В Україні масово порушувалися права дитини

Забезпечення прав дитини — ключове завдання сучасної держави, яка прагне бути демократичною. Адже якщо ми не реалізовуємо права дитини, то не варто розраховувати, що доросла людина, яка з неї виросте, стане законослухняним громадянином з високим рівнем громадянської культури.

У державі, де не дотримуються прав дитини, ніколи не буде побудоване громадянське суспільство.

3 листопада 2010 року Правозахисний громадський рух «Російськомовна Україна» оприлюднив альтернативний державному Громадський звіт щодо виконання Україною статей 2, 8, 13, 14, 17, 19, 29, 30 Конвенції ООН про права дитини.

Конвенція про права дитини була прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї від 20 листопада 1989 року. Набрала чинності 2 вересня 1990 року. Ратифікована Постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 року.

У Громадському звіті засвідчено той факт, що за час, що минув від прийняття Україною Конвенції про права дитини і до звітного періоду (до 2010 року), політика Української держави у сфері захисту прав дитини залишилася далекою від досконалості. Крім того, досить часто ця політика мала дискримінаційний характер стосовно дитини і її прав.

Українське законодавство стосовно прав дитини є декларативним. Не всі права, що визначені Конвенцією, забезпечені відповідними законами. В нашій державі відсутній системний підхід до врахування думки дитини на всіх рівнях суспільного життя. Принцип найкращих інтересів дитини не був покладений в основу державної політики у сфері охорони дитини та регулювання сімейних відносин. Політика держави не була спрямована на активну протидію дискримінації дитини, насамперед у доступі до інформації, освіти, медичних послуг. Фінансування державних програм та планів щодо прав дітей здійснювалося за принципом «скільки залишилося», а не через фіксовану частку з Державного бюджету України на їх реалізацію. В Україні жодна державна установа не виконує комплексний системний моніторинг дотримання прав дитини, не публікує інформацію про результати.

Відповідно до проведеного аналізу, з’ясувалося, що багато законів, підзаконних актів, різні постанови прямо порушували статті 2, 8, 13, 14, 17, 19, 29, 30 Конвенції про права дитини. А дії чиновників виконавчої влади ще більше погіршували стан справ у цьому непростому для України питанні.

Україна системно порушувала положення Конвенції про права дитини. Передусім це стосується права на отримання інформації, навчання рідною мовою. А також на рівноправне користування рідною мовою в усіх сферах суспільного життя та протидію дискримінації за етнічною і мовною ознаками.

В Україні посилилася державна політика з витіснення недержавних мов, що є рідними для значної частини населення України, з усіх сфер суспільної життєдіяльності, що у свою чергу, за висновками вчених, вкрай негативно впливає на повноцінне становлення та розвиток дитини.

Щодня понад 30 мільйонів громадян України (60% населення) користуються російською мовою та іншими недержавними мовами України, а для понад 17 мільйонів з них ці мови є рідними. Проте українська влада на порушення всіх демократичних принципів та норм міжнародного і внутрішнього законодавства позбавила цих людей права користуватися рідною мовою в суспільному житті, що безпосередньо стосується дітей до 18 років. Положення Конвенції про права дитини щодо недопущення дискримінації за мовною ознакою грубо ігнорувалися в Україні шляхом прийняття суперечливих підзаконних актів та неможливості оскарження їх у судах. При цьому страждали не лише російськомовні громадяни України, а й представники угорської, румунської та інших громад, про що свідчать тисячі скарг та звернень не лише в державні та судові органи України, а й в ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, Раду Європи, Європейський Союз.

Ухвалено більш як 80 законів та кілька сотень підзаконних актів, що обмежують застосування російської мови, мов меншин та суперечать нормам міжнародного права й Конституції України.

У сфері телебачення і радіомовлення встановлено штучні обмеження для теле- та радіоорганізацій (незалежно від форми власності та регіональності мовлення) з вимогою вести мовлення в обсязі від 75% до 95% українською мовою.

Уся інформація в транспортній галузі України (залізничний, автомобільний, авіаційний та інший транспорт) поширюється лише українською мовою.

З 1 вересня 2005-го до 3 серпня 2010 року українське судочинство (адміністративне та цивільне) здійснювалося виключно однією мовою, чим порушувало конституційні принципи рівності громадян перед законом, доступ до судочинства, принцип змагальності в суді.

З 1990 року в Україні знищено 3,5 тисячі шкіл з російською мовою навчання. Щорічно свій статус шкіл з російською мовою викладання втрачають близько 130 шкіл. Лише до 20% дітей, що належать до мовних меншин в Україні, мають можливість навчатися своєю рідною мовою.

Навчання дитини нерідною мовою, за висновками психологів, педагогів, медиків і вчених, погіршує її інтелектуальні здібності на 25—60%. У багатьох регіонах країни мови меншин, чисельність представників яких сягає сотень тисяч осіб, взагалі не мають власних навчальних закладів, позбавлені основоположних мовних прав.

Стосовно ювенальної юстиції, я переконаний, що примітивне перелицювання прийнятих у Європі стосунків у цій сфері не відповідає інтересам українського суспільства. Уже зараз грантоїди та ініціатори ювенальної юстиції пропонують дітям звертатися до своїх батьків не «батько» і «мати», а «один з батьків», що є неприпустимим для мене і не може бути підтриманим в українському суспільстві. Адже основою нашої духовності є цінності християнства та традиційної сім’ї.

Вважаю, що парламентські слухання дозволяють поставити крапку в питаннях порушення прав дитини — майбутніх будівничих нашого полікультурного і багатомовного суспільства.