Аграрна політика, якої я не розумію

Персона нон грата. Звучить загрозливо, хоча, з другого боку, статус обнадіює. Аграрна наука — безліч тем. Тільки раніше — все якось руки не доходили. Тепер з’явився привід попрацювати. Нон грата — так нон грата.

Може, я чогось не розумію, але хіба Національна академія аграрних наук України — приватна контора? Невже загальні збори академії чи, приміром, семінари та конференції в інститутах НААНУ проводять за власні кошти її керівників? Здається, що ні. І сама академія фінансується з бюджету, за наші, платників податків, гроші. Також із державної скарбниці тисячі гривень доплат кожен академік чи член-кореспондент НААНУ отримує за своє звання.

Взагалі, це біда нашого суспільства — в тому, що доморощені посадовці часто плутають громадське і приватне, забувають, що ми наймаємо їх на роботу й платимо за це гроші зі своєї кишені. Якщо хто не розуміє, поясню: ЗМІ й покликані здійснювати в суспільстві контролюючі функції. Зокрема — щоб з’ясовувати, куди конкретно пішли гроші, взяті з державного бюджету, приміром, на науку. А то як воно іноді буває? Оце пролобіювали рядок у головному фінансовому документі країни й полетіли мільярди — «на науку». А ще мільярди — «на село». А куди конкретно — щоб збагнути, то треба вже академічний розум мати. Причому окремі чиновники вважають, що покликання журналістів — лише оспівувати всі ці фінансові починання. Не заглиблюючись у деталі. Отож, щоб з’ясувати, підуть державні гроші справді на науку чи, може, спрацюють на чийсь приватний інтерес — на те журналісти й поставлені. Хто з посадовців заважає представникам ЗМІ цю функцію виконувати — вдається до правопорушення. Бо перешкоджає здійсненню журналістської діяльності. Це щодо оголошення мене персоною нон грата. Чи я чогось не розумію?!

А ось ще одне. Напередодні нового року мене здивувала інформація, поширена від імені компанії «Джон Дір». Для тих, хто не знає: це потужна американська корпорація, яка, зокрема, виробляє сільгоспобладнання. Тепер — увага: «Інститутом інноваційного провайдингу (з’ясовується, є й такий. — Г. К.) Національної академії аграрних наук України розроблено бізнес-план інвестиційного проекту забезпечення сільгоспвиробників України зернозбиральною технікою компанії «Джон Дір», у рамках національного проекту «Зерно України»...» Запланована поставка до 1000 комбайнів під державні гарантії. Я розумію, що поповнення парку агротехніки — користь для агропромислового комплексу. Адже скоротяться втрати при збиранні зернових тощо. Тим більше, у контексті прочитаного мною нещодавно, як там значиться, наукового видання «Актуальні проблеми технічної політики в аграрному секторі України», видрукуваного в 2007 році. До речі, серед співавторів — директор Національного наукового центру «Інститут механізації та електрифікації сільського господарства» НААНУ академік Гуков Я. С. Пишуться там цікаві для вітчизняних підприємств машинобудування речі. Зокрема, «за останні роки промисловість України освоїла і запропонувала сільськогосподарським товаровиробникам понад 500 найменувань нових машин. На жаль, нова техніка, як і стара, має низьку надійність та зносостійкість робочих органів. Так, наробіток на відмову у нових тракторів та комбайнів становить 10-15 мотогодин, в той час як нові зарубіжні трактори працюють до поломки 500-600 мотогодин і більше...» Наголошую, що це визнає керівник наукового закладу, задіяного у розробці вітчизняної сільгосптехніки.

Я розумію, що наші механізатори — теж люди. Вони хочуть працювати в комфортних умовах на високопродуктивній техніці, щоб мати добрий заробіток для себе й родини. Хіба ж бо представники цієї професії приречені з ящиком інструментів бігати навколо тієї техніки, більше часу проводячи у полі під трактором чи комбайном, ніж за його кермом? Але я не розумію, чому поставки іноземних сільгоспмашин мають здійснюватися під державні гарантії. Невже, як це вже було наприкінці 90-х, техніка (хай навіть сучасна й необхідна агровиробникові) відійде «потрібним» людям, а розраховуватимемося за неї знову з держбюджету. Погодьтесь, важко собі й уявити, що запросять раптом до столиці з забутого Богом села середньостатистичного фермера і з якогось дива запропонують: «Ось тобі «Джон Дір»! Молоти. Не мучся з тією вцілілою ще з радянських часів «Нивою». А розраховуватимешся з зібраного урожаю...» Потужні ж аграрні корпорації (окремі навіть зареєстровані за межами України, що їм не заважає називати себе вітчизняними виробниками) й самі куплять ті комбайни. Не розумію, чому наш збіднілий держбюджет має виступати гарантом успішності їхнього бізнесу.

А ще ось питання... Все-таки під час докорінного реформування сільського господарства наші вчені-аграрники були рушійною силою чи мовчазними спостерігачами? Цього теж не розумію. Ось Леонід Кучма свого часу стверджував: рушійною силою. Відчутними, розмірковував у 2001 році тодішній президент, були зрушення у сільському господарстві. Ми здійснили безпрецедентні кроки у реформуванні аграрних відносин... Зокрема, в утвердженні приватної власності на землю. Йдеться, по суті, про власну українську модель здійснення реформ на селі, яка була опрацьована вченими.

Хоча й залишатися мовчазними свідками під час масштабних новозмін — хіба ця позиція гідна для української аграрної науки? Та коли «Голос України» на всі лади застерігав про згубність поспішних реформ на селі, щось я не пригадую сміливих відкритих листів від керівників аграрної науки з вимогою негайно зупинити безлад. Може, не до того було, а може, на горизонті сяяли посади, медалі, державні премії, звання — і це засліплювало очі. А я і тоді стверджувала, і зараз кажу, що колгоспно-радгоспне господарювання, яким би воно не було недолугим, залишалося потужною системою. Нехай то був недосконалий, але відлагоджений механізм. І виробничо-господарський, і соціальний. Життя величезної кількості людей було зав’язане на цьому. Якщо, приміром, поїзд іде не зовсім у потрібному напрямку, хіба, щоб змінити курс, треба розбирати його на запчастини? А вийшло — колеса в один бік, вагони — в другий... Або взяти стару хатину. Невже господарі руйнують її ще до того, як визначаться, де далі житимуть?

Так само, як науковців бентежить свобода слова у нашій газеті, мене непокоїть таке питання: чи викуповуватиме держава земельні наділи для суспільних потреб, які поспіхом роздавали у приватну власність? Думаю, що так. Тепер ось кинулися будувати дороги попід великими мегаполісами, а земля, з’ясувалося, у приватних руках. Так само з корисними копалинами, поклади яких опинилися на чиїхось гектарах. А я думаю, нинішнім власникам цих земель (здебільшого, людям досить впливовим і поважним), яким вони дісталися за так, заздалегідь відомо було і про дороги, і про генплани, і про корисні копалини — знали, що брали. Тепер, щоб викупити, потрібні мільярди.

Зрозуміло, з чиїх кишень братимуться ці гроші. Та й науковці, напевне, знають...