Вони вийшли з бою

Переговори про створення і встановлення пам’ятника в Києві просувалися дуже важко. Ще в 1992 року Український союз ветеранів Афганістану оголосив конкурс на кращий проект. І вирішальне слово повинно було належати родинам загиблих воїнів. Однак тоді по жодному із запропонованих варіантів не вдалося дійти єдиної думки. А тим часом у творчій майстерні скульптора Миколи Олійника кипіла робота зі створення пам’ятника загиблим афганцям для Могилева-Подільського. Цю термінову роботу замовив народний депутат Верховної Ради України першого скликання, учасник бойових дій в Афганістані Ігор Борщенко. Ветерани війни разом з Миколою Олійником намагалися втілити в металі образи реальних спецназівців: без фальші й надуманості, без помилок у деталях екіпірування та зброї. Фотографії військових років, музейні зразки польової форми й автоматів спецназівців і самі афганці — цілодобово, і вдень, і вночі, були в розпорядженні скульптора.

— В Афганістані я служив і дружив з Олександром Щербою зі Жмеринки. Одного разу в бойовому виході ми помінялися з ним номерами в групі: я взяв його рацію, а він — мою триногу від гранатомета. Коли ми потрапили в засідку, тринога, що ніс Сашко на спині, заважала йому сховатися, і «духи» стали лупити саме по ньому. По рації передали, що загинув гранатометник. Тому, коли ми повернулися на базу, я побачив, що мою постіль згорнуто й рюкзак з моїми речами покладено. Усі подумали, що загинув я...

Після повернення з Афганістану я одержав ще одну тяжку звістку — від кулі пакистанського снайпера загинув командир нашої групи спецназу лейтенант Олександр Чихирєв. Він був справжнім, блискуче підготовленим для бойової роботи офіцером, гарним і фізично сильним. Його мама живе в Тулі, і я щороку зустрічаюся з нею...

...Мене увесь час не залишало почуття, що я в неоплатному боргу перед своїми бойовими друзями. І коли з’явилася можливість, я звернувся до скульптора Миколи Олійника з проханням допомогти втілити образи бойових друзів у пам’ятнику. Ми з Миколою, як у бою, розуміли один одного з півслова. Спочатку була думка зробити три фігури, що стоять, — ця ідея перегукувалася з пам’ятником американським солдатам, що загинули у В’єтнамі, встановленим у Вашингтоні. Але Микола запропонував образ молодого бійця, що вийшов з бою знесиленим, смертельно втомленим, не здатним більше воювати, з рук якого от-от вислизне ремінь автомата. Він посадив його і сховав йому обличчя. Цей боєць і вийшов збірним образом у повному розумінні слова. Микола виліпив скульптури майже в людський зріст. Так вони виглядають природними, живими, своїми. І всім нам ця композиція припала до душі. У рисах облич двох спецназівців можна впізнати Олександра Чихирєва та Олександра Щербу. Але разом з тим Миколі вдалося створити образи, в яких багато хто впізнає своїх синів, коханих, бойових побратимів.

Термінове замовлення — «на вчора» — було виконано у строк. Але... до Могилева-Подільського пам’ятник так і не відвезли. За згодою Ігоря Борщевського він залишився в Києві. Долю монумента без погоджень і обговорень і навіть всупереч думкам деяких ветеранів і членів родин загиблих вирішили народні депутати Верховної Ради п’ятого скликання керівники УСВА — голова Сергій Червонописький і його перший заступник Юрій Зубко. Сергію Червонопиському він нагадав фрагмент меморіалу пам’яті американцям, що загинули у В’єтнамі. Тому вирішили встановити його так, як у Вашингтоні, — без постаменту.

Місце для пам’ятника обирали недовго. У той час уже активно проводила роботу передана релігійній громаді ветеранів Афганістану й родин загиблих Церква Воскресіння Христового в районі Києво-Печерської Лаври. Сквер, розташований напроти входу в Храм, дуже підходив для цієї мети. Але хто дозволить установити в такому святому місці групу бійців зі зброєю, хоч і в бронзі!? Тому дозволу... ні в кого не просили. Вдень із мінімальним фундаментом забетонували невеликий майданчик на рівні землі. Священик «афганської» церкви освятив місце. А 3 грудня 1994 року бронзову двотонну скульптурну композицію під покривом довгої зимової ночі встановили потужним краном. З першого разу й без помилки.

— Коли між віковими деревами в сквері з’явилася група бійців, у киян виникло тільки одне запитання: що там роблять ці хлопці? Настільки природним був пам’ятник. Перші квіти біля його підніжжя з’явилися вже вранці. Відкриття пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам відбулося на другий день. Взяти участь у торжестві запросили керівників міста й уряду. А через два з половиною місяця, 15 лютого 1995 року, в день виведення військ з Афганістану всі керівники країни на чолі з Президентом України Леонідом Кучмою віддали данину пам’яті загиблим в Афганістані, поклавши вінки до підніжжя пам’ятника. Раніше до цього його підняли на 30 сантиметрів, а навколо гранітними плитами обклали майданчик. У такий спосіб пам’ятник одержав безповоротне право на життя. Хоча юридично він був зареєстрований як паркова скульптура.

За чотири роки під час підготовки до 10-річчя виведення військ з Афганістану було ухвалено рішення про реконструкцію пам’ятника й створення на його основі меморіального комплексу. Над проектом працювали фахівці під керівництвом архітектора Миколи Кислого. Композицію з маленькою скульптурною групою треба було узгодити з розмірами всього, що вже було розміщено на площі. Запропонували підняти пам’ятник на невеликий п’єдестал, викласти сірим і червоним гранітом, додати чорні тюльпани, встановити по колу гранітні плити з іменами загиблих, зробити підсвічування всього комплексу. 19 грудня 1998 року розробки були представлені міському голові Олександрові Омельченку. Після його згоди робота закипіла: дуже хотілося встигнути до дати 15 лютого 1999 року. Звичайно, можна було б зробити й краще, але всяка творча робота — в лещатах часу та грошей...

Коли меморіал уже був готовий, Ігор Борщенко попросив написати на п’єдесталі чотиривірш:

Це — вірші Сергія Говорухіна, інваліда війни, сина Станіслава Говорухіна, відомого російського кінорежисера. Коли Сергій побачив пам’ятник, то почав вимагати, щоб під чотиривіршем поставили його повне ім’я. Ми пообіцяли, що під час наступної реконструкції обов’язково виконаємо цю вимогу. А через ЗМІ нагадуємо: автор цього чотиривірша — Сергій Говорухін.

Замість епілогу

Змінювалася влада, мінялися люди, але відношення до полеглих солдатів, які з честю виконали свій військовий обов’язок, залишається незмінним. Сьогодні у всіх обласних і в багатьох районних центрах країни встановлено пам’ятники воїнам-інтернаціоналістам. Біля них збираються ветерани й родини загиблих. Та саме київський пам’ятник став центральним в загальноукраїнській афганській меморіальній тематиці. У нього з’явилися бронзові брати, майже близнюки, — в США, Росії, в містах Запоріжжі, Кременчуці... А ще — до нього несуть квіти молодята...