Увімкніть посмішку — ви на Дерибасівській!

Таким незвичайним чином зловив нас у свої сіті, загалом дуже зайнятих людей журналістів «Голосу України», Остап Бендер — Сергій з дуже підходящим прізвищем Чудін. Втім, не здивуємося, якщо це виявиться псевдонім. Адже в Одесі кожний третій — моряк, кожний другий — студент, а кожний перший — гуморист.

Цей «маскувальний» Остап Бендер почав сипати анекдотами, які, втім, сприймалися як справжні бувальщини одеського життя, тому що перебували ми на Дерибасівській — вулиці загадковій та відомій на весь світ.

До того ж знаменитість цієї вулиці вся сконцентрована лише на невеличкому її пішохідному відрізку — від Преображенської до Ришельєвської — і мало хто із приїжджих знає, що тягнеться вона ще далеко до моря, де в самому її початку стоїть маленький пам’ятник великій людині, адміралу російського флоту, учаснику штурму фортеці Ені-Дунья та Ізмаїла, першому градоначальнику Одеси, який чимало зробив для цього міста — Осипу Михайловичу Дерибасу.

Отож цей пішохідний відтинок вулиці і є та сама знаменита Дерибасівська, на якій «хорошая погода», навіть коли на Брайтон Біч ідуть дощі. Власне вулиці, яка прикрашає місто, тут нібито й немає. Тим паче «ті» одесити із сумом обов’язково мають сказати: «Немає, немає вже тієї Одеси». І, на жаль, вони таки знають, що кажуть. Дерибасівська завжди була обсаджена акаціями. Вздовж тягнулися готелі — «Пассажъ», «Франція», «Велика Московська», «Імперіал»... Уже мало хто пам’ятає, яким вишуканим був будинок-пряник готелю «Велика Московська»... Усю колишню красу тепер можна побачити тільки на старих листівках і в сімейних альбомах «одеситів у сьомому коліні».

До революції її не перебудовували, тому що тут були найпрестижніші магазини й найдорожча земля. Зате в останні років п’ятнадцять... скло й пластик, незважаючи на вдавану крихкість матеріалу, витискають із цієї вулиці творіння видатних на увесь світ архітекторів.

Сьогодні Дерибасівська — це якийсь вир людей, які щось пропонують, співають, грають або для вас, або просто для гарного настрою, улюблені герої, що застигли, здається, на мить — ті, що жили і стали легендою Одеси, й вигадані, але стали не меншою легендою міста.

Улюбленим місцем завжди був Міськсад, і коли представляв «остатки роскоши былой», і тим паче тепер, коли він як іграшка, коли леви там «заново народилися», фонтан і дерево закоханих не перестають поєднувати серця романтичних натур. Хитро примруживши око, поглядає на них з лавочки метр джазу Леонід Утьосов. Він, звичайно, величина, але простий. Кожен може присісти до нього, поділитися секретами, а він щось і проспіває (ну, не зовсім він, а автомат — безплатний! — головне, замовляй, чого душа бажає). Постарайся ухилитися від «літачка», якого запускає ще один улюбленець одеситів і їх гордість — нескінченний романтик, який завжди рветься в небо, — Уточкін.

Але ось наш «гід»-анекдотник підводить до «площі його імені — Остапа Бендера». І неважливо, що вона всього «з п’ятачок». Зате вона Є! І на ній справжнісінький стілець з діамантами з безсмертного твору одеситів Ільфа і Петрова. Не полічити ті попи, які відполірували цей стілець. У спеку, зливи, снігопади — прикластися м’яким місцем до літературної історії охочих не меншає.

Якщо ви не пропустили всілякі кафешки, ресторанчики, «пивнушечки» з історією і без і об’їлися — а інакше і бути не може, тому що як готують в Одесі, так не готують ніде (і не сперечайтеся!), то можете «подкинуть копеечку отцу российской демократии Кисе». Він за підтримки того самого Осі Бендера (ні, не того, який нас супроводжує, а його бронзового «братишки») сором’язливо приймає ваші «дарунки» біля ресторанчика на тій самій Дерибасівській.

Ця найзнаменитіша у світі вулиця — вулиця-свято. Гуляючи по ній, переконуєшся — таки точно, за будь-якої влади Одеса була й залишається неофіційною, але загальновизнаною столицею гумору. І цей феномен не варто навіть намагатися пояснити. Просто вслухуйтеся в живу мову в одеських трамваях, на ринках. Як кажуть самі одесити, «або це клімат, або це море, або це сонце, але люди тут народжуються цікаві».