У підземному переході, що веде до однієї зі станцій столичного метро, не проштовхнутися крізь стихійних продавців, які торгують усякою всячиною — від домашньої ковбаси, майже «справжніх» французьких парфумів до цуценят і кошенят. Тут зимно, пронизливо-вогко, а під ногами — брудне місиво. Посеред усього цього стоїть старий у жіночому лахмітному пальті, що вочевидь слугує йому ще й ковдрою, а в тремтячій руці — пластикова посудинка, в яку ніхто не кинув жодної монетки...
Цей колись чоловік не схожий на «професійних» жебраків: очі лихоманково кричать про відчай. Тим часом перехожі намагаються якнайшвидше оминути цю людську руїну, від якої розноситься сморід. Чому, і яка лиха доля на схилі літ штовхнула його на «паперть» — можна лише здогадуватися. А скільки таких у столиці — хто полічить? Та й самі вони рідко в кого викликають інтерес: ця «картинка» стала вже звичною і невід’ємною від Києва — так само, як його визначні пам’ятки і безладні висотки...
Київська міська держадміністрація недавно повідомила, що для безхатченків і безпритульних з першого грудня по перше квітня наступного року відкрито пункти гарячого харчування. Там начебто вони зможуть одержати одяг, взуття і навіть — медичну допомогу. Але чи відома ця інформація тим, хто потребує такої турботи? Принаймні мені не доводилося зустрічати об’яв про це навіть у людних місцях. Можливо, якщо б не самі бідолахи могли її побачити, то підказали б їхні успішніші співгромадяни.
Нині місто живе передсвятковими клопотами, тим паче не помічаючи нещасних, котрим що свято, що не свято — біда однакова. А скільки таких одиноких, безпомічних, покинутих і забутих — за, здавалося б, однаковими вікнами багатоповерхівок чи «хрущовок»? Може, не вдаватимемо, що вони — не наша справа, що про них мають дбати коли не діти чи родичі, то держава?
Але... Але наближаються Різдвяні свята, Новий рік, і кожен з нас прагне обдарувати рідних, близьких, друзів чи просто знайомих не тільки подарунками, а передовсім увагою. Хіба дуже нам забракне нашого більшого чи меншого благополуччя, якщо дещиця від наших щедрот перепаде самотнім стареньким сусідам, не дуже ситим дітям з малозабезпечених родин, чи жебракові, який мовчки стоїть у переході поблизу підземки?
І насамкінець. Днями перед католицьким Різдвом європейські ЗМІ волали до громадян своїх країн: «Допоможіть! Допоможіть безхатченкам, бідним, голодним, обділеним долею! Не поскупіться!» А також друкували довжелезні поіменні списки тих, хто пожертвував — від 10 євро до цифр з кількома нулями. Нічого схожого в Україні я не зустрічала.
Не поскупіться, хто може...
