Рік, що минає, справді став поворотним пунктом у розвитку нашої держави. Країна обирала Президента і місцеву владу. Законодавчо був закріплений позаблоковий статус нашої держави. Розпочалися реформи. Як створення нової більшості позначилося на діяльності законодавчого органу? Чому п’ять років після помаранчевої революції для України було втрачено, чому наші політики більше готові до конфлікту, ніж до діалогу? Що вплинуло на посилення в нашій країні радикальних настроїв, чому і досі залишається актуальним застереження, що не можна пускати землю у вільний продаж? Якою має бути наша зовнішня політика? І, загалом, які підсумки і перспективи роботи парламенту — про це наше інтерв’ю з Головою Верховної Ради Володимиром Литвином.
Ред.: — Соціально-економічний рік розпочався після переформатування парламенту. Після президентських виборів цей процес відбувся швидко і безболісно. Складається враження, що події було заздалегідь сплановано?
Литвин: — Економічні, соціальні та політичні цикли в нашій країні збігаються, як правило, із президентською каденцією. І незалежно від повноважень, які має глава держави, він завжди домінує і домінуватиме в суспільно-політичній та інших сферах життя країни. Особливо з огляду на те, що глава держави обирається всенародно, отримуючи в такий спосіб найвищу легітимність.
Щодо другої частини запитання зазначу: найкращий експромт чи раптова дія — це підготовлена дія. Зрозуміло, що консультації, розмови, прикидки і відповідні заходи відбувалися паралельно з виборчою кампанією. Не є таємницею те, що кожен політик, який працює на перспективу, який претендує на лідерство, розуміє, що підтримки лише людей на виборах недостатньо. Після перемоги треба ще й зуміти сформувати команду. Якщо в політичного лідера немає команди — це стає проблемою для країни. За прикладами далеко ходити не треба: п’ять років, які минули після попередніх президентських виборів, наочно довели, що відсутність сконсолідованої владної команди призводить до деградації країни, відкату її назад.
Ред.: — Створення нової більшості у Верховній Раді було визначальним для подальшого політичного клімату в країні. Однак повернення до Конституції 1996 року є, мабуть, ще вагомішим початком перебудови політико-економічної ситуації. Чи не вважаєте Ви це кроком назад?
Литвин: — Хоч як парадоксально це може звучати, але ні. Якби попередні п’ять років були періодом розвитку країни, тоді можна було б казати про певне повернення назад. По-перше, у 2004 році, коли вносили зміни до Конституції, Україна, перебуваючи в динаміці, в русі, постала перед необхідністю піднятися на якісно новий етап свого розвитку. Необхідно було задіяти всі інститути влади для прийняття глибинних, відповідальних рішень. Адже всі рішення щодо розбудови держави, які лежали на поверхні, вже було вичерпано. По-друге, саме у зв’язку з цим і постала об’єктивна необхідність розосередження влади. Ці дві обставини взаємодоповнили одна одну і дали поштовх конституційному процесу в 2004 році. Утім, визначальний імпульс він отримав під час пошуку компромісу для виходу із надзвичайно складної політичної кризи, яка виникла під час тодішньої президентської кампанії.
Однак не так сталося, як гадалося. П’ять років для України було втрачено. Проте за бажання в цьому можна бачити й позитив. Він полягає в тому, що якби тоді повноваження було зосереджено переважно в одних руках, ми мали б ще більш негативні наслідки для країни.
До будь-яких повноважень треба мати ще й голову, спроможність до діалогу та компромісу. Принцип: «Я — начальник, всі решта — підлеглі» у ХХІ столітті не спрацьовує. Сьогодні Україна вкотре стоїть перед черговим випробуванням, що, в свою чергу, потребує персоніфікованої відповідальності. Особливо з урахуванням того, що ресурс розвитку країни, нагромаджений попередніми поколіннями, вичерпано до дна.
Потрібні осмислені й водночас рішучі дії. А ми чудово знаємо, що колективно проголошувати, а над усе — робити необхідні перетворення дуже важко. Оскільки це справа з багатьма невідомими. Тож у багатьох є важкопереборне бажання продовжувати послуговуватися принципом: день прожили і слава Богу. Тому в усіх країнах у переломні моменти на перший план завжди виступала персональна відповідальність, особистість. А відтак періодично домінували то Президент, то парламент.
Розуміючи це, я сьогодні не поділяю закиди чи застереження стосовно того, що начебто відбувається процес концентрації влади. Давайте дивитися на цю проблему під іншим кутом зору — відбувається й концентрація відповідальності. Насамперед перед людьми. Політики, як правило, знають що треба робити, але не знають, як це зробити так, щоб їх знову обрали. І за звичкою віддають перевагу порожнім розмовам та популізму. За нинішньої ситуації в країні надзвичайно гостро постає потреба персоніфікованої відповідальності. Що, до речі, збігається із загальносвітовими тенденціями. Оскільки у світі домінуючою нині є невизначеність, тривають пошуки того, як далі діяти, як спрогнозувати і передбачити розвиток економічних і міжнародних процесів.
Ред.: — Із проведенням судової реформи відбулася певна зміна структури нашого суспільства. Скажіть, будь ласка, якою Ви бачите роль трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової?
Литвин: — По-перше, я не є прихильником того, щоб будь-які рішення, будь-які дії подавати під виглядом реформ. Бо реформа — це комплексні заходи, це тривалий процес, радикальна зміна в усіх сферах суспільних відносин. А говорити про те, що будь-який закон системного характеру, наприклад, про судоустрій, Податковий і Бюджетний кодекси — це вже масштабні реформи, передчасно.
Для початку належить чітко кваліфікувати, на якому етапі розвитку перебуває країна, які перспективи цього розвитку, які процеси відбуватимуться у світі. Треба зазирнути за горизонт і спланувати життя як мінімум на десять років. Тоді й будемо говорити про реформування країни.
А щодо місця кожної з гілок влади, то його визначила Конституція. Головне, щоб це правове визначення відповідало практичним реаліям. Адже зрозуміло, що 2010-й, як правильно зазначають експерти, є роком Президента, який не лише переміг на президент-ських виборах, а й вибудував систему влади з відповідними повноваженнями. Якщо ж виходити з того, що нині Президент фактично очолює систему виконавчої влади, то можна казати, що домінуючою є влада виконавча і що він впливає й на всі інші інститути влади. На судову владу, як гарант прав та свобод людини і громадянина, на Верховну Раду, ініціюючи закони системоутворюючого характеру, а також маючи відповідну підтримку в парламенті не лише в особі Партії регіонів, яка об’єднує 180 народних депутатів, а також в рамках парламентської більшості, яка сьогодні налічує до 270 парламентаріїв.
Коли попередня Конституція вимагала мати коаліцію, іншими словами, парламент-ську більшість, то процес її утворення фактично відбувався штучно, під примусом, якщо хочете, під постійною загрозою дострокового припинення повноважень парламенту. Сьогодні, коли немає таких зобов’язуючих примусів, робота парламентської більшості, з моєї точки зору, є відповідальнішою. Треба докладати чимало зусиль для того, щоб переконати в необхідності брати на себе відповідальність. Особливо в процесі прийняття не зовсім однозначних у плані соціальних наслідків законів. Потрібні аргументи, організація дискусій та діалогу. На жаль, в українській політиці домінуючим є все-таки принцип конфлікту. Політики швидше реагують на конфлікт, ніж на діалог. Великому мистецтву діалогу і знаходженню компромісів усім ще треба навчитися. Інакше не зрушимо з нульової позначки державності, на яку скотилися майже через 20 років незалежності.
Ред.: — У цій системі трьох гілок влади найуразливішою є судова гілка влади. Якщо парламент, Президент, виконавча гілка влади так чи інакше обираються, то судова — призначається. Це забирає в неї самостійність. Можливо, тому вона в нас називається найкорупційнішою?
Литвин: — Найкорупційнішою вона називається тому, що в ній розв’язуються проблеми свободи і несвободи людини, майнові права та, за великим рахунком, якщо хочете, право на життя людини. Тобто ціна тут є найвищою в усіх вимірах.
Нині є низка інституцій, які здійснюють нагляд, контроль, дають оцінку відповідним діям суддівського корпусу. Зверніть увагу, скільки нині Верховна Рада розглядає питань про порушення суддями присяги. Головне, щоб ці інституції не перетворилися на інструмент формування зручного суддівського корпусу. Тут на перший план виходить одвічне: а судді хто? Хто є суддею для судді? Є проблема відбору і громадського контролю. А взагалі, хоч би про які питання ми говорили, для нас вкрай важливо вести мову про інститути громадянського суспільства. Їхній голос має бути на порядок вагоміший. Як і реакція влади на цей голос.
Ред.: — Після проведення місцевих виборів заговорили про радикалізацію суспільства. Чи є підстави про це говорити, і чи небезпечна ця тенденція для України?
Литвин: — Проблема радикалізації суспільних настроїв — це не тільки проблема України. Думаю, якщо уважно аналізувати те, що відбувається у світі, стане очевидним — це питання для всіх. Зверніть увагу, у благополучній, ситій Європі зростають настрої радикалізму. Отримують суспільну підтримку партії радикального, а часом — націоналістичного забарвлення. До того ж вони демонструють свою консолідованість і налагоджують між собою зв’язки.
Причина такого стану — невизначеність і європейських, і світових процесів, ускладненість життя. Якби мені запропонували охарактеризувати відчуття, які є сьогодні переважаючими у світі, я б так і відповів — невизначеність! Від невизначеності наростають апатія, зневіра і розгубленість, а натомість, як реакція, посилюється агресія. Сьогодні присутні як раз такі настрої. З одного боку, розгубленість і апатія, з другого — наростання агресії. Причому нерідко агресія завуальовує розгубленість, страх перед тим, що буде завтра. Додаймо до цього й те, що світоустрій надалі продовжують визначати сила та харизма сили. Економічна, політична, військова.
Маємо говорити про ще одну проблему: світ розраховував на те, що за умови зберігання спокійного та динамічного докризового розвитку з’явиться можливість перенести акценти на нові відновлювальні джерела енергії, що, у свою чергу, дасть змогу диверсифікувати сфери впливу. Однак криза поставила знову все на свої місця: вуглеводні в осяйній перспективі залишатимуться основним джерелом енергії. Відповідно, зростатиме роль країн, які мають їхні значні запаси.
Вважаю за необхідне також відзначити: враховуючи складну історію кожної країни і кожного народу, а також ту обставину, що у багатьох з них присутні значні групи національних меншин, які часто-густо перетворюються на замкнені анклави, стають самодостатніми і дедалі гучніше висувають претензії на свої особливі права, спираючись у тому числі на підтримку з боку материнських країн, не можуть не наростати ксенофобські і навіть расистські настрої. Це також посилює радикалізм. І тоді гасла на кшталт «країна тільки для своїх» падають на сприятливий ґрунт. Така сукупність негативних тенденцій призводить до радикалізації суспільних настроїв. Цього не можна не помічати. Особливо з огляду на те, що нам належить пройти доволі непростий етап реформування країни.
Звісно, легше пропонувати прості і зрозумілі гасла популістського характеру: в одних відібрати, іншим роздати. Я не проти того, щоб людям дати як можна більше благ і грошей, але ж для початку їх треба заробити. Втім, про те, що треба наполегливо працювати, політики мало говорять. Бо кому цим сподобаєшся! Оця примітивна розмова і намагання апелювати до рівня інстинктів призводить до того, що у нас відбувається глибинний процес революціонізації суспільства. Особливо по п’ятницях, коли наші люди отримують ударну дозу простих і зрозумілих рецептів розв’язання складних і неоднозначних проблем. Я завжди остерігаюся політиків та експертів, у яких є дуже прості рецепти вирішення будь-яких питань. Як правило, вони в своєму житті самостійно й цвяха не забили.
Ред.: — Вибори минули. Політичні пристрасті мали б вщухнути. Чим же можна пояснити таку категоричну демонстрацію деякими силами своїх позицій у парламенті?
Литвин: — Президентські вибори закінчилися — війна розпочалася. На превеликий жаль, майже нічого не зроблено для встановлення діалогу і зупинення завдяки ньому нагнітання напруження. Ставка на вибори у нас більша, ніж ставка на життя. Можливо, через те, що йдеться не лише про право отримати представницький мандат. Ідеться про доступ до власності, про можливість переведення того, що належало народу, у приватні руки.
А тим більше, коли на підході вирішення земельного питання. Це головний стратегічний ресурс, який важить набагато більше, ніж все разом взяте, що стоїть на українській землі. Маю на увазі заводи, фабрики і т. д. Звідси жорсткість політичних кампаній, яка підсилюється майже тотальною відсутністю політичної культури. Для початку українським політикам варто було б засвоїти правило: якщо ти хочеш мати моральне право апелювати і вимагати чесності, ти сам повинен демонструвати чесність.
Скажімо, нині усі, як один, палко закликають до боротьби з корупцією. Слухаючи такі вправляння в красномовстві, думаю: оця людина, яка палко проголошує такі промови, очевидно живе за принципом, що брати може лише вона, усі інші — ні! І це, з її точки зору, називається боротьба з корупцією. Здавалося б, зробити треба не так вже й багато — усім чесно жити. І стане чесною Україна. Так ні. Не виходить. Насамперед, на верхах. Та не тільки на верхах.
Простий приклад: ви приходите в магазин купуєте сир, приносите додому, а на ньому сліди від пацюків. Але ті, хто вам його продав, вимагають чесності. Потім продавці йдуть в аптеку, а їм замість пігулок дають крейду під виглядом ліків. Цю «продукцію» завезли треті, які у свою чергу потерпають, скажімо, від неякісної роботи ЖЕКу. Замкнене коло. І всі обурюються. В країні створено кругову систему нехлюйства, хабарництва і корупції.
Мені можуть заперечити. Мовляв, риба гниє з голови, і ви у владі спочатку розберіться. Тоді давайте для початку розберемося, хто формує таку владу. Мені часто пишуть гнівні листи із справедливими звинуваченнями: «Ви відповідальні за те, що розпустили Верховну Раду. Ось у мене, коли я працював директором підприємства, був колектив у 500 осіб, і всі слухняно виконували мої накази». Начебто й правильна постановка питання. Але для початку треба зрозуміти, що саме люди обрали таку владу. Голова Верховної Ради — один із 450 депутатів, який волею долі посаджений в президію і який вимушений працювати з тими, кого люди визначили своїми представниками. До того ж у нього є одне повноваження — закликати і вмовляти.
Суспільство у нас не критичне. А не критичне через те, що люди бідні. Треба бодай один раз набратися духу і діяти на виборах відповідально. А не так, як на останніх місцевих. Пропоную, для прикладу, проаналізувати склад депутатів Київської обласної ради. У ньому побачите, зокрема, дітей відомих батьків, яким треба здавати ще іспити в інститутах. Я за те, щоб молоді люди входили у політику, але не в такий спосіб — завели і посадили на депутатську лаву, а дитина й уявлення не має про область, не кажучи вже про її проблеми. А скільки там інших представників, які взагалі жодного відношення не мають до столичного регіону! Говорити про це — «гусей» дражнити. Але колись і хтось має починати.
Ред.: — Володимире Михайловичу, Ви сказали, що на Україну чекає непростий етап реформування. Започаткована адміністративна реформа, звісно, породить багато невдоволених, оскільки йдеться про скорочення кадрів. Як Ви вважаєте, це правильний і своєчасний крок?
Литвин: — Упорядкування органів центральної виконавчої влади і зменшення кількості державних службовців — давно назріла справа. Тим паче що скорочення чиновництва знайде підтримку в суспільстві. Головне, щоб принцип, за яким скорочення, як правило, призводить згодом до збільшення апарату, не спрацював на цей раз. У 2000 році вже відбувалися подібні кроки, й тоді навіть було заборонено міністрам мати більше чотирьох заступників, включаючи одного першого. Пізніше все повернулося на круги своя, у деяких відомствах стало до десяти й більше заступників. Тут потрібні тверда воля та контроль.
Разом з тим має бути розуміння, що скорочення — це дорога справа у плані вихідних виплат. І куди складнішим є питання, як організувати ефективну владу, як відбити в міністерств і відомств бажання командувати, як привчити їх працювати за сучасними європейськими мірками, як зменшити тиск фіскальних органів і підтримувати тих, хто живе і працює, давати їм можливість розвиватися.
Врешті-решт, треба приступати до територіально-адміністративної реформи. Хоча цієї теми навіть бояться торкатися, зважаючи на її складність. Тут, як ніде, потрібен системний підхід, уміння слухати людей.
Сьогодні загострена увага до пенсійної реформи. Проект закону надзвичайно складний. Саме через це кожна людина повинна знати, що й коли вона отримає, і за яких умов, і що від неї вимагається. Поки ж маємо крики, нагнітання страхів, негативу. Це вже звична картина: замість того, щоб дати чіткі й зрозумілі коментарі, послухати тих, хто розуміється на проблемі. З огляду на це серйозні надії покладаю на парламентські слухання з цієї теми в лютому 2011 року.
Ред.: — Ви вже торкнулися проблеми землі. Нас чекають якісь серйозні зміни. Що буде з мораторієм на продаж землі, як швидко він буде знятий?
Литвин: — Висловлю одне застереження: не можна пускати землю у вільний продаж. За нинішніх обставин це просто призведе до легалізації того, що вже здійснено в тіньовий спосіб. Водночас вважаю, що не можна й далі прикриватися мораторієм. Мораторій начебто діє, а землі масово скуповують. Знову ж таки в тіньовий спосіб.
На мою думку, по кожному населеному пункту треба невідкладно провести інвентаризацію землі, і все поставити на свої законні місця.
Наступний крок після такого аналізу — повсюдна реально-ринкова оцінка землі. Лише після цього можна буде говорити про ринок землі. Але чітко визначивши — на яких умовах? Належить створити державний земельний банк. Якщо людина хоче продати свою землю, вона має зробити це через цей банк, чітко знаючи, скільки коштує сотка.
У В’єтнамі, де я нещодавно був, сотка землі, наприклад, коштує 5 тисяч доларів — земля на вагу золота. А що, українська земля менше вартує?
Ред.: — На Полтавщині в Лохвицькому районі, наприклад, земля-чорнозем коштує 50 доларів сотка.
Литвин: — Людина іде в банк, банк дивиться за схемою оцінки землі й каже: «Ваша земля коштує стільки-то». І продаж не може бути нижче оцінки. Може тільки вище.
Ред.: — Скажіть, будь ласка, яка буде доля Житлового і Трудового кодексів?
Литвин: — Є таке народне прислів’я: сім років мак не родив і голоду не було. Сьогодні, якщо не приймати їх, країна не зупиниться. Дехто хоче на критиці кодексів заробити політичний капітал. Вони щось блокують, пікетують, закликають до маніфестацій. Але в найближчих планах парламенту немає зазначених законопроектів. Ними ми займемося тоді, коли вони будуть серйозно доопрацьовані й відповідатимуть суспільним настроям.
З юридичної точки зору, закони можуть бути виписані бездоганно. Але якщо вони не матимуть кореневої системи, то ніколи не сприйматимуться людьми і не будуть виконуватися.
Ще раз наголошую: на сьогодні це не першочергові питання, навколо яких обертатиметься діяльність Верховної Ради. Отже, я не бачу підстав для збурень. Ми вже навчені досвідом роботи над Податковим кодексом і, гадаю, будемо дотримуватися відомої істини: обпікшись на молоці, дмухаєш на холодну воду. Такі системні закони повинні проходити широку експертизу.
Ред.: — Складається враження, що останнім часом поїздки за кордон очільників держави — Президента, керівників Верховної Ради, Прем’єр-міністра — почастішали. Чим це викликано, і яка мета такої активності?
Литвин: — З моєї точки зору, цих поїздок ще недостатньо. Бо чим більше ти зустрічаєшся і спілкуєшся, тим більше у світі розуміння того, що таке Україна і яка її роль для світу. І навпаки, коли ти про себе не говориш, не аргументуєш свої позиції та прагнення, за тебе це роблять інші. Відомо, як. Оскільки боротьба за сфери впливу на планеті в цілому та в її регіонах, зокрема, посилюється.
З’явилася низка країн і утворень, які претендують на роль глобальних гравців. Вони будуть вирішувати проблему свого співіснування за рахунок розширення сфер впливу. Україна не може дозволити собі стати розмінною монетою глобальних політичних домовленостей.
Ми ще до кінця не усвідомили значення України для Європи і для самих себе. Належить навчитися активно проводити зовнішню політику. Вона повинна бути солідною і наступальною. Не можна демонструвати одвічне українське прагнення прогнутися і за рахунок цього сподобатися. Люди стомилися, країна висмоктана безплідними розмовами. Потрібні конкретні дії — контакти, зустрічі. Це визначальне у зовнішній політиці.
Ред.: — Під час зустрічі з дипкорпусом України Ви сказали, що наявні рамки міжнародних взаємин уже вузькі. Чи не означає це, що Ви бачите країну дещо в іншому вимірі — в глобальному масштабі? Якщо це так, то що Ви мали на увазі, яке спрямування визначили для України на міжнародній арені?
Литвин: — Дуже хотілося б, щоб ми вийшли у зовнішній політиці за рамки дипломатії у традиційному значенні цього слова. Це було добре в ХХ столітті. Нині потрібні постійні активні діалоги між країнами. Звичайно, для того, щоб такі діалоги були ефективними, виступати на міжнародній арені ми повинні з єдиних і консолідованих позицій. Часто-густо в нас усе ще кожен намагається співати свою «пісню».
Я практично не знаю прикладів, коли представники інших країн скаржаться у міжнародних організаціях на свою вітчизну, на свою владу. Хоча, можливо, підстав у них набагато більше, ніж у нас. Рахунки зводять вдома, а не за межами країни.
Знову приклад: співпраця з Міжнародним валютним фондом — не від доброго життя. Це все зав’язано на економічній ситуації. І на світовій, і на українській. І всі добре розуміють, якщо не буде співпраці з МВФ, інші міжнародні фінансові структури теж з нами не розмовлятимуть. У той же час йдуть листи з України до фонду: не надавайте Україні кредитів. Кому гірше робимо? Не владі, а країні. Причому вершиною цинізму є те, ті, хто умовляє МВФ не давати кредити, вчора самі співпрацювали з фондом. Хто свого часу відновив співпрацю з Міжнародним валютним фондом? Ті, хто сьогодні критикує відносини України з ним. Вони давали обіцянки, підписували документи...
Україні треба вистояти і утвердитися в неспокійному світі, який переживає силову глобалізацію. Через багато обставин Україна не може стати глобальним гравцем. Але ж Україна може бути регіональним лідером.
За кордоном краще розуміють потенціал України, вибудовуючи ставлення до неї на її перевагах. У той час, як ми звикли акцентувати увагу лише на негативі. Концентруючись виключно на негативі, і людський організм швидко зношується, і держава не може розвиватися.
Ред.: — Венеціанська комісія закликає країну визначитися з датою майбутніх парламентських виборів. Разом з тим вона говорить про необхідність удосконалення виборчого законодавства. Є вже робоча група. Там є якісь напрацювання? Чи це таємниця?
Литвин: — Складається враження, що якщо ми і далі будемо рухатися за принципом «віз дорогу покаже», то європейські структури можуть почати виконувати функції українського парламенту, а Міжнародний валютний фонд — функції уряду. Це, до речі, свідчить про те, що слабкість України намагаються використовувати як полігон для відпрацювання майбутніх засад організації життя.
Дійсно, нам самим треба усвідомити необхідність прийняття Виборчого кодексу. Не під вибори і не в момент виборів, а як мінімум за рік до виборів. Мало того, Виборчий кодекс має забезпечити розуміння правил гри на всі наступні політичні кампанії.
Камінь спотикання у Виборчому кодексі — це порядок формування виборчих комісій, проблема оскарження їхніх дій чи бездіяльності, а над усе —виборча система. Все інше — питання техніки. Узгодивши головні моменти, зможемо вийти на узгоджені позиції щодо власне Виборчого кодексу.
Думаю, було б оптимально, якби ми зафіксували в ньому, що будь-які зміни до виборчого законодавства можна вносити лише конституційною більшістю парламенту. Тоді не було б сверблячки під політичний момент, політичні настрої, під розстановку політичних сил корегувати виборчі правила, аби законним чином отримати наперед переваги.
А щодо дати виборів, то Центральна виборча комісія, яка наділена правом оголошувати дату виборів, якби була впевнена, що їх потрібно проводити в останню неділю березня 2011 року, не зверталася б до Конституційного Суду з цього приводу. Конституційний Суд, розглянувши відповідний проект закону про внесення змін до Конституції, визнав його законним. А одне із положень цього закону говорить про те, що наступні вибори до Верховної Ради України відбудуться у останню неділю жовтня 2012 року. Що ще треба? Лише одне — прийняти остаточне рішення Верховній Раді. А нашим політикам — не створювати додаткове напруження і додавати зайвої роботи міжнародним європейським структурам своїми скаргами, які вже нагадують скиглення.
На чому базується бажання постійно дискутувати на цю тему? Бажанням терміново «зайти» у Верховну Раду. Це, по-перше. По-друге, у наближенні строків виборів зацікавлені ті, хто штучно, за рахунок грошей, «наростили» собі рейтинг і кого підтискують вимогою виконати обіцянку — завести визначених ними людей у парламент. Звісно, не для роботи на країну.
Ред.: — Але щоб цей процес завершився, потрібна конституційна більшість. 
Литвин: — У лютому, коли буде розглядатися остаточно проект закону змін до Конституції України, я прогнозую що він отримає 320—330 голосів.
Ред.: — Володимире Михайловичу, наступний рік Верховна Рада проголосила роком Першокниги — Пересопницького Євангелія, 450-ту річницю якого відзначатимемо в серпні на державному рівні. Можна стверджувати, що держава звернула увагу на створення сприятливих умов для розвитку книговидання і підтримки вітчизняних виробників? Які книжки, прочитанні останнім часом, Вас приємно вразили, і яку б Ви порекомендували прочитати своїм колегам?
Литвин: До речі, у мене в кабінеті є факсимільне видання Пересопницького Євангелія. До того ж якось я отримав пропозицію придбати оригінальне видання. Зрозуміло, не те, на якому Президент складає присягу. Проте навіть не захотів вести розмову з цього приводу. Це явно якась провокація.
У бюджеті ми збільшили фінансування видання української книжки, у тому числі — видання підручників. Хоча з великою прикрістю констатую живучість практики фінансувати гуманітарну сферу за залишковим принципом. Завжди зі співчуттям ставлюся до людей, які опікуються гуманітарними питаннями. Їх за все б’ють, а у них нічого немає. Насамперед у плані фінансових можливостей. 
Щодо книг, які я читаю... Ви знаєте, не звертаюсь до книжок, які не справляють на мене враження. Одночасно читаю декілька. Зараз на столі у мене лежить дослідження американського політолога Парага Ханни «Второй мир». Дуже серйозна робота, яка дає оцінку процесам, які відбуваються у світі, регіональним утворенням, країнам першого плану, країнам другого світу, їхнім перспективам. Робота дискутивна, але водночас надзвичайно пізнавальна та корисна. Люди, які займаються зовнішньою політикою та які взагалі займаються державною політикою, мали б таку літературу постійно тримати у полі зору.
Щойно отримав і буду уважно аналізувати роботу вітчизняних вчених-істориків «Україна у Другій Світовій війні. Погляд з ХХІ століття». Це нариси, які містять набір статей. Книга приверне увагу особливо тих, хто професійно цікавиться цією темою. Можливо, й політиків. Враховуючи ту обставину, що історія є полем не тільки політичного діалогу, а й політичної боротьби.
У минулі вихідні прочитав «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко. Щотижня гортаю мінімум з десяток книжок. Намагаюся раз на два тижні відвідувати книжковий ринок, купувати літературні новинки у сфері своїх інтересів. Багато книжок мені дарують. За інерцією ще передають окремі сигнальні видання з Академії наук.
Попри все, відчуваю брак знань. Розумію, що доволі непросто змагатися з людьми, яким батьки дали більше освітніх та пізнавальних можливостей. Але я вдячний своїм батькам за те, що вони прищепили мені працелюбство, щирість, оптимізм, віру. В наш жорстокий вік це важить дуже багато.
Ред.: — Як би ви оцінили той державний бюджет, який Верховна Рада затвердила минулого тижня?
Литвин: — Бюджет 2011 року — це бюджет витримки. Країна має витримати. З урахуванням істотного падіння економіки в 2009 році, необхідності величезних виплат за зовнішніми боргами. До першого вересня ми маємо виплатити понад 40 млрд. гривень. А за рік — понад 80 мільярдів! Усвідомлюєте об’єми вилучень з української економіки? Є проблема з фінансовим забезпеченням делегованих на місцевий рівень повноважень.
Якщо Україна пройде нормально 2011 рік, далі буде набагато легше країні й людям. Зарплати та пенсії — а це головне — будуть виплачуватися своєчасно.
Загалом, робимо ставку на передбачуваність, визначеність та діалог. Все інше — в наших силах.
Ред.: — «Голос України» домовився з податковою службою, що спільно вестимемо роз’яснювальну роботу з основних положень Податкового кодексу. Щоб люди розуміли, як краще користуватися кодексом. Фахівці будуть роз’яснювати, як застосовувати нові правила...
Литвин: — Згоден: потрібно провести щось на зразок всеукраїнського лікнепу. Насамперед вчити тих, хто займається бухгалтерським обліком. Вважаю, що це потрібно робити масово і дохідливо, а не думати, що коментар підготують, видадуть накладом 10—20 тисяч, і на цьому все закінчиться. Діятиме принцип, що незнання закону не звільняє від відповідальності.
Величезна відповідальність в цьому питанні лежить на владних інституціях. Треба спочатку пояснити, переконатися, що людина зрозуміла і почула, а потім вимагати від неї виконання положень Податкового кодексу.
Ред.: — Володимире Михайловичу, якщо узагальнити роботу Верховної Ради протягом року, які рішення, події ви можете назвати найвизначальнішими?
Литвин: — Для мене кожен день — це подія, кожен день — іспит. І коли у п’ятницю закінчується тижнева пленарна гонитва та всі баталії, важко інколи навіть згадати, а що було у вівторок. Знакові події? Зрозуміло, це і переформатування парламенту, прийняття Бюджетного кодексу, закону про засади внутрішньої і зовнішньої політики, Податкового кодексу, бюджету країни на 2010 рік, тим більше що ми його приймали наприкінці квітня — 27 числа, і бюджет на наступний рік.
У принципі, готовий говорити, що кожен закон є важливим. У мене такий підхід: якщо законопроект було внесено до парламенту і він знайшов підтримку більшості депутатів, то це очевидно те рішення, яке потрібно країні. Я відповідально ставлюся до кожного питання, для мене немає прохідних рішень.
На жаль, далеко не завжди є розуміння, не кажу вже про підтримку. Я ж людина компромісу. Намагаюся почути, зрозуміти логіку дій кожного. Інколи можу й зірватися, бути імпульсивним, різким, але ніколи не демонструю злість по відношенню до людини. І не можу сприйняти таке зневажливе, нехлюйське ставлення з боку інших. Кожний конфлікт в парламенті, кожне блокування — це шрам на моєму серці. Уявляєте, скільки там уже шрамів?
Багатьом не подобається Верховна Рада, але це зріз суспільства. Я кажу людям — це ви такі. Це ілюстрація того, як ви поводитеся вдома, на роботі. Чи завжди ви стримані, чи завжди ви толерантні? Як інколи розпускаєте руки, починаючи зі своїх сімей і закінчуючи іншими місцями? А в парламенті ж не боги сидять, а ті, кого люди обрали. Або ті, хто знайшов підхід до людей.
Головне — розуміти: не буде Верховної Ради, не буде країни. Навіть такої Верховної Ради. Я в цьому переконаний. На превеликий жаль, інколи домінує позиція, що Верховна Рада нічого не вирішує, але присутність у Верховній Раді дозволяє вирішувати власні проблеми. І шкода, що інколи такі настрої беруть гору. Дуже шкода.
Ред.: — Якими є завдання на перспективу?
Литвин: — Колись був такий улюблений актор Микола Яковченко. У нього, як кажуть, була симпатія до зеленого змія. Якось його з цієї причини зачинили у квартирі, а він жив біля театру Франка. Актор все ж таки вибрався з дому і напівроздягнений вирушив до магазину за пляшкою. Біжить назад. Сніг, холодно. Назустріч йому йде тепло вдягнений метр культури. Зупиняє його і каже: «Миколо, які в тебе творчі плани». А той замерз, перестрибує з ноги на ногу і каже: «Давай про творчі плани поговоримо влітку».
Тому давайте про творчі плани та перспективи поговоримо напередодні наступної сесії Верховної Ради України. Звісно, у центрі нашої уваги насамперед будуть законопроекти, які стосуватимуться реалізації реформ. Ті ж пенсійні питання, Виборчий кодекс. Нам треба підступатися до конституційних змін. А головне, дай Боже, виконувати ті закони, які вже є. Підтримати рівновагу в суспільстві, підтримати діалог, що є визначальним завданням, особливо в час змін.
За цей рік Верховна Рада розглянула 1670 питань, багато з яких стали законами та постановами. Добре це чи погано для країни, можна буде сказати лише тоді, коли люди відчують зрушення та зміни на краще. Я дуже хочу, щоб у людей була можливість піднести голову, випрямити спину. Тоді вони будуть критичніші, робитимуть усвідомлений вибір.
Сьогодні експерти переймаються питанням: чи може суспільство піднятися на протести? Хтось кричить — може, інший — ні, не може. А я відповідаю, якщо в суспільстві немає динаміки, немає зростання, то таке суспільство ніколи не підніметься на жодні маніфестації. Людина притиснута, придавлена. А коли вона починає більш-менш прийнятно жити, у неї є можливість розмірковувати, тоді вона починає демонструвати свою критичність, заявляти про власну позицію. А те, що штучно зорганізовано у вигляді демонстрацій та пікетувань, швидко й умирає, коли закінчується підживлення у вигляді фінансування.
Крім того, мене непокоїть своєрідне розбещення суспільства. Країна, за великим рахунком, не працює. Ми як почали з 1985 року, з гласності, активно говорити про вади суспільного життя, так до цього часу не можемо зупинитися. Всі розповідають, як погано. Тоді як треба засукати рукава і зробити все, щоб було краще. В плані констатації того, що відбувається, ми всі вже стали великими спеціалістами. Тому що це очевидні речі. Складніше виходить з практичною роботою.
У країні треба задати робочий настрій. Утім, я помітив таку закономірність: як тільки у Верховній Раді починає домінувати робоча атмосфера — чекай конфлікту. Буденна і навіть рутинна робота вже нікому не цікава — ні політикам, ні журналістам. Начебто немає на що звертати увагу. І людям не цікаво. А от якщо утнути щось на межі пристойності, всі канали це покажуть. Влучний і дошкульний вислів усі процитують. Маємо вже класичну для України ситуацію: народ хоче жити, політики хочуть війни. Це створює надто вузький плацдарм для діалогу. Цей плацдарм треба розширити. І ми це зробимо. Особисто я для цього й живу.
Ред.: — Де святкуватимете Новий рік?
Литвин: — Планую із сім’єю поїхати в Карпати. Для того, щоб, по-перше, побути з родиною, постояти на лижах, ковзанах. Єдина проблема — чи буде сніг? Звичайно, почитати, подумати, походити. Я не кажу відіспатися, бо зі сном погано, і я до цього звик. Спробую залишитися там і на Різдво. А 13 січня вся наша сім’я збереться у батьків. Мамі буде 82 роки, якраз закінчиться піст. Можна буде пробувати мамині страви, калганівку і співати. А головне — побути з близькими і дорогими людьми. 
Ред.: — Дякуємо за розмову.
Литвин: — Прошу.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.