83-річного Григорія Москалюка, груди якого прикрашають ордени «Знак пошани», «За мужність» та 14 медалей, у його рідному селі Вовничі Млинівського району називають «Кулібіним». У тридцять років він змайстрував аеросани, у п’ятдесят — модерну жатку, у вісімдесят — тракторця із... січкарні.
Григорій Устинович жалкує, що не має потягу до красного письменства, а то написав би на основі свого життя таку повість, якої світ ще не бачив. Але найбільше не хотілося б йому показувати у цій життєписній повісті воєнне лихоліття, коли смерть підстерігала його на кожному кроці: і коли ховалися у схроні від фашистів у рідному селі; і на фронті у Східній Пруссії, коли осколки від міни вп’ялися у тіло; і коли у 1945-му під час наступу провалився на зрешеченій вибухами річці під лід і тільки дивом викарабкався на поверхню. Зате додому фронтовик повернувся героєм — при нагородах, з командирським годинником, у хромових чоботах...
Якось задумав Григорій Москалюк змайструвати снігохідні аеросани, про які давно мріяв. Спонукало до цього «провінційне» розташування присілка Березина, що входить до складу села Вовничі й де мешкають Москалюки, — віддалік від шосейки, звідки взимку було проблематично вибратись через кучугури снігу. Усі деталі для машини Григорій Устинович зробив власноруч — тут далися взнаки його слюсарські та столярські здібності, які перейняв від дядька Григорка, котрий своєю майстерністю славився на всеньку округу. Лише двигуна довелося купувати. Агрегат вийшов комфортабельним та дієвим. Якось тими аеросанями доставив у райцентр у пологове відділення породіллю і вона там благополучно народила сина...
Свого часу Григорій Устинович працював у місцевому колгоспі на зернозбиральному комбайні, і його під час жнив занепокоїло те, що часто косарка не могла захопити полеглу пшеницю. Хоч як мудруй — все одно після комбайна залишалися необмолочені пасма зернових. Ось тоді й визріла у хлібороба думка: а що як встановити на жатці спеціальні металеві пальці, які піднімали б полеглу рослинність, і таким чином вона потрапляла б під обмолот. А це — додатково зібраний врожай. Новинка не тільки вдало «прижилася» на Москалюковому комбайні... Її одразу запровадили на всіх «Нивах», що були у господарстві. А потім — і на теренах всього Млинівського району. Обіцяли за неї Григорію Устиновичу «золоті гори» у вигляді преміальних. Насправді ж замість обіцяного дісталося раціоналізатору три сотні карбованців — від колгоспу.
— І за це спасибі, — каже Григорій Москалюк, — я був вдоволений такою премією, а ще більше — отим новшеством, бо завдяки йому вдалося врятувати великий урожай.
Загалом Григорій Москалюк ніколи не сидить без діла. Йому постійно, як сам каже, давай щось майструвати. Думав: піде на пенсію — дещо схолоне у своєму діловому запалі. Натомість і у поважних літах творча думка не покидає селянина. Свіжим витвором його фантазії та рук став тракторець (на знімку), зібраний з усіляких «беушних» запчастин — інколи абсолютно не причетних до трактора. Так, приміром, вал для задіяння причіпних механізмів — від звичайної січкарні; мости, коробка передач, диски — від автомобілів. Саморобний тракторець став сільському раціоналізатору найпершим помічником в обробітку землі на ниві, що дісталася після розпаювання колишнього колгоспного масиву.
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
