Громадянин — патріот і трудівник

Відомо, що освіта повинна сприяти розвитку природних можливостей кожної людини, спрямовувати їх на добро, поліпшення життя, на виключення з людських взаємовідносин насилля, ворожості, руйнівного ставлення до природи, до самої людини. Адже ми мусимо розуміти, що освіта заради освіти є справою безперспективною. На мою думку, головною метою у справі виховання молодого покоління є виховання громадянина-патріота і громадянина-трудівника. Морально-духовна криза нині оволоділа всім суспільством і, звичайно, починається вона зі школи і сім’ї. Держава, її політикум ніяк не визначаться із морально-духовними цінностями, із трактуванням новітньої історії, не сформовані моральні ідеали, зразки для наслідування. Давно настав час виробити загальнодержавні підходи до формування морально-естетичних цінностей суспільства, молоді, розробки загальнодержавної програми виховання для кожної вікової групи дітей цілей, завдань і інструментарію їх реалізації. Ця невідкладна робота мусить закінчитися виданням конкретних рекомендацій, підготовкою аудіо- та відеоматеріалів, посібників для кожного класу, де кожен педагог, батьки змогли б знайти необхідні матеріали, сценарії, плани заходів для роботи з дітьми. Кожен учень має глибоко знати історію країни і свого краю, скажімо, хоч би десяток улюблених народних пісень, історію свого міста, села.

У кожній сім’ї має бути складене генеалогічне дерево, формуватися повага до малої і великої Батьківщини. Така робота свого часу починалась під орудою Інституту українознавства Міністерства освіти. Були визначені цілі, стратегія і тактика створення такої програми. Але все так і залишилося. А проблеми виховання ще більш загострились. Тож слід поновлювати цю роботу. До неї слід долучити вчених Академії педагогічних наук, колективи провідних педуніверситетів, зокрема, університету ім. Драгоманова та ін. Робота буде неповна, якщо в її підготовці не візьмуть участь педагоги-практики, наші видатні вчителі. Переконаний, що починати цей проект слід із дошкільного віку, досліджуючи вікові особливості дітей, розробляючи рекомендації не тільки для школи, а і для батьків, дошкільних установ.

Повторюсь, але скажу, що серйозною складовою суспільної виховної роботи мусять стати телебачення, Інтернет, розробка спеціальних освітянських телепередач, ігор, створення молодіжних сайтів, веб-сторінок. Освітньо-культурні канали, передачі повинні бути атрибутом кожної телекомпанії. Приклад повинен показати колектив УТ-1, де замість регулярних мордобоїв слід показувати кращих українських та зарубіжних учених, учителів. За ними мусить послідувати «Інтер, «1+1» та інші. Навіть у Шостці на Сумщині вже йдуть такі передачі. А в Україні? Хорошого Вчителя чи талановитого Професора Україна повинна знати не гірше, ніж братів Кличків чи футболіста Шевченка, президента чи прем’єра.

Недавно група вчених із університету в Сіетлі (США) опублікувала дослідження 1266 дітей віком від 4 до 11 років, яке вона проводила впродовж кількох років. Виявилося, що прояви агресії щодо своїх однолітків 10 — 15-річного віку зустрічається на 25% частіше у тих, хто в ранньому дитинстві провів біля телевізора близько 3,5 години в день, і на 50% частіше у тих, хто по 2 - 3 години грав у комп’ютерні ігри, пов’язані з насиллям, агресією. Учені виявили, що ці передачі та ігри роблять дітей нечутливими до чужого болю, до знущань, черствими до чужого горя і страждань людини.

Погляньмо, якими іграшками граються наші діти! Безумство і потворність більшості іграшок, різних трансформерів, страшилок мілітаристського характеру часто приводять до безумних і диких кроків в житті багатьох дорослих. Але хто в країні досліджує їх вплив, може захистити юнь від цього кошмару?

В Единбурзі (Великобританія) в величезному п’ятиповерховому приміщенні вже багато років функціонує Музей іграшки. Є такий музей і в Києві. За цими іграшками можна оцінити характер розвитку суспільства в певну епоху. Але такого дикунства, мілітаристського наповнення, як нині, ніколи не було.

Безумовно, було б помилковим вважати причиною всіх бід виховання підростаючого покоління лише Інтернет, ігри та іграшки. Цей негативний ефект підсилюється патологією сучасного живопису, примітивної музики, підсиленої ревом електроніки, примітивної літератури, а також безкінечними сценами жорстокості в електронних засобах масової інформації. На цьому тлі ліквідація в Україні Комісії із суспільної моралі видається якось дивною. В мистецтві всього світу, особливо в США, Європі, відбувається масовий наступ на розум, почуття молоді, що впливає на підсвідомість, пробуджує ниці інстинкти, робить розум людини некерованим. Ці проблеми мусять бути в центрі уваги наших вчених-психологів, педагогів.

Про необхідність формування моральності і духовності, наукового світогляду, патріотизму з раннього віку свідчать такі приклади. Уряд Б. Обами виділив на створення «добрих» дитячих комп’ютерних ігор, розвивальних вправ та ігор природничо-математичного характеру, індустрії іграшок майже 4 млрд. доларів. Нам, на жаль, хвалитись нема чим. І хто в країні після реформування уряду цим буде опікуватись — незрозуміло. Думаю, що у оновленому Міносвіти слід створити не лише департамент виховної роботи, а і відділ, який би опікувався проблемами впливу на дітей різних ігор, іграшок, Інтернету та ін. Ці проблеми мусять бути і в полі зору Академії педагогічних наук.

Особливо хочу зупинитися на темі працелюбності, виховання у молоді звички трудитись. Хіба нам не соромно, коли ми йдемо брудними вулицями міст і сіл, заходимо в страшні під’їзди своїх будинків. Прикро спостерігати, коли наші політики в передачі «Без мандата» на «1+1» розпочинають своє перебування в чужих сім’ях із наведення елементарного порядку. Вдумайтесь — люди знають, що їх покажуть на всю Україну, а у власній хаті навіть не поприбирали! Такого ж ніколи в Україні не було! До приходу гостей завжди у нас чепурились в домівках. А чого нині не так? Бо таке є сімейне і суспільне виховання. Зверніть увагу на території навколо наших шкіл, дитсадків, училищ і вузів. І навіть в мікрорайонах навколо гуртожитків педуніверситетів ви не побачите справжньої роботи з молоддю, дітьми. Які ж у нас будуть вчителі? Не заведено в нас помічати те, що діється під носом. Рідко де ви побачите в мікрорайоні чи школі, вузі ідеальний порядок. Не випадково наш видатний сучасник, великий педагог, на жаль, уже покійний, Олександр Антонович Захаренко часто з прикрістю повторював: «Як ми звикли жити в бруді!». І з дитинства привчав своїх вихованців до порядку і акуратності. Поїдьте і подивіться територію Сахнівської середньої школи на Черкащині — це цілий казковий світ. Той же Василь Олександрович Сухомлинський закликав нас не просто говорити про сміття, а братись і замітати його.

На жаль, останні роки під добрими взагалі гаслами гуманізації освітньо-виховного процесу, гуманного ставлення до дитини із школи витіснено продуктивну працю, діти змалечку не вчаться обслуговувати себе, не привчаються трудитись. Стало правилом у багатьох сім’ях «жаліти» дітей, не привчати до праці, до формування здорових потреб. Процвітають споживацтво і лінощі. Прикро, але, здавалося б, що перехід до ринкової економіки, навпаки, стимулюватиме запровадження в навчальний процес ознайомлення із сучасними технологіями, із виробництвом, новими матеріалами. Натомість ми втратили навіть те, що мали. Майстерні шкіл давно не поповнюються новими верстатами і обладнанням, бракує всіляких матеріалів. Знищено міжшкільні навчальні виробничі комбінати. Та й професія викладача праці сьогодні не в пошані.

Загальновідомо, що всі матеріальні блага, все, що створюється на землі, має три джерела походження — це енергія Сонця, багатство матері Землі та праця Людини. Іншого немає. Тому з огляду на сказане, доречним було б повернутись до проблеми трудового виховання, до вміння трудитись із самого малку — в сім’ї, дитсадку, в школі, в інших навчальних закладах.

Йдеться не про просте відтворення радянської політехнічної школи, але ясно одне. Без звички трудитись, без елементарних знань життя, технологічних процесів, без поваги до праці, розумової чи фізичної Україна, як держава, не відбудеться. Не випадково ж і Рокфеллер, і Дюпон своїх чад з малечку привчали працювати, щось заробляти, знати ціну багатства.

Знаю, що такий крок у шкільному житті викличе необхідність великих інвестицій, буде потребувати великої уваги з боку місцевої влади, підприємців. Осторонь не повинна бути і педагогічна наука, яка на сучасній основі, в сучасних ринкових умовах мусить сформулювати завдання для школи, сім’ї і суспільства.

Упевнений, що і вітчизняний бізнес відгукнеться на це реформування школи. Бо він сам найперше бачить, які безрукі і безпорадні кадри нині приходять до них на виробництво. Молодь часто-густо хоче лише високої зарплати, але багато з них при цьому не можуть і не вміють працювати, не мають ні умінь, ні навичок.

Підприємці мусять пам’ятати про свою соціальну роль і відповідальність, вкладати кошти в розвиток матеріальної бази шкіл, дитячих садків, профтехучилищ, вузів. У кожному місті, районі мусить бути створено Фонди підтримки розвитку освіти, які б акумулювали кошти бюджету, бізнесу, батьків, спонсорів. Слід надати право місцевій владі вводити місцеві освітянські податки. Думаю, що потрібен спеціальний закон про підтримку школи, вузів, училищ. Це потребує відповідних доповнень до Податкового кодексу. Нових стосунків потребує виробництво і профтехосвіта. Доцільно запровадити безвідкладно дуальну систему підготовки робітників, як, наприклад, у ФРН. Теорію оплачує держава, а вся практика відбувається на підприємствах. Матимемо нову якість підготовки фахівця, зацікавленість підприємців у цих процесах.

Рідко можна знайти країну на карті світу, де б її громадяни, особливо молодь, не любили свій край, свою державу. У китайській мові слова країна і держава мають однакове звучання. І так китайці і ставляться до своєї Батьківщини.

Скажу з прикрістю, що у нас ніби країна одна, а світоглядної єдності немає. І ламати через коліно тут не можна. Заполітизованою є новітня історія, заполітизованим є освітньо-виховний процес. На Заході країни часто-густо вчать одного, а на Сході іншого. Пишуть свої підручники і посібники, нав’язують своє ставлення до історичних подій. Одна церква говорить одне, а інша — друге. Так не може бути! Українському суспільству, як повітря, потрібен такий собі Нантський едикт віротерпимості, який в Європі було прийнято ще 1598 року. Через кров, страждання європейці прийшли до висновку — потрібно вчитися жити в мирі і злагоді незалежно від релігійних поглядів, політичних переконань. І тут роль освіти є надзвичайною. Школа повинна вчити шанувати як малу, так і велику Батьківщину. Повага до старших, до рідної країни, її культури, історії, мови, рідного краю мусять пронизувати всі наші програми, навчальні матеріали. Ні в якому разі не можна за рахунок далеких і близьких історичних подій зводити рахунки з нинішніми країнами і політичними силами, розколоти країну на Схід і Захід. Об’єктивна оцінка дій фашистської Німеччини не означає формування ненависті до сучасної Німеччини. Гірка правда про Голодомор не повинна сприяти розпалу етнічної ненависті між українцями і росіянами, іншими народами СНД. Доречним було б в навчальних програмах не давати остаточних політичних, однобоких оцінок останнім подіям, уряду, президенту, парламенту.

Нагальним завданням є рішуча відмова від політизації освіти, заборона переносити передвиборні політичні пристрасті у навчально-виховний процес. Для партій, політиків є чим зайнятись — допомагати школі, вузу новими книгами, обладнанням, ремонтувати і будувати спортивні споруди, вести кружки, секції, допомагати здібним дітям  тощо.

Слід більше уваги приділяти позитивним прикладам нашої історії, опису здобутків і перемог наших земляків. Відомо, що кожен десятий лауреат Нобелівської премії — це або виходець з України, або жив на нашій території. Є й інші позитиви. І про це треба говорити скрізь. Молодь мусить до чогось тягнутись, з когось брати приклад. Не слід акцентувати виклад історії лише на бідах і негараздах, негативах нашої минувшини. Правду, як то кажуть, возом не об’їдеш, але зациклюватись на певних етапах історії, очорнювати всю історію не можна. Із холоднечі критики благодатне зерно любові до країни, патріотизму не проросте, а буде лише крижаний стовп ненависті одне до одного.

Сучасна школа, сім’я, суспільство не повинні забувати і про фізичне здоров’я народу, молодого покоління. Слід зупинити вимирання українського народу. Лише кожен десятий випускник школи є здоровим. Чому так? Серед першочергових причин — екологія, генетичні зміни, погана питна вода і харчування, незадовільна спортивно-масова робота, низька рухова активність дітей. Погляньмо на досвід Запорізької гімназії №100. За рахунок мудрого, професійного підходу до оздоровчої, спортивно-масової роботи там вдвічі менша захворюваність, ніж у інших школах цього промислового міста. Поширимо цей досвід на всю країну.

На часі створення загальнодержавної дитячої програми, відповідних регіональних програм «Здорове дитяче харчування». Це надзвичайно вигідна і необхідна оздоровчо-інвестиційна програма для країни. Бо йдеться про інвестиції в сільськогосподарське виробництво більш як на 25 — 30 млрд. гривень! А це і подолання безробіття, робочі місця, відродження села, розквіт економіки. В кращі часи в епоху незалежності в село держава вкладала до 10 — 12 млрд. гривень. Нині  йдеться про значно більші інвестиції! Звідки візьмуться ці гроші? Йдеться про здорове харчування 5,5 млн. школярів, 1,5 млн. дітей у дитсадках, ще 3 млн. студентів і учнів ПТУ. Якщо хоч на 10 гривень в день ми зможемо нагодувати дітей екологічно чистими харчами, без ГМО і пестицидів, то й матимемо таку цифру. Частину коштів дадуть місцеві та центральний бюджет, батьки, спонсори і т. і. Мусить стати правилом — кожен учень, студент щоденно не менше разу на день споживає екологічно чисті, багаті на вітаміни, білки і жири продукти, з’їсти хоч два яблука, салат з овочів та випити склянку молока. Подивіться на наших київських студентів, особливо дівчаток, на їхні бліді анемічні щоки, і ви зразу мене зрозумієте і підтримаєте. Росія вже кілька років тому розпочала реалізацію такої програми, запозичивши, до речі, ідею в нас. Згадую, як я дивувався, коли бачив рум’яні обличчя дітей в колишній НДР. Бо кожна дитина в день у них випивала склянку морквяного соку. Думаю, що такі завдання під силу нашій багатій аграрній державі. Ці проблеми повинні бути головними в наших місцевих владців.

Видатний математик М. І. Лобачевський говорив, що всі якості розуму, обдарованість, всі пристрасті людини вигранюються його вихованням. Тож не відмовляймося від наших дітей, пам’ятаймо, що їм потрібна турбота дорослих. Країні потрібна морально-духовна революція. Без цього ми не виживемо.