«Мінувати Верховну Раду не буду...»

— Я політикою цікавлюся, скільки себе пам’ятаю. Батька розстріляли німці разом з польською поліцією, як дізнався з архіву, за спробу встановлення підпільної радіостанції УПА. Матір посадили на 10 років, коли мені було чотири. Я залишився з дідом і бабою — материними батьками. І добре знав, за що засудили матір, бо чув про це із розмов дорослих. Коли матір забрали, їй було всього 22 роки. Під час арешту енкаведист сказав: «Прощайся з сином». Потім читав її карну справу — її посадили за «пособничество бандитам». Так тоді називали (і зараз дехто називає) вояків УПА. Цікаво, що вона мала лише два допити, запротокольовані на кількох аркушах із зошита «в арифметику». Все це я на власні очі бачив в архівах СБУ в Рівному. Перший допит від другого, власне, нічим не відрізнявся. Тільки в кінці другого допиту було додаткове запитання слідчого, молодшого лейтенанта Дружиніна: «Была ли у вас кличка?». І мама своєю рукою написала: «Ні, псевдо я не мала». Якби вона мала «псевдо», отримала б як «член банди» не десять, а 25 років.

— Вояки УПА переховувалися в лісах. Це були прості хлопці, здебільшого сільські парубки, а серед них сусіди, навіть родичі. Пам’ятаю з дитинства, як до нашої хати приходили якісь озброєні люди, співали пісень. Мати їх годувала, прала їм, щось давала з собою в ліс. До речі, у материній справі не було жодного свідка. Її звинуватили за чиїмось доносом. Вона в усьому відразу зізналася. Мати провела десять років у концтаборах Дудінки і Норильська, що на самому березі Північно-Льодовитого океану. Пам’ятаю, як дід часто нагадував: «Пора написати матері письмо!». І я писав. Отже, все моє дитинство було «політичним». Коли мама повернулася, я вже закінчив дев’ятий клас. Вона дуже часто повчала: «Юрцю, я тебе Христом-Богом молю: мовчи, нічого ніде не говори, бо посадять і пропадеш». Мати не раз розповідала мені, як у сталінських концтаборах знущалися з в’язнів. Колись опишу про це в мемуарах. Кілька років тому я у своєму рідному селі побудував меморіальний комплекс, де є пам’ятники односельчанам, які загинули на фронтах війни і котрі віддали життя за самостійну Україну. На першому викарбовано 33 імені загиблих, а на другому — 25, серед них 15 воїнів УПА. Минулої весни я відвідав шість братських могил вояків УПА в моєму рідному краї (Радивилівський район на Рівненщині), після чого виникла ідея поставити їм спільний пам’ятник. І така робота вже ведеться.

— Мене судили не одного, нас було троє студентів. Нам хотіли «пришити» «групівщину», але не вдалося, бо ми один одного мало знали. А «донощика», звісно ж, ми всі троє «розкусили». За тих часів КДБ скрізь мав своїх інформаторів. Були вони і серед студентів. Якби не цей вірш, мене могли б лише «налякати», виключивши з інституту, бо жодною антирадянською агітацією я не займався. Сам дивуюся нині, звідки в мене було стільки злості, висловленої у цьому вірші. Мабуть, через засуджену матір, через бачені мною сцени розправи з бандерівцями, через нічні походеньки з бабою, щоб украсти щось у колгоспі...

За такі вірші у часи Сталіна розстрілювали... Але Сталіна вже не було. Були вже трохи інші часи. Що мені допомогло? Зі мною в камері сидів один чоловік — Миролюбов Олександр Іванович. Він був сином білогвардійця. Його впіймали радянські спецслужби в Югославії. Він уже «відсидів» 10 років на лісосплавах, одружився на киянці, але йому «ще щось пригадали». Миролюбов ходив по камері й повторював: «С одного медведя, сволочи, хотят две шкуры содрать». А мені казав: «Юра, я вижу, ты умный парень. Если ты будешь на суде что-то доказывать, строить из себя героя, — посадят и сгноят. Скажи, что ты больше не будешь, что ты ошибался, что на тебя повлияло то, что мама сидела в тюрьме». Я його послухав, і це «спрацювало». Зараз думаю, що зробив правильно. Суддя прийняв рішення «дати» мені три роки умовно.

— Я планував далі вчитися. І вже через два роки роботи на цегельному заводі мені дали дуже добру характеристику, і я звернувся до ЦК ЛКСМУ, щоб ті попросили Міністерство освіти поновити мене на навчання на заочне відділення. До речі, ті два студенти, яких судили разом зі мною, відбули кілька років у таборах і, повернувшись, теж змогли закінчити навчання в інституті. Думаю, КДБ переслідував у ті часи лише впертих і активних дисидентів. А до тих, хто «замовкав, перевиховувався», у них втрачався інтерес. Коли я вже став завідувачем кафедри іноземних мов, безумовно, я часто спілкувався з працівниками КДБ. Мої підлеглі часто виїжджали за кордон, як правило, на підвищення кваліфікації. На кафедрі працювали німці з НДР, діти репатріантів, які повернулися з Франції. Вони чомусь рвалися назад за кордон. Пригадую, коли до Києва приїхав президент Франції, здається, Жискар д’Естен, мене запросили до КДБ і кажуть: «У нас є дані, що ваша викладачка хоче передати президенту Франції лист в оперному театрі. Вмовте її, щоб вона цього не робила». І я вмовляв. Моя кафедра була найчисельнішою в КПІ. Щоразу, коли хтось із кафедри виїжджав за кордон, чи хтось звідти приїжджав, я мав давати характеристику і ручатися.

До аспірантури мене дуже не хотіли приймати. Колишній ректор інституту, який у 1958 році отримав за нас трьох, «націоналістів», догану по партійній лінії, сказав, що зробить усе, щоб я не поступив. Але я вчинив обачно: склав усі кандидатські мінімуми на «п’ять», а тоді зданий кандидатський мінімум звільняв від вступних іспитів до аспірантури. На моєму рефераті мій майбутній науковий керівник Вольф Абрамович Бухбіндер, котрий нині живе в США, написав: «Содержимое сего свидетельствует о незаурядном таланте соискателя». «Пришити» мені якусь політику теж не змогли, бо я поводився «тихо», був одружений, мав сина.

Коли в КПІ оголосили конкурс на завідувача кафедри, я, трохи повагавшись, подав документи. Але ніхто, крім мене, більше не подав, бо в Києві за моїм фахом було дуже мало кандидатів наук. А ректором КПІ тоді був щойно призначений Денисенко Григорій Іванович. Його перевели з Львівської політехніки. Ми його називали «будівельником», бо він розбудував КПІ таким, яким він є зараз. Коли він представляв мої документи на Вченій раді, в залі хтось вигукнув: «То він же не член партії!». Ректор стукнув рукою по столу і сказав: «То вступить!». А я не вступив. Чому? Перша причина — не хотів розказувати свою біографію. Друга — не люблю стояти в чергах. А в КПІ була величезна конкуренція, щоб вступити в партію. Тоді охоче в партію приймали робітників і селян, а інтелігенція мусила в черзі стояти. Диплом кандидата наук мені давав більші можливості, ніж партійний квиток. Зауважу, що в той час у КПІ було багато завідувачів кафедр, які не були членами КПРС. Для КПІ завжди були характерні вільнодумство і «революційні традиції». На початку перебудови я був головою осередку Народного руху КПІ і створив там інститутський осередок Товариства української мови. Вони і висунули мене кандидатом у депутати.

— Чим відрізняється? За формальними ознаками — у нас не було мобільних телефонів, і ми виступали не з місця, а від мікрофона. Іван Плющ оголошував: «Перший мікрохвон! Другий мікрохвон!». Якщо без жартів, то ми глибше відчували свою відповідальність. Ми жили і працювали в епоху корінного історичного перелому. І це відчувалося по всіх: і по членах Політбюро КПУ, і по секретарях райкомів, і по директорах заводів, і по головах колгоспів, і по таких рухівцях, як я. Ми розуміли, що живемо у відповідальний історичний період, і що від того, як себе поведемо, такою буде вся подальша доля України. Я до всіх тодішніх керівників Компартії України (а вони всі були депутатами) ставлюся з повагою, бо вони виявилися гідними своєї історичної місії. Усі вони прийшли до високих посад від верстата, від роботи в колгоспі і не були вискочками, як зараз, — йому 40 років, а він уже мільярдер. У нас не було мільярдерів і мільйонерів. Ми розуміли дисципліну і ходили на засідання та голосували самі за себе. Зараз є багато депутатів, які не з’являються місяцями і навіть роками. Їх, окрім свого бізнесу, нічого не цікавить. Ми сотворили дикий капіталізм, який будувався шахрайською приватизацією. До влади прийшов, по правді сказати, кримінальний та напівкримінальний капітал. Жоден завод і жодна фабрика в Україні не були приватизовані з дотриманням законів і моралі. Останні два президенти — Кучма і Ющенко — ніби політичні антиподи. Але ними обома «крутив» великий капітал і вони йому обидва служили. Кажуть, що гроші не пахнуть. У парламенті вони смердять.

— Мовне питання є національним питанням. А національні питання в усі часи були і нині залишаються найгострішими. Законопроекти про мови вносилися завжди, зокрема в ті часи, коли Головою Верховної Ради був Олександр Мороз. Пригадую, була навіть публічна полеміка між мною і Морозом у формі «відкритих листів». Ми, націонал-патріоти, не наполягали на розгляді мовних законопроектів в ті часи, бо знали: як тільки ми їх поставимо на голосування, комуністи, «патриоты Донбасса» і зросійщена інтелігенція не дадуть нам їх ухвалити. Коли президентом став Ющенко, мовного питання він, на жаль, не форсував, а більше переймався налагодженням мостів з донецькою Партією регіонів, через що хитка помаранчева коаліція швидко розвалилася і їй було не до законів про мову.

Яка зараз мовна ситуація в Україні? В суспільстві за двадцять років склався певний мовний консенсус. З одного боку, бачимо продовження панівного становища колись імперської російської мови. З другого, офіційна державність української мови сприяє її поширенню серед усього населення та змінює ставлення до неї молоді й державних службовців. Нині склався повний білінгвізм на пасивному рівні — тобто немає людей, які не розуміють української. Водночас уже більшість службовців, суддів, прокурорів, адвокатів, багато офіцерів можуть говорити українською. Навчаються української мови і депутати. Як приклад назву Віталія Хомутинніка. Ви чули, якою чудовою українською він доповідав Податковий кодекс!? Мови навчаються не з підручника, а з життя, і головним чинником тут є мотивація. Це, до речі, чудово довів Віктор Янукович. Моя сусідка — Наталія Вітренко — якось у ліфті обурювалася: «Вы заметили, что Янукович сейчас везде выступает только на украинском?». Ми вітаємо намагання прем’єра Азарова навчитися української, але не можемо вітати призначення ним відповідальними за гуманітарну і мовну політику ставлеників російських шовіністів.

Законопроект про мови, який внесли «більшовики», на перший погляд, є ніби демократичним, європейським, бо активно захищає права національних меншин. Але за нинішніх обставин він реально захищав би лише російську мову і нищив би українську та мови національних меншин. Метафорично кажучи, він захищав би вовка від упійманого ним зайця. Це «хід конем», щоб зробити в Україні в обхід Конституції російську мову другою державною і навіки закріпити «розукраїнення» східних і південних регіонів України. Тому цей законопроект «не пройде»: за нього навіть не всі голосуватимуть з нинішньої більшості. Не перевелися ще українці в українському парламенті!

— Нещодавно прочитав про себе фейлетон «Підривник із БЮТу», де описується, що я ніби принесу портфель, витягну з нього два дротики, напишу на портфелі «заміновано», поставлю його на трибуну і кричатиму німецькою «Halt!.. Nіcht schіessen!». Звичайно, я, аби привернути увагу журналістів, ужив метафору, а насправді мінувати нічого не збирався. Який з мене підривник? На протестне голодування готовий піти без вагань, бо маю досвід. Мій рекорд — 20 днів без їжі. Готовий протриматися сорок днів. У разі чого, піднімемо «мовний майдан». Але впевнений, що Володимир Литвин — настільки досвідчений чоловік, що скаже: «Заспокойтеся!. І не збурюйте людей!».