Келечин — зовсім мале село на Міжгірщині, зате може похвалитися довгожителями. До того ж старожилами-братами. Ще в недалекому минулому тут жили-були Андрій та Дмитро Ковалі, кожному з яких долею судилося понад 90 літ провести на білому світі. Нині парою старійшин села є брати Михайло та Іван Клепи, за плечима яких відповідно 95 і 92 роки.

Пан своїм рукам

Так на Верховині кажуть про людину роботящу і доброго майстра або ж фахівця, котрий своїми руками зробить усе, що захоче: «Що очі бачать — руки зроблять».

А проживають брати-аксакали по сусідству. Про активний спосіб життя одного з них засвідчувала і символізувала намір довго вікувати побачена побутова деталь: на хаті молодшого Івана Михайловича племінники старанно перекривали дах. А Михайло Михайлович й поготів переконав, що є ще порох у порохівниці: моторно причимчикувавши до нас, гостинно запросив до оселі. Свою ранкову відлучку від дому пояснив виконаним необхідним на селі ділом — у земляка Василя Коваля на ґаздівстві валашив (кастрував. — Авт.) свині. Це виправдання певною мірою приголомшує нас, бо за такої процедури треба бути не лише спеціалістом, а й мати ще добру міць у руках.

За знайомства зі старими вдівцями (дружини Ганна і Настя померли одного року — шість літ тому) дізнаємося, що їхній родовід походить із села Новоселиці. У сім’ї було восьмеро дітей — три брати і п’ять сестер. Нині в живих шестеро: померли старший брат Василь та наймолодша сестра Анна. До речі, дві сестри вже теж солідного віку: Марії Сегляник — 89 років, а Гафії Коваль — 87.

На освіту пощастило старшому брату: на короткочасних курсах у Мукачевому здобув ветеринарську науку. 39 літ був вірний тваринницькій професії. Сили були продовжити стаж, але совісно поступився у фаховій діяльності молодшому поколінню. І все-таки досвід у ціні, не забувають про фартову роботу ветерана-ветеринара, ледь не силоміць ґазди-келечинці ще й нині тягнуть Михайла Михайловича до хлівів. А найбільше шокувала новина, що старший Клепа дотепер клепле косу, заготовляючи сіно для худоби. Зять Володимир Сегляник, що за першого сусіда, підтверджує непосидючість тестя і на своєму обійсті: «Маємо три маржини (корови), яких у стайні постійно нам допомагає обходжувати».

— Хоча все-таки по-старечому почуваюся, але, слава Богу, на ногах. На ґаздівстві звик бути весь вік, — зізнається батько його дружини.

Іван Михайлович усе трудове життя був конюхом місцевого колгоспу «Заповіт Ілліча». Із нащадків у нього лише два внуки, зате в старшого брата їх ціла купа — 5 онуків, 6 правнуків, плюс ще праправнук.

Еліксир довголіття — віра в Бога

І ще один штрих із життя старшого вражає: пресу, якою любить часто пошелестіти, може перечитати і без окулярів. Обидва цікавляться політикою, часто її обговорюють, але, кажуть, у ній повно брехні, міняється на очах, наче хамелеон. Брати стурбовані і підростаючим поколінням. Михайла, приміром, хвилює те, що молодь науку здобуває, але неспроможна працевлаштуватися. У свою чергу Івана непокоїть поведінка юні, яка, за його словами, відбилася від праці на землі, звикла жити на плечах батьків, котрі в поті чола мозолять гріш здебільшого за кордоном, до всього п’є, бешкетує. Держава має звернути серйозну увагу на своїх чад — така їхня одностайна думка.

А на вигляд Клепи ще й як пристойно позують — чужий і гадки не мав би про поважні літа братів. Із допитливості намагаємося випитати рецепт довголіття. Секрет у харчуванні практично відсутній: віддаючи перевагу традиційним у горах молочним стравам, їм до смаку і солонина. Щоправда ніколи не курили, а для куражу хіба що тільки чарку перехиляють у рідкісних випадках. За характерами — спокійні, завжди між собою честувалися, як і зі всіма близькими та знайомими.

— Бог нам дарував довге життя, — схиляються у здогадці й розповідають про свою глибоковірність.

Змалку всією сім’єю ходили до церкви і щиро молилися Всевишньому, демонструючи сердечну віру повсякденними добропорядними вчинками. Не забули згадати і про новоселицького діда Василя, який спорудив церквицю. Між іншим, скільки вже ми мали журналістських зустрічей-знайомств з горянами-довгожителями, то майже всі одностайно твердили, що у старості Бог їм на помочі.

Батько Клепів товаришував із президентом Августином Волошином

За нашої розмови було багато спогадів і про батька — Михайла Васильовича, котрий прожив 88 років (мати Марія передчасно, в 55 літ, пішла з життя). Ще з такою гордістю в себе вдома Клепи говорили про Авґустина Волошина, який народився і ріс в їхньому рідному Келечині. Президент Карпатської України та їхній тато були ровесниками, товаришували в дитинстві. У колі своєї родини він постійно з почуттям глибокої шани оповідав як про роки дружби, так і немеркнучі добрі справи за тогочасся великого патріота України в ім’я свого народу. Батько був урядовцем і за чехів (1919—1939), і за «нових» угорців (1939—1944), займаючи пост старости села.

Особливо цікавим фактом виявилося те, що тато служив в австрійському війську, а синам, зокрема, Михайлу довелося в мадярському, Іванові — в чеському. Михайло скуштував і пороху війни: під час Другої світової був тяжко поранений у голову, про що виразно й нині засвідчує шрам — вм’ятина на чолі. За перших радянських часів за службу в чужій армії косо позирали комуністи, прозиваючи його мадяроном. Виручало келечинця хіба що те, що з кристалічною совістю виконував обов’язки у ветеринарській справі — службі, яка була в дефіциті.

Бідкається інколи, що від угорців мав непоганого розміру пенсію, яку скороспіло скасували совєти. Одного разу звернувся в Ужгороді в Угорське консульство, де порекомендували виїхати сім’єю в їхню країну з поверненням втраченого, але передумав: рідна земля — то своя годівниця.

Пригадали брати ще один цікавий приклад, що ілюструє повагу до їхнього родоводу. Кілька років тому до них навідалися з Тель-Авіва два гості. З’ясувалося, що це були сини Михля Хаєма, який за мадярів мав корчму в Келечині, а відтак виїхав до Ізраїлю. Він просто благав-молив нащадків за поїздки в Україну обов’язково завітати в Келечин і відшукати братів Клепів, з якими товаришував-цімборував, і передати щирий привіт.

Пам’ять у старожилів Клепів нівроку: до нюансів розказують про той чи інший епізод зі свого життя, навіть далекого дитинства. Шкода, що часу на спілкування, як завжди у журналістських відрядженнях, виявилося замало, а кожна історія, передусім давно минулих літ, має неабияку вагу в осягненні старожитностей Карпат, духу предків... То справді неоціненний скарб!

Закарпатська область.