— Часом з нами відбуваються речі, які ми не здатні зразу правильно оцінити і тому не хочемо про них навіть згадувати, — сказав Фортуна. — Але з роками давні події випливають з підсвідомості й переоцінюються. Тож тепер, на схилі літ, я можу не лише з приємністю згадати колишній випадок, а ще й вам про нього розповісти.
Такий вступ усіх заінтригував, тож голова клубу «Дачні оповідки» почав:
— Це було за моїх молодих літ. У солдатській шинелі, але з погонами молодшого лейтенанта повертавсь я з частини, дислокованої в Керчі, додому. На станції Джанкой — перша пересадка. Ми, вчорашні сержанти, ощасливлені наказом маршала Жукова, були «під мухою» і, зрозуміло, в чудовому настрої. Наші душі переповнювало щастя наступного дня. Тож вийшли на рейки й, очікуючи поїзда, заспівали вже не «Первая рота, шагай веселей, советская пехота — царица полей!», бо ця пісня разом з перловкою попереїдала наші нутрощі, а затягли іншої: «Будь проклята ты, Колыма, что названа чудной планетой!».
Падав холодний зимовий дощ, а нашою Колимою був Крим, бо тут ми понад два роки мали достобіса неволі, а також невідступну мрію про те, що колись та неволя скінчиться. І нарешті цей радісний момент настав. І поволі відходило правило: «Умом ты можеш не блистать, но твой сапог блестеть обязан!»
Я волочив солдатську лямку разом з чудовими хлопцями із Закарпаття — Михайлом Красняником, Іваном Розпопчуком, Євгеном Фірцаком та багатьма іншими. І от тепер, за кілька днів до нового, 1956, року, ми востаннє гуртом проспівали їхню скорше пустотливу, аніж розбишацьку: «Кожен штудент добре знає, фай дулі фай дулі фай, як штудечтку обіймає, фай дулі фай дулі фай!..»
Підбіг мій запихканий поїзд, ми розпрощались, і я поїхав до Харкова. Узагалі-то, мені було б зручніше їхати на Київ, а звідти — до станції Ямпіль, але полкові інтенданти, як завжди, щось перемудрили, і я опинивсь у Свесі.
Нічний перон, геть засипаний снігом. Мене зразу ж обнесло хмарою летючих сніжинок. У минулі роки, коли ще вчивсь у Воздвиженському технікумі, доводилося тут бувати, тож загальний напрям до села, де тоді працювала мама, знав. Маленька зала очікування, ледь засвітлена гасовою лампою, кілька стільців, намертво з’єднаних між собою, бачок з питною водою та металевою кружкою на ланцюжку — оце й усе «умеблювання».
У кутку хтось тихо кахикнув. У тьмяному світлі вирізнив закутану білою хусткою жінку.
— Пробачте, — проспівала вона ніжним грудним голосочком. Від такої екзотики я давно відвик, тому аж здригнувся, — а вам, часом, не до Воздвиженська?
— Мені ще далі, — відказав я, — але через це село йтиму, тож нам по дорозі.
Жінка підвелася, легкою ходою пройшлася зальцем, і я зрозумів, що вона молодша за мене. «Кожен штудент добре знає!..» — заспівало в грудях.
Зайшли якісь дядьки. Брязкаючи ланцюжком, зі смаком напилися з бачка.
— Ця хурделиця мене добиває! — сказав молодший. — Третій день в’южить!
— То насип їй солі на хвіст, — споквола порадив старший роками.
Обидва дружно гигикнули й грюкнули дверима. Тьмяне світло й тиша настроювали на інтим. «Фай дулі фай дулі фай!» — тихо наспівувала душа. Підсів до дівчини, завів мову спочатку, як водиться, про погоду, далі — про все інше. Охоче розповіла: їде в технікум до брата, але дороги не знає.
— А яка відстань до Воздвиженська?
— З десяток кілометрів набереться.
— Ой, далеченько, — зітхнула.
— Дрібниці! — бадьоро відказав я. — Ми ротою у повній екіпіровці за день, бувало, й по 28 кілометрів долали, до того ж половину відстані — бігом.
— Що це таке — «екіпіровка»?
— Це все, що несе на собі солдат: автомат з підсумком, скатку, захисні панчохи, саперну лопатку, казанок, протигаз, речовий мішок з особистими речами — разом до пуда ваги.
— І що, справді аж 28 кілометрів? — Здивувалася. — Я б померла вже на другому.
У незнайомки був ніжний овал обличчя. Мені хотілося доторкнутись до нього своїм, і до тіла її — також. Як і годиться солдатові, заходився робити перші натяки на те, що вона мені не байдужа. Для початку поклав на її коліно руку. Воно було тепле, проте сховане під платтям у червону квіточку. Дівчина руку не прибрала, тож солдатська душа заспівала: «... як штудентку обіймає!..», адже це був дозвіл на подальші дії.
Але наступної миті різким рухом дівчина дала зрозуміти, що мої залицяння ні до чого не приведуть. «Фай дулі фай дулі фай» — тоном нижче проспівала душа відбій тілу. Зразу ж подумалось: який сенс тут нидіти? Чи не краще зараз же вирушити в путь, щоб рано-вранці стати перед материні очі?
Щоб охолонути від розбурханих почуттів, вийшов на платформу. Як і раніше, віхола кружляла світом. То й що з того? Я так багато ночей провів на навчаннях по пропечених морозом та сонцем окопах, котрі самі повикопував, що подорож засніженими дорогами видавалася мені легкою прогулянкою.
— Ви як хочете, — оголосив я, повернувшись, — а я вирушаю.
— Я з вами, — погодилася без вагань.
Моя валіза була важка — з кількома кілограмами дуже дефіцитного тоді цукру, книжками та всяким дріб’язком. У незнайомки — теж чимала ноша.
Вийшли в ніч. Заметіль завзято сікла обличчя. Провалюючись у сипучий сніг, ми потроху просувалися неосвітленою вулицею, пам’ятною з минулих літ. Мороз пощипував щоки. За селищем вітер розгулявся, дорогу перемело. Якийсь час ішли, намацуючи дорожнє полотно ногами. Про те, що під ними вже немає битого шляху, дізналися з несподіваних заглиблень, в які раз-по-раз почали провалюватися. Мене така придибенція налякала, бо зразу по виході із селища я визначив напрям нашої мандрівки відносно вітру.
Супутниця намагалася йти за мною слід у слід, проте скоро почала відставати. Я зупинявсь, чекав, поки наздожене. Проте за годину дівчина заморилася так, що нічого не зоставалось, як зняти з шинелі ремінь, зв’язати ручками обидві валізи, одну перекинути за спину і нести їх самому.
Так минула ще година. Дівчина вже й без валізи ледь тягла ноги, та й я почав усе частіше зупинятися для перепочинку. Нарешті остаточно вибився із сил. Скинув ношу, чиркнув сірником, поглянув на годинник: четверта. Уже третю годину блукаємо нічними засніженими полями, а до світанку ще ого-го!
Ні, страху в мене не було. Але прийшло розуміння: саме через мою легковажність ми втрапили на манівці, вибились із сил і не можемо дати собі ради. І все ж впадати в розпач не можна, бо перемагає тільки той, хто не опускає рук. Отже, треба вижити — разом з дівчиною, яка мені довірилася. Проте сили вичерпуються. Тож маю швидко шукати якусь зачіпку за життя.
— Ти почекай, — спокійно сказав я супутниці й не помітив, що ненароком перейшов на «ти», — а я пройдуся кружка, спробую зорієнтуватися. Нам потрібна дорога або хата, де можна перепочити, або хоча б копиця сіна, щоб у ній перебути до світанку.
— Не залишайте мене саму! — у проханні відчувався переляк.
— За десять хвилин повернуся, — заспокоїв її.
Мені пощастило — майже зразу натрапив на ожеред. Це був порятунок. Повернувся до незнайомки, разом зайшли з підвітряного боку. Я заходився голими руками смикати солому, намагався утворити щось схоже на печеру. Проте злежані рослини неохоче слухались стомлених рук. Дівчина стояла за моєю спиною й тихо схлипувала.
—- Кому потрібні твої плачі? — не витримав я. — Ставай поряд навколінки і смикай! Тільки це врятує нас від загибелі.
«Або на смерть замерзну, або він скористається з моєї незахищеності», — мабуть, думала вона про те, що може її очікувати, і почала смикати в метрі від моєї печери.
— Дурненька, — сказав майже ласкаво, — не бійся, не зачеплю. Зрозумій: ідеться не про те, чого ти остерігаєшся, а про виживання. Якщо ми не потрудимося зараз, то просто не доживемо до світанку.
Це вплинуло. Стала навколінки поряд і, схлипуючи, теж заходилася працювати. Нарешті печера видовжилася до півтора метра, а в нас уже не зосталося сил далі поглиблювати її, тож я запропонував лягати. Дівчина зволікала, тому я, подаючи приклад, забравсь у лоно ожереду перший і вже звідти сказав:
— Дуже прошу: залазь. Ми повернемося одне до одного спинами і так скорше зігріємося. Тільки підтягни до входу оберемок соломи. Ця затичка не пустить мороз до ніг.
Нарешті — зі схлипуваннями — залізла й лягла спиною до мене. Мені належало теж відвернутись. Але непереборний інстинкт змусив повернутися обличчям до її спини. Я поклав нахололу руку на її вкутані груди й почав розщіпувати пальтечко, а потім і жакет. «Тато — льотчик, мама — льотчик, фай дулі фай дулі фай!... — знову заспівала душа. І тут дівчина чужим голосом сказала:
— Не чіпай мене, бо наплачешся. В мене сифіліс — це дуже заразна хвороба.
У душі засміявся: знаємо ваші примочки! Але мотив пустотливої співанки стишився і зовсім зник, бо слова незнайомки разом з виснажливими подіями останніх годин утихомирили бажання. Я зрозумів, що маю бути скорше вдячний за вигадану страшилку, ніж засмучуватися нею. Тож заспокійливо подумав: «Трішки передрімаю, відновлюсь, та й вона відтане. Ось тоді, можливо...» — і наступної миті проваливсь у сон...
Прокинувсь і не зразу зорієнтувався, де я та що зі мною. Пахне мишами. У спину — тепло, з боків — прохолодно, в ногах — ледь відчутний біль. Дівчина спить, повернувшись до мене спиною. Відкрив очі — надворі білий день. Виповз назовні — у вічі б’є сонце при добрячому морозі.
Не можу підвестися, бо ніг нижче колін не відчуваю. Тримаюся за ожеред і нарешті спинаюся на ноги. Стояти незвично, наче на протезах. Ступнув крок — вийшло. Подолав з десяток кроків і переконався, що ноги хоч і мерзлі, але ще керовані. Якщо зможу нагріти їх гарячою пульсуючою кров’ю, то, можливо, обійдеться. Але для цього доведеться бігти.
— Незнайомко, підйом! — сказав, — Вирушаємо!
Вибралася з печери, побачила мене — засміялась:
— Ой, ви увесь у соломі! — і почала іззаду знімати з шинелі смітинки.
Вперше побачив її обличчя при денному світлі. Вона була якщо й не вродлива, то принаймні дуже симпатична. І, зрозуміло, жодних руйнівних слідів хвороби, а навпаки — рум’янець.
Збігала за ожеред, повернулася, сором’язливо усміхнулась:
— Спасибі вам!
— За віщо?
— За те, що з моєї голови не впала жодна волосина. — Простягла руку до своєї поклажі.
— Бачите віддалік хату? Добираймося туди. Там має бути дорога, — я згріб обидві валізи, одну перекинув на спину й пішов, з кожною хвилиною прискорюючи ходу.
Вийшли на дорогу, і я побіг. Укрився потом. Воздвиженськ був поряд. Отже, наш напрям руху виявився правильним.
Перед брамою, за якою починається село, відчув ступні і навіть пальці. Опустив на сніг валізи, розв’язав. На душі було справжнє свято, бо ноги в морозу таки відвоював.
— В останні дні у війську в мене написався вірш, — сказав я. — Тепер бачу, що він стосується нашої ситуації. «Думаешь, жизнь — как сказка: бабка, дедка да репка? Жизнь загибает салазки даже самому крепкому! Даже сильному очень, даже очень красивому вдруг покажется ночью невыносимою...». Як бачите, вірш виявився пророчим. Тільки ми цю ніч перемогли — фізично й морально. Чи не так, чарівна незнайомко?
— Так, — погодилась і повторила: — Спасибі вам.
— Бажаю щасливої зустрічі з братом.
— Скажу вам правду: я приїхала не до брата, а до юнака, з яким думаю поєднати долю.
— Тепер мені краще зрозуміла ваша поведінка. Я починаю ревнувати.
— Мені довелося вас обманювати — вибачайте. Ми, жінки, — слабкі, тому хитрі створіння.
— Хоч як би там було, цю ніч я запам’ятаю на все життя.
— Я — теж. Ще раз спасибі і — будьте здорові! Я завжди згадуватиму вас добром.
Пішла під браму. Вже віддалік повернулась і прощально махнула рукою.
«... Тато маму лап за ворчик, фай дулі фай дулі фай...» — ледь чутно проспівала душа.
«Як часом буває добре не наполягати на досягненні мети, обраної не розумом, а інстинктом!» — подумав я, намагаючись заспокоїти в собі начало самця, узяв валізу й повернув на Грем’ячку.
От і вся розповідь.
— М-да-а, — протягнув Конторщик, який віддав армії мало не все життя. — А ми виховувалися на солдатському фольклорі, в котрому головними були слова: «поручик хочет — мадам хохочет». Через це ваша розповідь, пане Фортуно, мені видається принаймні не дуже сучасною. Нинішня молодь на такі стримування почуттів не здатна.
— У пана Конторщика — специфічна точка зору, бо серед його дітей, мабуть, немає дівчат, — висловився Толік. — А в мене є. Тому в моїх очах ви, пане Фортуно, — справжній джентльмен.
— Якби дівчина прагнула близькості, — додав Кожушко, — тоді можна було б про щось казати. А так пан Фортуна пройшов свою частину дороги пристойно, і йому навіть через багато років приємно про це згадати.
— Із зацитованого вірша видно, що колись ви були російськомовним. А тепер ви — такий щирий українець! Коли ця переміна з вами сталася? — зацікавився Струк.
— Дуже давно, ще за тридцять літ до незалежності. Коли став студентом Львівського університету.
— «Вот и верь после этого людям»... — засміявся Струк.
— Невже з тією дівчиною ви більше ніколи й не зустрілися? — поцікавився дід Сашко.
— Чому? Зустрівся. Незабаром після ночівлі в ожереді вона стала моєю дружиною.
— Але ж вона мала іншого любасика!
— То й що з того? Їй сподобалася моя витримка, а мені — її цнотливість. Ми прожили в злагоді майже півстоліття. Хороша була подруга і мати наших дітей. Пухом їй земля.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
