Передноворічний бум не оминув і мене: в Горлівці мешкає давній друг нашої газети, то вирішила зробити йому маленький столичний сюрприз. Крім рекламної редакційної продукції, до картонної коробки поклала кілька дрібниць, а також пляшку вітчизняного коньяку — від себе.

Напій упакувала, як належить, у спеціальний пакувальний матеріал, і попросила колегу разом з іншими відправленнями надіслати за адресою. Не підозрюючи, що ця проста справа спричинить купу проблем. 

Спочатку співробітниця одного з київських поштових відділень вимагала, аби посилковий ящик придбали саме в неї. І тільки вимога — вказати, на якій підставі, змусила її відступитися. Зате негайно було заявлено, що пляшки з рідиною пересилати... заборонено, пославшись на якийсь пункт якогось правила. З другого боку, на якій підставі працівник пошти переглядає вміст посилки? Досі це робили лише з відправленнями за кордон.

Довелося заходити на сайт «Укрпошти», щоб з’ясувати, чи може громадянин відправляти поштою таку «крамолу»? Законність огляду посилок мені не вдалося з’ясувати. А от у переліку заборонених до пересилання предметів внутрішніх поштових відправлень моя пляшка не вказувалася. Зате знайшла правила, де йдеться про те, як мають пакуватися крихкі предмети, у тому числі й з рідиною: «...У тверду тару, пересипані тирсою або обкладені стружкою, ватою тощо».

Читаючи це, не повірила   власним очам: скажіть на милість, хто нині, у вік полімерних матеріалів надсилає посилки у дерев’яному ящику, пересипає вкладення тирсою чи обкладає стружкою? Це де шукати лісопилку для такої операції? Що й спробувала з’ясувати. 

Дзвінок до оператора служби інформаційної підтримки «Укрпошти», як і належить у такому разі, не дав результату: мене або не розуміли, або спрямовували на сайт «Укрпошти». Довелося скористатися службовим становищем: представившись, попросила співробітників цього підприємства дати необхідні роз’яснення. Погодилися. Щоправда, без посилань на будь-кого, бо в такому разі я мала б написати... офіційного листа-запит від редакції. З тим, щоб керівник «Укрпошти» «розписав», хто має відкрити мені цю страшну таємницю. Попутне запитання: «А якби з цією проблемою звернувся пересічний клієнт, то який запит мав би писати?»

Щоправда, нічого нового я не дізналася: «Так, пляшку слід упакувати в... тирсу, стружку або вату та покласти її у дерев’яний ящик. Або в картонний, але гофрований!» І тут я схопилася за рятівне «тощо» в правилах: очевидно, воно означає саме те, що я й зробила, упакувавши «крихкий предмет» у сучасний полімерний матеріал, який убезпечує його від перетворення на скалки. Та це однак не справило враження на моїх співрозмовників, які наполягали на тирсі. Довелося здаватись у полон: «Гаразд, нехай буде тирса!». Якщо пошта її вимагає, то напевне має у продажу і її, і стружку з дерев’яним ящиком. 

Не скажу, що мої співрозмовники не зрозуміли абсурдності ситуації. Тож вони порадили забути про тирсу, а упакувати відправлення у вату та вкласти його у гофрований картонний ящик. Щоправда, в нашому місцевому відділенні таких не знайшлося, то я маю взяти посилку й поїхати на... Київський поштамт. Ох!

Зізнаюся, що моя толерантність після такої поради вичерпалася. Хто в кого клієнт — я у пошти, чи пошта в мене? У кого немає ящика, тирси: у мене, чи в пошти, яка зобов’язана надати послугу за мої ж гроші? А ще запитання: «Яка полова мала бути в голові у того, хто, складаючи нові правила поштових відправлень, бездумно переписав старі, складені ще, мабуть, за Калініна?»

Маю покаятися, бо я таки «натисла» на співробітників «Укрпошти», а ті, відповідно, на працівницю мого поштового відділення, яка відправила таки посилку, що пролежала в неї чотири (!) дні. І хоч поштовичка не додала мені здоров’я, сподіваюся, що її не покарають: адже вона лише виконувала правила. Щоправда, це саме про таке — приказка: «Змусь когось Богу молитися...»

Але без «сюрпризів» усе-таки не обійшлося: за відправлення з мене взяли на три гривні більше, ніж це мало б коштувати. У квитанції зазначалося, що це — плата за... додаткові послуги! Запитала, які їх надала мені пошта? Адже я принесла власний папір і навіть клейку стрічку. Працівниця пояснила, що вона... перепакувала посилку. Начебто хтось її про це просив! Знову-таки — звернулася до правил. Там справді вказується, що «Укрпошта» на 20—30% підвищила тарифи на додаткові послуги поштового зв’язку, у тому числі — «за зберігання поштових відправлень, написання адреси, упакування... тощо!».

Тож якщо якась підсліпувата бабуся не зможе написати адресу, а поруч не знайдеться піонера-тимурівця, чи то пак — новомодного скаута, то працівник пошти це зробить, але за гроші? А я, виходить, заплатила за те, що пошта впродовж чотирьох днів не могла вирішити, як відправляти мою посилку? Але чи виникла б така проблема, якби працівники цієї сфери послуг в основі своєї діяльності мали інший пріоритет: не чинити перепони, а допомогти клієнтові, посприяти, знайти вихід нехай навіть із нестандартної ситуації?

І насамкінець. Я витратила більше половини робочого дня, як щитом пробиваючись до поштовиків «службовим становищем», хоч простіше було залишити мого адресанта без благородного напою. Але хіба не образливо? І хіба не в такі само ситуації ми потрапляємо мало не щодня, особливо в установах, підприємствах, фірмах, де зобов’язані не чинити клієнту перепони, а обслуговувати, бо він сплачує за послугу? Та допоки вже? 

...А тепер уявімо, яких коштів не дорахувалася «Укрпошта», оскільки сумніваюся, що всі інші відправники посилок так само дошукувалися правди, як це зробила я...