Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на представленні Спеціальної доповіді «Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини» з нагоди 60-річчя Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
22 жовтня 2010 року
Шановний Голово! Шановні народні депутати! Шановні члени уряду! Представники релігійних громад, дипломатичного корпусу, науки, засобів масової інформації, дорогі співвітчизники!
Із прийняттям Радою Європи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Європейська конвенція з прав людини) на Європейському континенті розпочався процес створення якісно нової європейської системи захисту прав і свобод людини, яка стала фундаментом для національних правових систем усіх країн Європи.
Сьогодні дія Конвенції поширюється на долю 800 мільйонів європейців із 47 країн Європи. Головне значення Конвенції полягає у формуванні нового менталітету поваги до прав людини, творенні нової культури прав людини, системи практичного захисту прав людини через Європейський суд.
Рада Європи — ніщо без Конвенції, а Конвенція — без Європейського суду з прав людини. Ця відома формула чітко висловлює єдність системи захисту прав людини. Але Конвенція — це ціла система різних механізмів та органів РЄ: моніторингові органи, Комітет міністрів, Парламентська асамблея, Комісар з прав людини, Європейський суд з прав людини, а також Венеціанська комісія.
Європейська конвенція з прав людини, рішення і практика Євросуду — це сучасна скарбниця верховенства права та поваги до прав і свобод людини.
Користуючись наданою можливістю, відповідно до постанови Верховної Ради України, представляю Спеціальну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України «Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини» з нагоди 60-річчя Європейської конвенції з прав людини.
У цій доповіді зроблено комплексний аналіз виконання Україною зобов’язань, узятих як під час вступу до Ради Європи, так і тих, що випливають з Європейської конвенції з прав людини та інших європейських конвенцій, ратифікованих Україною. Висвітлено діяльність Уповноваженого з прав людини щодо сприяння імплементації в законодавство України та правозастосовну практику європейських стандартів, аналізується практика Європейського суду з прав людини щодо України. Уперше публічно представлено аналіз виконання Україною зауважень та рекомендацій постійних контрольних моніторингових органів Ради Європи.
Процес ратифікації в Україні Конвенції був складний і навіть драматичний одночасно. Йому чинився активний спротив. Це нагадувало, до речі, драматичну історію розробки і прийняття самої Європейської конвенції, про що сьогодні детально розповів Володимир Михайлович Литвин. Мені як народному депутатові України другого скликання довелося тоді бути координатором та співдоповідачем питання щодо ратифікації Європейської конвенції з прав людини. Ми пам’ятаємо як у парламентській залі 17 липня 1997 року фактично тільки з третьої спроби вдалося добитись ратифікації Конвенції.
Сьогодні в урядовій ложі сидять поважні люди, які в той час були моїми колегами-депутатами і допомагали мені переконати парламент у необхідності ратифікації Конвенції і тим самим виконати взяті на себе під час вступу до Ради Європи зобов’язання. Це шановний Борис Ілліч Олійник, який упродовж десяти років був головою парламентської делегації України в Раді Європи і шановний Володимир Григорович Буткевич — перший суддя від України в Європейському суді з прав людини.
Проте закон щодо ратифікації Конвенції було прийнято із застереженнями та заявами. Зауважу, правова система України дуже неохоче і боляче розставалася з такими рудиментами, як право прокурорів надавати санкцію на арешт і обшук та огляд житла. Проте ці рудименти продовжують існувати й досі. До речі, щойно у своєму зверненні Президент України акцентував увагу на незахищеності прав людини.
У цьому контексті зазначу, що нещодавній обшук без санкції суду в офісі Вінницької правозахисної групи із вилученням оргтехніки і 300 файлів із конфіденційною інформа- цією стосовно біженців — яскраве свідчення того.
Норми Конвенції суттєво вплинули на Конституцію України, під час розробки якої у 1996 році Конституційна комісія спиралась на європейські стандарти дотримання прав і свобод людини. Як наслідок — другий розділ Основного Закону України відповідає стандартам Ради Європи в галузі прав людини. Це зазначено і в Резолюції ПАРЄ №1755 «Функціонування демократичних інституцій в Україні».
З прийняттям Конституції в Україні було запроваджено інститут Уповноваженого з прав людини — українську модель Омбудсмана. З початку діяльності понад мільйон людей — і громадян України, і іноземців, і осіб без громадянства — звернулися до Уповноваженого з прав людини. Кожне друге звернення стосується порушення громадянських прав, зокрема, прав на справедливий суд, виконання судових рішень, належні умови тримання в місцях ув’язнення тощо. У кожному третьому зверненні йдеться про порушення соціально-економічних прав громадян.
Одним із пріоритетів діяльності Уповноваженого стало сприяння виконанню зобов’язань України перед Радою Європи, зокрема, приведення національного законодавства в галузі прав і свобод людини відповідно до стандартів РЄ. На заваді на цьому шляху стало довготривале неоприлюднення владою офіційного тексту Конвенції з прав людини. Передусім цьому процесові треба було надати публічності, зробити його прозорим для суспільства. Адже в газеті «Голос України» в 1997 році було оприлюднено лише закон України про ратифікацію Конвенції, а сам її текст та додаткові протоколи до неї були відомі лише вузькому колу фахівців, депутатів і урядовців, що фактично унеможливлювало їх чинність на території України.
Тому 10 травня 1999 року Омбудсман України звернулась до Президента держави як гаранта Конституції з проханням оприлюднити офіційний текст Конвенції відповідно до статті 94 Основного Закону в порядку, передбаченому Законом України «Про міжнародні договори України».
Лише 10 січня 2001 року в Україні було оприлюднено офіційний переклад Конвенції. Отже, понад три роки застосування Конвенції в національній правовій системі України юридично було унеможливлено. Тільки після публікації вона справді стала частиною національного законодавства.
Одним із пріоритетів діяльності українського Омбудсмана є моніторинг за імплементацією та реалізацією норм цього ключового на європейському просторі документа в галузі прав і свобод людини.
Найскладнішим став процес реалізації Україною головних вимог Європейської конвенції з прав людини, зокрема, забезпечення охорони законом права кожного на життя і заборону смертної кари.
Спочатку було введено мораторій на застосування смертної кари, потім — визнання її Конституційним Судом України неконституційною, пізніше ратифікація двох протоколів — шостого і тринадцятого, що передбачало скасування смертної кари за будь-яких обставин.
Але навіть після скасування в Україні смертної кари мені як Омбудсману доводилося захищати права наших співвітчизників на життя в таких країнах, як Таїланд, Китай і Сполучені Штати Америки.
Нагадаю, що на час дії мораторію щодо застосування смертної кари в пенітенціарних установах України трималися 417 довічно ув’язнених, нині — 1664 особи, з яких 17 жінок та 2 іноземці.
Як Омбудсман, рішуче підтримую скасування смертної кари в усьому світі, адже можлива і судова помилка, і неможливість її виправити, і не-припустимість застосування смертної кари до неповнолітніх, що перетворює державу на вбивцю, адже смертна кара — це не покарання, а помста з боку держави.
Показовою в цьому сенсі є справа Володимира Панасенка, якого у 2008 році вироком Апеляційного суду Львівської області було засуджено до довічного позбавлення волі за організацію замаху на умисне вбивство. Фактично довічне ув’язнення стало йому помстою через зведення рахунків у бізнесовій сфері.
На даний час ця людина відбуває покарання, але сумніви щодо її провини залишилися. Проте завдяки саме скасуванню смертної кари в Україні у нас є ще час поборотися за справедливість. Провадження Уповноваженого з прав людини у цій справі триває.
Шановні учасники зібрання! Із забезпеченням права на життя безпосередньо пов’язано запобігання катуванням та всі інші зобов’язання України, які випливають з Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, ратифікованої, до речі, нашою країною у 1997 році.
Результати перевірок Уповноваженого з прав людини дають підстави зробити висновок, що до цього часу не вдалося забезпечити виконання низки важливих рекомендацій Комітету із запобігання катуванням. Жодна із семи доповідей уряду України Європейському комітету із запобігання катуванням офіційно не оприлюднена. На них зберігається гриф «Не для друку». І лише з жовтня 2002 року громадськість отримала змогу ознайомитись із ними на сайті РЄ англійською мовою. Проте з боку України не спостерігається бажання стосовно оприлюднення цих доповідей, що не сприяє формуванню неприйнятного ставлення до фактів брутальних порушень прав людини внаслідок застосування тортур та нелюдського поводження. Громадськість дізнається про зміст цих доповідей або з інформації від Омбудсмана, або від правозахисних організацій.
В установах кримінально-виконавчої служби тримаються 152,3 тисячі осіб, у тому числі 6,5 тисячі жінок та 1,4 тисячі неповнолітніх засуджених.
Не вдалося зупинити епідемій ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та гепатиту. Так, сьогодні в місцях позбавлення волі перебувають близько 6 тисяч хворих на активну форму туберкульозу. Уповноважений з прав людини неодноразово наголошувала, що неприпустимо низькою залишається норма жилої площі у слідчих ізоляторах — 2,5 квадратних метра на одну особу. А за євростандартами має бути 4 квадратні метри. Питання створення людських умов перебування ув’язнених у місцях позбавлення волі потребують негайного державного вирішення.
Досі зберігається недопустима практика застосування тортур і дій, що принижують гідність людини, особливо під час затримань і арештів. Сьогодні кожне повідомлення в Україні про насильство або про застосування тортур до людей у відділках міліції лунає, як інформація з поля бою.
На превеликий жаль, непо-одинокими є і випадки, що призводять до загибелі затриманих. Так, у 2008 році працівниками органів внутрішніх справ закатовано до смерті чотирьох людей, у 2009 році — трьох, у 2010 році — сімох! За всіма випадками смерті людей унаслідок неприпустимих дій міліціонерів відкрито провадження Уповноваженого з прав людини та проводяться перевірки.
У зв’язку з цим не можу не звернути увагу на факт загибелі 20-річного студента Ігоря Індила в Шевченківському райуправлінні міліції міста Києва. З перших днів мною заявлено, що фактично це є вбивство. Провадження Омбудсмана підтвердило, що смерть стала наслідком застосування до нього насильства і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.
Для мене головне — відновити справедливість, захистити добре ім’я загиблого Ігоря Індила і честь його родини, оскільки слідство й надалі намагається виставити загиблого студента бешкетником і п’яницею. У поданні Генеральному прокурору з цього питання мною наголошено на необхідності вирішення питання про притягнення до відповідальності винних у порушенні конституційних прав Ігоря Індила на життя і здоров’я, а також на вжитті заходів щодо закриття провадження про адміністративне правопорушення, для якого не було жодних правових підстав, за відсутністю в діях Ігоря Індила події і складу такого правопорушення. Проте досі провадження про адміністративне порушення не закрито. Звернуто вашу увагу на рішення Європейського суду у справі «Вінтерверн проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року, в якому зазначено, що «свавільне затримання ніколи не може вважатися законним».
Але саме таке затримання студента в гуртожитку, в його тимчасовій домівці, і вартувало йому життя!
На жаль, у Шевченківському райуправлінні міліції міста Києва такі дії стали системою. Тільки провадженням Омбудсмана було встановлений факт побиття і приниження людської гідності у 2007 році лікарів і працівників Київської міської стоматологічної лікарні. Тоді вночі нам довелося виїжджати до цього райуправління міліції. Пізніше, у 2008 році, мною було відкрито провадження за фактом смерті 30-річного Тимура Федаса, яка стала наслідком його жорстокого побиття там само. Вважаю, що сумнозвісний начальник Шевченківського РУВС міста Києва, за якого неодноразово допускалися схожі випадки, має понести відповідальність і бути звільненим із займаної посади.
У червні цього року за моїм дорученням представником Уповноваженого з прав людини було перевірено умови тримання заарештованих в ІТТ Сакського міськвідділу міліції в Автономній Республіці Крим. Як встановлено, у камерах — антисанітарія, вікна майже суцільно заґратовані або взагалі відсутні, примусова вентиляція не працює. У таких умовах понад 20 діб перебував тяжко хворий 62-річний Олександр Котельников, дружина якого найближчим часом має народити двійню, а на утриманні перебуває 85-річна мати. Від таких жахливих умов тримання у нього різко погіршилося здоров’я, і його було госпіталізовано до Сакської лікарні. У палаті правоохоронці утримували хворого постійно прикутим наручниками до ліжка. Уповноважений вважає, що застосування до хворого в умовах лікувального закладу наручників є одним із видів катувань. Тому мною було внесено подання Генеральному прокуророві України щодо усунення брутальних порушень конституційних прав Олександра Котельникова, а також забезпечення належних умов тримання всіх затриманих та ув’язнених в ІТТ Сакського міськвідділу міліції.
За ініціативою Уповноваженого з прав людини 21 липня 2006 року Верховна Рада України ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Вважаю, що відповідно до нього в Україні невідкладно має бути створено Національний контрольний механізм із запобігання катуванням як самостійний незалежний орган зі спеціальним статусом.
Звертаюся до представників уряду і сподіваюся, що мене почує і Прем’єр-міністр України Микола Янович Азаров. Прошу віднайти, зрештою, фінансові, ресурсні можливості і створити в Україні превентивний механізм протидії тортурам відповідно до міжнародних і європейських стандартів. Зі свого боку, як Омбудсман, готова всіляко сприяти його становленню та роботі.
Уже десять років поспіль мною порушується питання про те, що Україна залишається в Європі лідером за кількістю арештів. І хоча відповідно до європейських стандартів функцію щодо дачі санкцій на арешт давно передано від прокурорів судам, ситуація в країні практично не змінюється. Сьогодні йде нова хвиля арештів. Проте здебільшого мали б бути передусім застосовані не арешти з будь-якого приводу, а альтернативні запобіжні заходи, не пов’язані з позбавленням волі.
На жаль, ментальність представників національної правової системи у цьому напрямі кардинально не змінилась. І це серйозна проблема для України. Звертаюся до всіх суддів України з вимогою якомога ширшого застосування запобіжних заходів, не пов’язаних із взяттям під варту!
Нещодавно мені довелося витримати безліч критичних випадів з боку керівництва міліції щодо моєї позиції, яку вдалося обстояти в Конституційному Суді України в липні цього року, про визнання неконституційною статті 11 Закону України «Про міліцію», яка стосується затримання до 30 діб за підозрою в зайнятті бродяжництвом. Отже, на системному рівні скасовано норму закону, яка уможливлювала працівникам міліції з метою розкриття кримінальних злочинів та вибивання явки з повинною зловживати зазначеними повноваженнями, застосовуючи цей термін затримання до будь-якої людини.
Також у черговий раз пропоную народним депутатам України внести зміни до Закону України «Про попереднє ув’язнення» щодо зменшення до 48 годин терміну попереднього затримання, оскільки саме на цей період припадають найбрутальніші порушення прав людини.
Дуже важливо, що вдалося вирішити питання, на якому наполягав Європейський суд у справі «Гурепка проти України», щодо необхідності створення механізму оскарження судових рішень у справах про адміністративні правопорушення. У квітні 2008 року мною було внесено відповідне подання Президентові України, оскільки «справа Гурепки» безпосередньо перебувала у моєму провадженні. Але остаточно проблема забезпечення конституційного права людини на судовий захист у такого роду справах буде знята лише після законодавчого закріплення права на касаційне оскарження рішень про адмінарешти.
Шановні учасники засідання! Особливо гостро в Україні стоїть питання дотримання права на судовий захист і невиконання судових рішень. Нині на розгляді суддів Європейського суду з прав людини — близько 11 тисяч заяв, поданих проти України. За кількістю звернень це четверте місце після Росії, Туреччини та Румунії.
Але хочу зазначити, що виконання рішень навіть Європейського суду в Україні становить лише 9 відсотків. Так, із 674 рішень Європейського суду 616 досі поки що залишаються остаточно невиконаними, і стосовно них триває моніторинг Комітету міністрів Ради Європи.
Невиконання рішень судів, передусім національних, а також Європейського, має розглядатися, на мою думку, як нагальна державна проблема.
Не випадково Верховна Рада України ввела спеціальну кримінальну відповідальність (стаття 382 Кримінального кодексу України) — за невиконання судового рішення. А частиною четвертою цієї статті передбачено навіть позбавлення волі до восьми років за умисне невиконання службовою особою рішень Європейського суду з прав людини. Отже, введено відповідальність, а винних і досі немає.
І більшість рішень Європейського суду щодо України стосуються порушення права на справедливий судовий розгляд, права на ефективний засіб правового захисту та тривалість судового розгляду.
Затримка у виконанні рішень національних судів і їх невиконання є системною проблемою в Україні, на що звернув увагу і голова Європейського суду з прав людини Жан-Поль Коста.
Загалом на виконання рішень Суду протягом 2001—2010 років нашою державою сплачено значні бюджетні кошти — близько 50 мільйонів гривень.
Викликом усій системі захисту прав людини, побудованій на основі Конвенції, стала проблема невиконання Україною рішень навіть Європейського суду з прав людини. Ця проблема не раз ставала предметом розгляду Комітету міністрів і Парламентської асамблеї Ради Європи. З 30 березня 2006 року діє Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». 15 січня 2010 року набуло чинності перше пілотне рішення Євросуду стосовно України у справі «Юрій Іванов проти України», в якому констатовано порушення Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням рішення національного суду. При цьому Євросуд зупинив розгляд понад 1400 аналогічних заяв. Така позиція Євросуду є цілком закономірною реакцією на системне невиконання рішень національних судів та невжиття державою ефективних заходів щодо подолання цієї проблеми. Тому днями я звернулася до Прем’єр-міністра України Миколи Яновича Азарова з проханням доручити здійснити ретельний аналіз виконання цього пілотного рішення і вжити невідкладних заходів для його безумовного виконання та забезпечення права громадян на справедливий суд.
З метою зменшення кількості заяв, що надходять з України та чекають свого розгляду в Європейському суді з прав людини, Українська держава повинна негайно зробити необхідні кроки. Один із них передбачає видання спеціалізованого щомісячного юридичного журналу для інформування громадян України про практику Європейського суду з прав людини. Тираж має охопити всіх суб’єктів права, в тому числі практикуючих юристів та державних службовців, одне слово, всіх, хто зобов’язаний сьогодні знати прецедентне право Євросуду. У цьому аспекті треба вітати позицію Верховної Ради України, яка у своїй постанові від 23 вересня 2010 року підтримала ініціативу щодо видання українською мовою щомісячного додатка до юридичного журналу «Право України» — «Європейський суд з прав людини». Адже, як справедливо зауважує з цього приводу Венеціанська комісія «За демократію через право», за умови обмеженості державних ресурсів набагато краще витрачати фінанси на проведення необхідних реформ, які дадуть змогу запобігти порушенням Конвенції, ніж сплачувати справедливу сатисфакцію тим особам, що вже страждають від цих порушень.
Шановні учасники зібрання! Свобода ЗМІ і плюралізм думок є наріжним каменем демократії, а тому Україна має зробити все, щоб захистити ці європейські принципи і стандарти.
Журналісти в Україні як і раніше зазнають фізичних погроз і насильницьких дій під час виконання ними професійних обов’язків. Вражає статистика залякувань, побиття, затримань, арештів журналістів та розбійних нападів на них. Так, 2005 року було 16 таких надзвичайних подій; 2006-го — 33; 2007-го — 22; 2008-го — 21; 2009-го — 30. У 2010 році зберігається тривожна тенденція зростання ганебних прикладів протидії журналістам. У провадженні Уповноваженого з прав людини перебувають одразу дві справи: щодо розбійного нападу на головного редактора житомирської районної газети «Сільське життя» Валерія Івановського та щодо зникнення за невідомих обставин головного редактора харківської газети «Новий стиль» Василя Климентьєва. За кожним зі цих випадків мною відкрито провадження та направлено подання Генеральному прокуророві України.
Вважаю, що і справа зниклого десять років тому журналіста Георгія Гонгадзе, і справа безвісти зниклого журналіста Василя Климентьєва мають бути ретельно розслідувані, а також мають спонукати Україну приєднатися до Міжнародної конвенції стосовно захисту всіх осіб від насильницьких зникнень. З цього приводу мною кілька років тому було внесено спеціальне подання Президентові України.
До речі, за останні вісім років в Україні зафіксовано зникнення понад 30 тисяч осіб, пошуком яких відповідні органи мало переймаються. Українські суди щорічно ухвалюють рішення в 9 тисячах справ стосовно визнання громадян України зниклими або померлими.
Хотіла б нагадати, що до цього часу Україною не виконано зобов’язання, взяте ще 15 років тому під час вступу до Ради Європи. Йдеться про створення суспільного телебачення.
У своїй останній Резолюції №1755 «Функціонування демократичних інституцій в Україні» Парламентська асамблея Ради Європи висловлює стурбованість з приводу зростання кількості заяв стосовно того, що демократичні свободи, такі як свобода зібрань, вираження думок, свобода ЗМІ, опинилися під загрозою. Вона вважає, що втручання представників державних органів, зокрема співробітників правоохоронних органів і служби безпеки, в діяльність журналістів і ЗМІ несумісне з демократичним суспільством.
Нинішнє спеціальне засідання парламенту відбувається напередодні місцевих виборів. Омбудсманом відкрито телефон «гарячої лінії». Я сподіваюся, що заяви від різних сторін, зацікавлених у чесних виборах, почує влада — і влада забезпечить рівні умови всім учасникам виборчих перегонів, а також зробить для цього все необхідне. Крім того, буде вжито всіх заходів для зміцнення довіри до виборчого процесу, який має ґрунтуватися на широкому політичному консенсусі. На мою думку, це має стати передумовою прийняття уніфікованого Виборчого кодексу України.
Водночас не можу не звернути уваги, що останнім часом регіональними управліннями СБУ відкрито «гарячі лінії» з питань порушення виборчого законодавства. Навіть відділи військової контррозвідки втягнулися в контроль за виборчим процесом. Таке тотальне контролювання виборів спецслужбами є небезпечним для демократії України. Це вже було у 2007 році, на що мені доводилося звертати увагу тоді попереднього керівництва Служби безпеки України.
Хочу наголосити з цієї трибуни, що ні закон про СБУ, ні Указ Президента України Віктора Януковича від 16 вересня 2010 року не покладають будь-яких завдань щодо здійснення нагляду за дотриманням виборчих прав під час виборчих перегонів на Службу безпеки.
Шановні учасники спеціального засідання! У 2011 році виповнюється 50 років Європейській соціальній хартії. Це один із найважливіших європейських документів, що стосуються соціально-економічних прав людини та контролю за їхнім дотриманням. Я переконана, що Європейська конвенція з прав людини разом з Європейською соціальною хартією і протоколами до них становлять своєрідний Європейський білль про права людини. Єдність цих документів є свідченням універсальності, неподільності та взаємозалежності всіх прав людини: громадянських, політичних, соціально-економічних та культурних. Як відомо, під час ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої) 14 вересня 2006 року Україна не приєдналася до її окремих статей та пунктів. Проте зазначені норми Хартії стосуються надзвичайно важливих соціальних прав людини, і тому приєднання України до цього міжнародного документа в повному обсязі залишається одним із нагальних завдань сьогодення.
Моніторинг Уповноваженого з прав людини свідчить, що проблема бідності є найголовнішим чинником, який перешкоджає реалізації інших невід’ємних прав і свобод людини в Україні.
За час реалізації Стратегії подолання бідності, затвердженої Указом Президента України у 2001 році, тобто протягом десяти років, рівень бідності в Україні практично не змінився! Це свідчить про неефективність обраних шляхів подолання бідності. Бідність родин з дітьми стає хронічним явищем, одним з основних чинників поляризації суспільства та формування успадкованої бідності.
Тому одними з перших подань Уповноваженого з прав людини новообраному Президентові України Віктору Януковичу були подання з актуальних проблем боротьби з бідністю, а також захисту прав дітей із малозабезпечених сімей, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
В Україні актуальною залишається проблема поляризації між найбагатшими та найбіднішими верствами населення. За офіційними даними, лише в 2008—2009 роках сукупні витрати 10 відсотків найбагатших громадян України перевищували витрати 10 відсотків громадян із найнижчими доходами в дев’ять разів. За результатами окремих експертних оцінок, зазначене співвідношення становить від 30 до 100 разів.
В умовах впливу глобальної фінансово-економічної кризи на Україну великий промисловий і банківський капітал ще більше збагачується, а переважна більшість населення стає злиденною.
Європейський комітет соціальних прав у своїх заключних висновках стосовно першої національної доповіді України зазначив, що в Україні порушуються права на охорону здоров’я і медичну допомогу, рівень пенсії за віком є незадовільним, найгострішою проблемою залишається недоступність житла. Зазначу, що в Україні й середньої тривалості життя людини не вистачає, щоб реалізувати конституційне право на житло. Як наслідок — Україна за тривалістю життя значно відстає від інших країн Європи.
Завершуючи представлення Спеціальної доповіді, зазначу, що в ній ви знайдете аналіз виконання Україною зауважень і рекомендацій постійних контрольних моніторингових органів Ради Європи.
Закликаю всі політичні сили України до консолідації на засадах реального захисту прав і свобод людини. Упевнена, що спільними зусиллями ми зробимо рішучі кроки на шляху реалізації в Україні європейських стандартів прав і свобод людини, основа яких була закладена Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Дякую за увагу!
