які бажають мати ділові інтереси в Україні. Надіслане також запрошення Президенту Туреччини А. Гюлю (за матеріалами Посольства України в Турецькій Республіці).
Дипломатичні контакти з Турецькою Республікою мають значення не тільки для розвитку двосторонніх відносин, але й у зміцненні позицій України на міжнародному рівні. Туреччина є тепер непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представник Туреччини Джейла Пазарбазиоглу очолювала місію МВФ в Україні. Мевлют Чавушоглу є Президентом Парламентської асамблеї Ради Європи, а Шенес Ерзік — віце-президентом УЄФА.
3. Можливості в економічному співробітництві
Сучасна Туреччина є колосальним ринком, який динамічно розвивається завдяки високим темпам економічного зростання (лише КНР має більші темпи росту). А загалом, як на мою думку, Туреччина — яскравий приклад того, як країна стрімко перетворилася на впливову регіональну силу зі своєю особливою ідентичністю.
За розрахунками одного з перших українських соціологів М. Шаповала, чисельність населення українських земель у 1914 році на території в 739 тис. кв. км (де кількість українців тоді перевищувала число представників усіх інших національностей, разом узятих) становила 46 млн. осіб (Литвин Володимир. Україна: доба війн і революцій (1914—1920). — К., 2003. — С.12). Такою вона залишилася і в 2010 році, щоправда, на меншій території — 603 тис. кв. км, тобто в межах сучасної України. Загибель людей під час війн, у мирні роки — від голоду і репресій, депортації, а в останні 20 років властива майже всім європейським країнам депопуляція призвели до того, що природний приріст населення за сто років зміг лише утримати його чисельність на попередньому рівні.
Зовсім іншу картину спостерігаємо в Туреччині. Одразу після Першої світової війни на території в 784 тис. кв. км, яка належить сучасній Турецькій Республіці, проживало 12,5 млн. осіб. Перепис 1965 року показав, що чисельність громадян Туреччини зросла до 31,4 млн. осіб, а перепис 2010 року зафіксував у країні 77,8 млн. осіб (Vіcіpedіa (англ.). Отже, з часів Першої світової війни населення Туреччини збільшилося у шість разів. Тепер країна являє собою великий споживчий ринок, який особливо цікавий для її найближчих сусідів.
Не дивно, що сучасна Туреччина прагне відігравати дедалі більшу роль у діалозі східної і західної цивілізацій. Прем’єр-міністр Реджеп Ердоган, якому належить немала заслуга в економічному зростанні останнього десятиріччя, колись вимовив часто повторювані потім слова: «Туреччина — це крайня східна точка Заходу і крайня західна точка Сходу».
В 2008 році в англомовному світі з’явилася і одразу була перекладена в багатьох країнах сенсаційна книга американського політолога Джорджа Фрідмана «Наступні сто років. Прогноз на ХХІ століття». Засновник і керівник інтернет-групи «Страйфор», яка займається геополітичними прогнозами і здобула заслужене визнання у політологів і політиків, у цій праці прогнозує появу в найближчих десятиліттях нових економічних гігантів світового масштабу — Японії, Польщі й Туреччини (George Frіedman. Nastepne 100 lat. Prognoza na XXІ wіek. Warszawa, 2009). Польща і Туреччина — наші найближчі сусіди, і зміцнення зв’язків з ними є життєвою необхідністю.
За даними Державного комітету статистики України, українсько-турецький товарообіг розвивався останнім часом таким чином (в млн. дол. США):
Товарообіг Експорт Імпорт Сальдо
2003 1277 946 330 616
2004 2352 1941 411 1530
2005 2642 2034 607 1427
2006 3159 2390 769 1621
2007 4622 3650 972 2630
2008 6583 4633 1950 2683
2009 3079 2127 952 1174
Перед тим, як аналізувати цю промовисту таблицю, треба зазначити дві обставини. По-перше, Туреччина займає друге місце (після Російської Федерації) серед споживачів української експортної продукції. По-друге, в торгівлі з Туреччиною Україна має найбільше позитивне сальдо серед усіх своїх зовнішньоторговельних партнерів. Ці дві обставини ясно засвідчують, з якою увагою представники урядових і бізнесових кіл України повинні ставитися до турецького напряму в економічній діяльності.
Український експорт в Туреччину складається в основному з металургійної продукції, вугілля, продукції хімічної промисловості (головним чином — мінеральних добрив). Унаслідок того, що ця продукція (за винятком кам’яного вугілля) виготовляється здебільшого на підприємствах, які майже не оновилися за технічним рівнем з радянських часів, вона має мало шансів конкурувати з продукцією західних фірм безпосередньо на Заході. Тому до обвалу цін світового ринку, який стався в 2009 році внаслідок економічної кризи, українські промисловці здійснювали широке входження на турецький споживчий ринок. Власне, і в 2009 році фізичні розміри експорту мало змінилися порівняно з попередніми роками. В основному зменшилася валютна виручка за експортовані товари.
Важка промисловість України має колосальну перевагу перед іншими країнами в доставці своєї продукції на турецький ринок. Такі експортери, як «Індустріальний союз Донбасу», завод ім. Ілліча, «Азовмаш», «Криворіжсталь», концерн «Стирол», Одеський припортовий завод, «Мотор-Січ», Сумське НВО ім. М. Фрунзе, «Азовсталь», «Запоріжсталь» розташовані на Чорноморському узбережжі або в безпосередній близькості до нього. Транспортування їхньої продукції найбільш економічним морським шляхом до турецьких портів обходиться дуже дешево. Таких переваг у засобах доставки конкуренти української промисловості не мають.
Це однаково добре розуміють як українські експортери, так і турецькі урядовці. З 2003 року Україна включена урядом Турецької Республіки в список пріоритетних країн (Корсунский Сергей. Турецкий парадокс. Инвестгазета, 2009, 14—20 декабря).
Позитивне сальдо в українсько-турецькому товарообігу пояснюється тим, що турецька промисловість може запропонувати українському споживачеві переважно автомобілі, устаткування для легкої і харчової промисловості. В імпорті переважають одяг і продукція сільського господарства. В турецькій економіці частка промисловості не перевищує 28%, сільського господарства — 15%, будівництва — 6%. Натомість сфера послуг дорівнює 51% в національному доході. А в сукупності — це потужна економіка, яка в 2010 році вийшла за обсягом валового внутрішнього продукту на
15-те місце в світі.
Турецька економіка незрівнянно менше постраждала від економічної кризи, ніж українська. Турецькі експерти і представники міжнародних економічних організацій були одностайні в тому, що вона вийде з кризи вже в 2010 році, і прогноз виправдався. У цьому велика заслуга уряду Р. Ердогана. На початку 2009 року він затвердив кілька пакетів антикризових заходів, спрямованих передусім на стимулювання внутрішнього попиту і соціальний захист населення. В країні були знижені споживчі податки (які входять у ціну товару), що спричинило зростання реалізації товарів тривалого користування (передусім автомобілів). Держава полегшила доступ підприємцям до експортних кредитів.
У розширенні економічного співробітництва між Україною і Туреччиною велика роль належить інвестиційним проектам. Поки що сума турецьких інвестицій в Україні становить усього 150,3 млн. дол. США. У нас створено близько 600 підприємств із турецькими інвестиціями, переважно в будівельній сфері, зв’язку, харчовій, хімічній і нафтохімічній галузях промисловості, оптовій торгівлі (див. довідку «Розвиток торговельно-економічного співробітництва між Україною і Туреччиною» (2010 рік) на сайті Посольства України в Турецькій Республіці). Ще менше українських інвестицій вкладено в турецьку промисловість.
Останнім часом можливості для взаємного співробітництва між двома країнами істотно поліпшилися. Перш за все в Україні досягнута політична стабільність. По-друге, український уряд використовує сприятливі умови, які склалися завдяки досягнутій політичній стабільності у відносинах із міжнародними фінансовими організаціями для того, щоб розробити і втілити в життя ряд проектів національного значення. Мова йде, зокрема, про будівництво морських терміналів для транспортування зрідженого природного газу, будівництво станцій вітрової і сонячної енергії, соціального житла, водоочищувальних систем, створення сучасної системи переробки відходів. Можна сподіватися на те, що Туреччина візьме участь своїми капіталами в цих перспективних проектах. Поки що прикладів такого співробітництва не так багато. Зокрема, можна згадати у сфері будівництва такі турецькі компанії, як «Догуш» і «Аларко» (вони будують міжнародний аеропорт у Борисполі), «Онур» (спеціалізується на будівництві автомобільних шляхів), а в сфері зв’язку — «Тюрксель» (в Україні — «Lіfe»). (Див. інтерв’ю С. Корсунського турецькому журналу «ХХІ століття» (вересень 2010 року) на сайті Посольства України в Турецькій Республіці).
Туреччина не має власних родовищ енергоносіїв, але не хоче цілком покладатися на імпорт. Тому уряд Р. Ердогана взяв курс на спорудження мережі АЕС. Тендер на будівництво АЕС у Синопі потужністю 1,4 млн. кВт. виграла Японія. За повідомленнями інформаційних агентств, 24 грудня 2010 року міністри Японії і Туреччини в Токіо уклали відповідну угоду. Україна готова взяти участь у турецькій програмі створення атомної електроенергетики, тобто в будівництві та експлуатації АЕС, підготовці персоналу для них.
В економіці країн Заходу, не виключаючи турецької, велику роль відіграє малий і середній бізнес. Навпаки, в економіці України панує великий капітал. Щоб вона розвивалася стабільно, увага українських урядовців повинна бути спрямована на всемірне сприяння малому й середньому бізнесу.
Турецький уряд нагромадив за останні роки позитивний досвід створення для малого й середнього бізнесу спеціальних промислових зон. Вони вже діють практично в кожному місті, а в мегаполісах функціонують по 4—5 промзон. Держава виділяє під них земельні ділянки, частково або повністю бере на себе будівництво комунікацій і систем зв’язку. Управління промзонами здійснюється приватними компаніями, які надають працюючим у них об’єктам необхідні послуги — воду, газ, електрику тощо. Підприємства, готелі, банки, об’єкти соціально-побутового призначення створюються в промзонах на приватні інвестиції, але у випадку необхідності держава може допомогти малому й середньому бізнесу пільговими кредитами (Корсунский Сергей. Турецкий парадокс. Инвестгазета, 2009, 14—20 декабря).
Україні треба запозичувати чудову ідею утворення промзон. Особливо важливо використовувати позитивний досвід фахівців, які в них працюють. Це можна зробити, зокрема, через систему міжрегіонального співробітництва, яка досить швидко розвивається в наші дні. Між населеними пунктами та адміністративними районами України і Туреччини укладено 23 договори й угоди. 11 із них — це договори про дружні зв’язки АРК і Севастополя з Туреччиною, що цілком зрозуміло. Зокрема, діють угоди між Алуштою і Сінопом, Бахчисараєм і Джейханом, Кастамоном, Бурсою, районом Ускюдар у Стамбулі, Євпаторією і Сіліфке, Саками і Фетхіє, Судаком і Ескішехіром та районом Мамак в Анкарі, Сімферополем і Ескішехіром.
Угоди і протоколи про побратимські зв’язки укладені між Білгородом-Дністровським і районом Еміньоню в Стамбулі, Вінницею і Бурсою, районами Дніпропетровська та Ізміра, Іллічівськом і районом Бейогму в Стамбулі, Києвом і Анкарою, Одесою і Стамбулом, Южним і Кемером. Такі ж зв’язки встановлені між Одеською облдержадміністрацією і Стамбульським губернаторством, Сумською облдержадміністрацією і губернаторством Мугла, Харківською облдержадміністрацією і губернаторством провінції Ізмір (Довідка про міжрегіональне співробітництво на сайті Посольства України в Туреччині. Станом на березень 2010 р.).
4. Транзитний потенціал
Окремої уваги заслуговує транзитний потенціал України і Туреччини. Чи є вони конкурентами у використанні свого геополітичного становища, чи, навпаки, здатні використати його більш повно за рахунок плідної співпраці? Все залежить від обопільної доброї волі.
Ще два десятиліття тому існувала єдина країна, яка служила транзитним містком між Заходом і Сходом. Матеріальним втіленням цього мосту була збудована ще в дореволюційні часи залізнична магістраль від Владивостока до Москви й далі в західному напрямі. В повоєнні часи таким втіленням стали нафтопровід «Дружба» і газова магістраль від родовищ газу в Тюменській області Україною до європейських країн — споживачів блакитного палива. Розпад Радянського Союзу залишив Росії її ресурсний потенціал, але позбавив переважної частки транзитного потенціалу. Між виробником і споживачами утворився бар’єр у вигляді незалежних держав — України й Білорусі. Бажаючи позбавитися залежності від України в життєво важливому для себе питанні про реалізацію свого газу на Заході, Росія почала підготовку до будівництва обхідних газопроводів по дну Балтійського і Чорного морів. Другий з них — «Південний потік» — зачіпає інтереси України й Туреччини.
Перший рамковий меморандум щодо проектування і будівництва «Південного потоку» був підписаний у червні 2007 року в Римі представниками «Газпрому» та італійським нафтогазовим концерном «Ені». Газопровід мав будуватися обома концернами на паритетних засадах (50 на 50) від Новоросійська по дну Чорного моря в болгарський порт Варну, а далі — двома гілками через Балканський півострів до Італії і Австрії. У травні 2009 року серед засновників з’явилася компанія «Французька електрика», якій «Газпром» і «Ені» віддали по 10% своєї частки за умови, що пропускна здатність газопроводу збільшиться з 31 до 63 млрд. кубометрів газу.
Конкурентний проект «Набукко» почав розроблятися ще з лютого 2002 року австрійською і турецькою компаніями. Первинний проект передбачав доставку газу до Європи з іранських родовищ у Перській затоці. В 2006 році внаслідок конфлікту навколо іранської ядерної програми газопровід «Набукко» був переорієнтований на родовища Туркменистану і Азербайджану: від Баку до Тбілісі, Ерзерума, Анкари й далі в Європу. В консорціумі тепер присутні компанії з Австрії, Туреччини, Болгарії, Румунії, Угорщини і Німеччини. Запланована потужність — близько 30 млрд. кубометрів газу, будівництво планується почати в 2011 році й закінчити в 2014 році.
Від початку реалізація цього проекту гальмувалася політичними ускладненнями. Тим не менш у липні 2009 року в Анкарі було підписано угоду про будівництво газопроводу представниками Туреччини, Австрії, Угорщини, Болгарії і Румунії. У церемонії підписання брали участь міністри 20 країн, спеціальний представник США з енергетичних питань у Євразії Р. Морнінгстар і голова Єврокомісії Ж. Баррозу.
У березні 2010 року Туреччина ратифікувала будівництво газопроводу своєю територією. Однак у жовтні цього року стало відомо, що інвестиційне рішення щодо «Набукко» відкладене. Як діє в цій ситуації турецький уряд? Він враховує, що завдяки «Набукко» Туреччина може отримувати щорічно 10 млрд. кубометрів газу, тоді як «Південний потік» не принесе ні газу, ні транзитних зборів. Разом з тим уряд не хоче залишитися осторонь «Південного потоку», якщо почнеться його будівництво. Через те в серпні 2009 року Туреччина і Росія підписали угоду про будівництво підводної частини «Південного потоку» територією виключної економічної зони Туреччини, а в жовтні того року Р. Ердоган дозволив здійснювати геологорозвідувальні роботи в цій зоні.
Наприкінці 2010 року всі необхідні для будівництва газопроводу «Південний потік» міжурядові документи були підписані. В листопаді глава «Газпрому» О. Міллер і виконавчий директор Болгарського енергетичного холдингу М. Христова в присутності голів урядів обох держав — В. Путіна і Б. Борисова підписали угоду і статут спільної компанії, створюваної для реалізації проекту будівництва газопроводу «Південний потік» на території Болгарії.
Найбільше від будівництва «Південного потоку» постраждають інтереси України. Внаслідок цього Україна здійснює великі зусилля, щоб переконати Європу і Росію утриматися від будівництва газопроводу. 24 грудня 2010 року в інтерв’ю трьом телеканалам Президент України розповів українській громадськості про ці зусилля. Головним аргументом з українського боку в переговорному процесі є те, що вартість газопроводу «Південний потік» оцінюється в 15 млрд. доларів США, а будівництво нових потужностей української газотранспортної системи (ГТС), яке забезпечить додаткову прокачку 35 млрд. кубометрів газу, обійдеться в 3,5 млрд. доларів. Одночасно уряд готовий надати Росії і ЄС доступ до управління новими ділянками української ГТС.
5. Культурний обмін
Співробітництво між Україною і Туреччиною в гуманітарній сфері здійснюється на основі міжурядової угоди про культурний обмін від 27 листопада 1996 року і угоди в галузі освіти, підписаної 21 травня 1998 року.
У Туреччині регулярно проводяться концерти українських танцювальних та хорових колективів, музикантів, виставки українських художників. У цих заходах беруть участь корифеї національного мистецтва — балет Національної опери ім. Т. Шевченка, Національний театр російської драми ім. Лесі Українки, Український народний хор ім. Г. Верьовки (Сайт Посольства України в Турецькій Республіці. Двосторонні відносини у сфері культури).
Активно розвивається співробітництво між вищими навчальними закладами. Більш як 10 університетів уклали угоди про обмін студентами та викладачами. Останнім часом набуло значного розвитку співробітництво між університетами в областях України і провінціях Туреччини (там само. Двосторонні відносини у сфері освіти).
Туреччина займає одне з перших місць серед країн, до яких їдуть українські туристи. Сприяють цьому простота оформлення віз — за годину в пунктах перетину державного кордону, а також дешевизна сфери послуг при дотриманні якісних стандартів. Додатковим аргументом для проведення відпустки в Туреччині є наявність історичних пам’яток. За їх кількістю Туреччина не поступається Італії та Іспанії, хоча світова громадськість знає їх набагато гірше.
Щороку Туреччина приймає не більше 30 млн. туристів, тобто 3% світової кількості. Число українських туристів в докризовому 2008 році дійшло до 730 тис., а в 2011 році — перевищить, згідно з прогнозами експертів, один мільйон.
Слід визнати, що загальні масштаби співробітництва в гуманітарній сфері набагато менші, ніж у сфері економічній. Від цього однаковою мірою втрачають громадяни обох країн.
* * *
У 2011 році людство увійшло в друге десятиліття ХХІ століття. Це спонукає подивитися на перспективу в масштабі цілого десятиліття. Яким воно буде для країн на перетині Європи і Азії, між Балтійським і Чорним морями?
Виходячи з економічного потенціалу й людських ресурсів, можемо назвати три країни, від яких залежатиме прогрес регіону: Польщу, Україну і Туреччину. Перша і остання у цьому короткому переліку вийшли на магістральні шляхи розвитку. Україна сьогодні також стала на шлях модернізації всіх сфер життя.
Наше майбутнє — у наших власних руках. Проте для того, щоб успішніше подолати родимі плями тоталітарного минулого, треба йти в ногу з найближчими сусідами. В новому десятилітті український і турецький народи мають одну спільну мету — інтеграцію в Європейське співтовариство.
Голова Верховної Ради України Володимир ЛИТВИН.
