«Лагідний плескіт Азовського моря, душевна рідна пісня, яка наче гойдається на хвилях. Усе мало б зцілити моє хворе тіло і змучену недугами душу. Але путівка для інваліда до санаторію у нас, в Україні, — справжнє випробування. Судіть самі»... Далі наш читач, молодий кам’янчанин Ілля Сідельський, у листі до редакції розповідає подробиці свого щорічного оздоровлення. Без нього йому, хворому на ДЦП, важко прожити рік. Разом з тим: чималих зусиль доводиться докладати йому та його рідним, щоб отримати це оздоровлення, бодай в «обрубаному» варіанті.
Путівка на двох — для сина з батьком. Добиратися до санаторію треба потягом із двома пересадками. Тому на сімейній раді вирішили їхати старим «Запорожцем», як і раніше, коли були путівки в Одесу, Трускавець, Євпаторію. Цього разу «Запорожець» захандрив, довелося в дорозі кілька разів ремонтувати. Добре, що взяли з собою маму. Бо з ким залишився б Ілля тоді, коли тато біг на найближчу станцію техобслуговування, щоб відремонтувати колесо. Із горем пополам таки добралися на третій день на місце. Чи не найбільше з ніг падала мама: їй довелося їхати на місці знятого переднього сидіння. Зробили так для зручності сина.
Усе, що було їстівного, в дорозі з’їли. Думки крутилися лише навколо гарячого обіду. Та офіціантка тільки буркнула: «Чєво захотєлі! Пріходіть надо вовремя!» Піймавши облизня, взялися оформлятися в санаторій. За 20 днів проживання по госпрозрахунку взяли з них 680 гривень. А в номері, який надали, — ні постілі, ні мила, ні рушника, ні туалетного паперу. Коли Сідельські попросили бодай розкладачку для мами, їм відмовили. Отак і спала мама всі 20 днів поруч із сином на двох стільцях. А «Запорожця» довелося ставити на платну стоянку. Для машини інваліда на території санаторію місця не знайшлося. Доводилося залишатися й напівголодними, бо в їдальні замість хліба подавали сухарі, замість двох шматочків м’яса — один, замість винограду та яблук — порожнє блюдце. А відзвітують, мабуть, по повній, гадала родина. Бо коли перед від’їздом отримали виписку про проведений курс лікування, очам не повірили. Було вказано, що хлопець пройшов дев’ять масажів (насправді — сім), дев’ять магнітів (теж — сім), 16 занять з ЛФК (реально їх було 12), відповідала реальності лише кількість сольових ванн. За інші процедури — гроші в касу («це дорожче, тож краще особисто лікарю», — поділився Ілля).
Згодом Ілля напише гіркі спогади про цей відпочинок... Добре, що хоч за море ніхто грошей не брав і не «урізав» його. Отож море зробило свою справу — підлікувало й оздоровило. Уже від’їжджаючи, Ілля побачив біля санаторію новоприбулих — своїх «братів» по біді — і подумки побажав їм сили й терпіння в боротьбі за свої права в санаторії.
Першим не витримав таких життєвих обставин не Ілля, а тато. Його не стало через серцевий напад. Тепер проблем ще більше, бо нікому їх розв’язувати. Ось знову треба збиратися до санаторію. Їхати доведеться автобусом. На щастя, з Кам’янця-Подільського в місто над морем є рейсовий автобус. І ця дорога нелегка, а що вдієш?! Сідельські цілий рік відкладають по копійці саме на те, щоб потрапити до моря. «Похвалюся: держава піклується про мене, — пише Ілля. — Маю дві пенсії. Одну по хворобі, іншу — по втраті батька. Мама по догляду за мною отримує 12 гривень на місяць. На субсидію у нас права немає. Вважається, що прожитковий мінімум у нас в нормі. А тільки за одне тепло треба викласти 200 гривень... А я мав би ще і реабілітуватися, я ж іще молодий. Чому так у нас в Україні заведено: однією рукою дають, другою відбирають?! Коли бачу таких дітей, як і я, — сиріт та напівсиріт, одне запитання до них: як нам далі жити? Куди і як нам летіти без крил у цей жорстокий світ?!»
Хворий юнак порушує дуже складну проблему, яку не розв’язати за один день. З його роздумами згодні й інші молоді інваліди, котрі звертаються до корпункту газети «Голос України». Не називаємо санаторію: у більшій чи меншій мірі молодим інвалідам доводиться стикатися з подібними проблемами не лише в цій оздоровниці. Зустрічаючись у місті одне з одним, вони діляться своїми оцінками такої «турботи» про них, розповідають гіркі подробиці. Захистити себе вони не спроможні, відповісти на грубість та хамство належно не вміють. Можливо, галузевому міністерству варто запровадити акти про надані оздоровницею послуги, які пацієнт підписуватиме в кінці курсу лікування?! Тоді можна було б відслідкувати усі недоліки, які супроводжують державне оздоровлення інвалідів.
Кам’янець-Подільський.
