Коридор із плівкою на вибитих вікнах,де людям дарують «вудочку» і надію

Запоріжжя — це місто, де дуже люблять ветеранів. Захотіли ветерани пам’ятника Сталіну — будь ласка. Хоче хтось червоних прапорів чи ще чогось подібного — теж будь-ласка: ось вам масштабне дійство, яке жодна політична партія власними силами, без влади, не здатна забезпечити. Із школярами вздовж проспекту, оркестрами і ста грамами «наркомівськими»... Зрозуміло, що будь-яка любов і повага в сучасному світі коштує чималих грошей. Зокрема, лише на фінансування з бюджету цього року програми «Фінансова підтримка громадських організацій ветеранів й інвалідів міста Запоріжжя» виділено 485 тисяч гривень. Не густо, бо бували й кращі часи, але майже півмільйона — це теж гроші.

Про це подумалося після відпрацювання листа, що надійшов до корпункту «Голосу України» від громадської організації «Захист прав «дітей війни». Те, що така організація справді існує і активно працює, пересвідчився особисто, відвідавши її офіс у запорізькому Палаці культури енергетиків. Звичайного буденного дня тут у кількох чергах на отримання юридичної та консультативної допомоги вдалося налічити десь 50 осіб.

— Усього в нас за картотекою і з членськими квитками — 6500 людей, — розповідає голова організації Тетяна Машанова (на знімку вгорі ліворуч). — А активно діючих — тих, хто хоч завтра підпишеться під зверненням до Президента чи Кабміну, — до 1500 осіб. До речі, за статутом — ми Ленінська районна організація у місті Запоріжжі, але фактично в нас не лише місто й область, бо приїздять люди і, наприклад, з Нікополя Дніпропетровської області. Ми нікому не відмовляємо, бо розуміємо, що в період, коли мало не всі партії бачили в «дітях війни» лише електоральний ресурс, створювалися і відповідні обласна, і міська організації, які дуже швидко перетворилися на суто віртуальні утворення. А ми вижили — без фінансування, без допомоги, зі щоденною працею на громадських засадах.

Спасибі, що на якомусь етапі нам допоміг голова Ленінської райадміністрації Запоріжжя Володимир Кияниця, — продовжує Тетяна Євгенівна, — побачивши, скільки народу збирається біля звичайних міських лавочок, на яких ми спочатку і розгорнули свою діяльність. Тому нам на певний час надали актовий зал райадміністрації, а ось тепер — боковий коридор другого поверху Палацу культури. На жаль, тут не дуже затишно: дах протікає, шибки вибиті й закриті поліетиленовою плівкою — холодно. До того ж усе це задоволення коштує нам 2000 гривень на квартал. Певний період з оплатою допомагав благодійний фонд «Патріот Запоріжжя», однак зараз, коли з цілої низки причин у них самих є проблеми, ми залишилися сам на сам зі своїми 2000 гривень.

— Чому ж не потрібна? — посміхається Тетяна Євгенівна. — Напередодні виборів і нас усі почали любити — в обмін на підтримку голосами. Офіс і кандидати відвідували, і чиновники — й усі обіцяли золоті гори. Однак, бачите, що є...

А коли Тетяна Машанова та її колеги розповіли, в чому полягає їхня діяльність, то стало зрозуміло, чому найголовніша проблема організації — відсутність спонсора — ніяк не вирішується ось уже четвертий рік (з часу створення «Захисту прав «дітей війни»). Власне, про це трохи нижче, а поки що знову слово лідеру.

— Розумієте, середній вік членів нашої організації 75 років, — продовжує Т. Машанова. — Ми дуже немолоді люди, й нам уже не до боротьби, не до судових тяжб, не до постійних звернень до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Запорізької облдержадміністрації та міської ради. Нам би хотілося лише мило спілкуватися, організовувати дозвілля, що ми сьогодні, попри всі труднощі, й робимо! У нас діє хоровий колектив, проходять екскурсії на Хортицю та Дніпрогес, ми переглядаємо театральні та циркові вистави. (Тут особливе спасибі добрим людям із театрів і цирку, які знаходять можливість виділяти нам певну кількість квитків). Але не виходить, щоб тільки мило спілкуватися! Тому доводиться допомагати людям здобувати своє кревне в судах, консультувати пенсіонерів, щоб вони максимально використовували ті можливості, які надає їм закон. Іншими словами, ми даруємо людям «вудочку» і хоч трішечки надії. А ще нагадуємо високопосадовцям, що ми ще живі й що з нами не можна так, як із нами поводяться...

Власне, ми нічого такого не вимагаємо. Просто несправедливо, коли люди, відпрацювавши 40—50 років, отримують близько 800 гривень пенсії. Гірко, що пенсіонери зі згаданим стажем мають шанси потрапити на оздоровлення, лише отримавши інвалідність. «Платіть сім тисяч, і третю групу гарантуємо», — буквально знущалася над нами всіма просто в нашому офісі якась жіночка, коли ми при ній поскаржилися на порядок надання санаторних путівок. А найбільш несправедливо, що не існує якогось розумного зв’язку між мінімальною і максимальною пенсіями. Кажуть, що у світі в середньому коефіцієнт між ними дорівнює семи. Ми згодні й на десять, але не на 80, як нині. Це ми підрахували, коли почути від Прем’єр-міністра Миколи Азарова про максимальну пенсію у 60000 гривень. Ось через те ми сьогодні пишемо в усі інстанції і стоїмо під судами...

— Юристи... з підворіття. Я, наприклад, сорок років простояла за кульманом у конструкторському бюро «Запоріжтрансформатора» та заводу високовольтної апаратури... Ми змушені були стати юристами, бо коли взялися за справу, то нам наче обіцяли допомогти. Але де пенсіонерам, котрі отримують «мінімалку», взяти тих грошей, коли адвокат вимагає за пакет документів 200—300 гривень. Тому ми самі вийшли на чотири гривні за таку послугу.

— І через те нашими постійними гостями є пожежники, санепідемстанція, податкова й прокуратура...

— Бо надійшла скарга, що ми, за статутом, неприбуткова організація, а беремо за ксерокопіювання на 5 копійок дорожче, ніж ця послуга коштує по місту. Це справді так, бо частина нужденних пенсіонерів і чотирьох гривень не може заплатити за згаданий пакет. Тому ми загальними зборами вирішили перекривати нашу вимушену благочинність грошима тих, хто ще може ті п’ять копійок заплатити. Та, власне, нам контролюючих органів боятися нічого — ніхто ж у нас зарплат і премій не отримує. А перехідних грошей — на найнеобхідніше — налічується гривень сто, не більше...

— Та якби тільки обходили. Років три тому нам прямо порекомендували фактично саморозпуститися, а далі, на загальних підставах, індивідуально вступити до міської організації ветеранів війни, праці та військової служби. Був у нашій практиці й випадок, коли й списки організації викрали — це з кінцями, а ось облікові картки, спасибі, чи з доброти, чи через власне нехлюйство залишили в третій міській лікарні. То нам передали їх назад активісти.

Послухав Тетяну Євгенівну та активістів її організації — і якось гірко стало. Зателефонував до міського управління праці та соціального захисту населення. Як же так — чому не допоможуть хоча б прийнятним офісом? Це ж не якісь мертві душі, а 6,5 тисячі народу? Але минали дні, ніхто з керівництва управління так і не зміг відповісти на це запитання, а референт сказала, що в наших списках, мовляв, такі не значаться...

Запоріжжя.