Він завжди є першим

Народився Анатолій Шевчук у всесвітньо відомому містечку Жмеринка Вінницької області (де, як писали знамениті сатирики Ільф та Петров, «...начальник залізничної станції пасував при трьох тузах»). Дитинство його пройшло в Тернополі, саме тут у 1958 році закінчив десятирічку. Вчився тільки на відмінно, у старших класах обирався головою учнівського комітету школи.

Трудовий стаж почав заробляти на всесоюзній комсомольській будові — спорудженні каналу Сіверський Донець—Донбас. Потім вступив на факультет іноземних мов Львівського державного університету імені Івана Франка. Отримав диплом філолога романської мовної групи (французька та іспанська мови). Паралельно самотужки опанував польську мову. Зрозуміло, що добре володіє українською і російською. Отримав направлення на роботу в бюро обслуговування іноземців готелю «Львів», де познайомився з унікальною дівчиною Людмилою, яка невдовзі стала його дружиною.

У життєписі Анатолія Шевчука часто можна вживати слово перший чи вперше. Так, у 1967 році він став першим директором Львівського обласного Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник». У радянські часи «Супутник» ЦК комсомолу України — це була важлива туристична структура, яка разом із Комітетом з іноземного туризму України і Республіканською радою з туризму та екскурсій профспілок входила до трійки туристичних організацій країни.

1968 року як офіцер запасу Анатолій Шевчук був призваний у кадри Збройних Сил СРСР. Проходив службу в апараті Головного військового радника СРСР при Президенті Алжирської Народно-Демократичної Республіки як старший військовий перекладач, начальник служби спеціального військового перекладу.

По завершенні служби майор запасу Шевчук у травні 1972 року повернувся до свого улюбленого Львова. Став першим лектором-міжнародником Львівського міськкому Компартії України. Потім працював лектором, керівником лекторської групи, заступником завідувача відділу пропаганди й агітації Львівського обкому партії, консультантом, завідувачем сектору відділу міжнародних зв’язків ЦК Компартії України.

Три роки був заступником голови президії Українського товариства дружби та культурних зв’язків із закордоном. Відвідав низку країн з місією породжувати їх добрі почуття з Україною. Захистив кандидатську дисертацію про інтернаціональний характер Руху опору у Франції протягом Другої світової війни на прикладі бійців-інтернаціоналістів. Як виявило це ґрунтовне наукове дослідження, українців серед них було 18 відсотків, у тому числі, його земляк, вінничанин, Герой Радянського Союзу Василь Порик.

У травні 1991 року Анатолія Шевчука запросили на службу до Міністерства закордонних справ України. Міністром тоді був Анатолій Зленко, якого він глибоко поважає як чудову людину, авторитетного адміністратора та одного з небагатьох найбільш фахових і досвідчених дипломатів нашої країни. Після навчання на курсах вищого дипломатичного складу при МЗС СРСР отримав ранг дипломатичного радника другого класу і був відряджений до Варшави на посаду представника Уряду України при Уряді Республіки Польща. Таким чином, став першим офіційним дипломатичним представником уже незалежної України в Польщі. Проте доля розпорядилась по-іншому — його відправили до Бельгії.

7 листопада 1992 року Анатолій Шевчук прилетів у Брюссель як Тимчасовий повірений у справах України в Бельгії, Нідерландах і Люксембурзі (БЕНІЛЮКС). Тобто, знову першим отримав легітимацію українського дипломата в Бельгії.

Цікаво, що в аеропорту Брюсселя його зустрічав «твердий антирадянщик», голова української громади Бельгії Омелян Коваль. Насправді, як виявилось потім, це досить привітна людина, яка одразу ж закликала Анатолія Шевчука нікому з тутешніх українців не розповідати про своє компартійне минуле.

Анатолій Анатолійович згадує: «Через якихось два-три тижні пан Омелян представив мене керівництву української громади. Аудиторія була досить збудженою. Я коротко розповів свою біографію і всупереч його вказівкам підкреслив, що частину свого життя провів на партійній службі. Настала мертва тиша. Тоді я сказав: «Можете негайно зателефонувати до своїх рідних та близьких у Києві, Львові чи десь інде в Україні та запитати про мене. Так, я не жалію, що був на партійній роботі. Совість моя чиста, нічого поганого людям не зробив. І якщо буде хоча б одна негативна відповідь, то негайно повернуся на батьківщину». Після кількох хвилин напруженої мертвої тиші — бурхливі оплески. В подальшому я не мав ні найменших проблем у спілкуванні з українською діаспорою, а тільки сприяння моїй діяльності».

На початку 1995 року тодішній Голова Верховної Ради України Олександр Мороз із робочим візитом відвідав Бельгію і під час зустрічі в посольстві запросив Анатолія Шевчука повернутися на посаду завідувача відділу міжпарламентських зв’язків Верховної Ради, на що він погодився. Згодом відділ було реформовано в управління зі значно урізноманітненими функціями — від протокольно-організаційних до аналітичних і перекладацьких.

Звичайно, згадує Анатолій Анатолійович, робота була дуже складна й відповідальна, але вельми цікава. Працював під керівництвом трьох голів парламенту — Олександра Мороза, Олександра Ткаченка та Івана Плюща, а також Першого заступника Голови Верховної Ради Адама Мартинюка, з яким почав працювати ще у Львові. Постійно підтримував ділові стосунки з колегами з адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства закордонних справ України. Контактував з усіма фракціями та структурними підрозділами парламенту, посольствами України за кордоном і з посольствами інших країн у Києві.

Найліпше управлінню працювалося з керівником апарату Верховної Ради Леонідом Горьовим через його професіоналізм, умінням вислуховувати, дати слушну пораду, допомогти прийняти єдино правильне рішення. Незабутні враження залишилися про спілкування із главою Постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській асамблеї Ради Європи академіком Борисом Олійником, у якій він п’ять років поспіль обіймав посаду відповідального секретаря, з усіма членами делегації народними депутатами України, зокрема, з Петром Симоненком, Євгеном Мармазовим, Олександром Карповим, Анатолієм Раханським, Іваном Попеску, посланцями України в Конгресі місцевих і регіональних влад у Раді Європи, тодішнім першим заступником міністра закордонних справ України Олександром Чалим та іншими.

Предметна і результативна діяльність Анатолія Шевчука обумовила його подальше просування по дипломатичних щаблях від однієї точки в іншу. У грудні 2000 року в ранзі Надзвичайного і Повноважного Посланника ІІ класу був направлений на посаду заступника Постійного представника України при Раді Європи — Постійного представника Верховної Ради України при Парламентській асамблеї Ради Європи. Таку посаду створили вперше, тому що Верховній Раді України необхідно було оперативно і професійно вирішувати нагальні політичні питання через можливості ПАРЄ.

Через півтора року обійняв посаду Тимчасового повіреного у справах України в Тунісі, що відразу ж сприяло активному розвиткові зв’язків між нашими країнами. Саме з його ініціативи було створено Асоціацію тунісців — колишніх випускників вищих навчальних закладів України. Я пам’ятаю, коли в травні 2002 року наша туристична група прилетіла з Києва в Туніс, то нас як дорогих гостей у столичному аеропорту зустрічав Анатолій Шевчук.

У листопаді 2002 року за рекомендацією тодішнього міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка указом Президента України Леоніда Кучми Анатолій Шевчук був призначений Постійним представником України при Раді Європи. Отримав ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України. За дорученням керівництва держави брав участь у підготовці та підписав низку міжнародних документів, виконував інші важливі завдання. Обіймав цю високу посаду до 30 грудня 2005 року і був звільнений у зв’язку з досягненням граничного терміну перебування на державній службі — 65 років.

За високі трудові досягнення Анатолій Анатолійович Шевчук нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня, медаллю «Ветеран праці», Почесною грамотою Верховної Ради України та 7 високими відзнаками інших країн.

Перебуваючи на пенсії, Надзвичайний і Повноважний Посол України, державний службовець першого рангу Анатолій Анатолійович Шевчук, який і далі намагається бути першим, веде активну громадську діяльність, читає лекції студентам вузів, часто зустрічається з молоддю. Йому є про що розповісти, хоча він пам’ятає відоме висловлювання талановитого французького дипломата Шарля Моріса де Талейрана, що «слово дається дипломату, щоби не відкривати свої думки», і видатного британського прем’єр-міністра Уїнстона Черчілля: «Дипломат — це людина, яка двічі подумає, перш ніж нічого не сказати».

У вільні години Анатолій Анатолійович порається на дачі в саду. Вечорами віддається перекладам на українську мову віршів французьких поетів XVІІ—XVІІІ століття. Можливо, найближчим часом видасть збірку своїх перекладів. А ще він завзятий мисливець, правда, досить поміркований, адже на його рахунку немає ніяких трофеїв, йому більше всього подобається сам процес полювання та спілкування з друзями у неформальній обстановці, «без краваток».

У ці перші новорічні дні заслуженого ювіляра від усієї душі вшановують його численні рідні та друзі, вітчизняні й зарубіжні колеги. Зрозуміло, що це надзвичайно велике свято всієї його сім’ї — дружини Людмили Миколаївни, красунь дочок Вікторії та Ірини, які збагатили його поки що на трьох онуків — Вероніку, Данила та Сашка.

Отже, життя продовжується, і віриться, що в дорогого Анатолія Анатолійовича Шевчука буде ще багато нових удач, радості й щастя, з чим ми його щиро, від усієї душі поздоровляємо.