«Землю не можна продавати, землю потрібно націоналізувати»

Сьогодні в розпорядженні сільгосппідприємства, яким керує Кочерга, лише шість тисяч гектарів землі. Проте саме тут зібрали понад третину всього врожаю зернових Полтавського району.

— Якщо точно, — додає Іван Васильович, — то 22,6 тисячі тонн. І це, незважаючи на несприятливий для сільгоспвиробництва рік. Планували більше, але частину площ, де посіви вимерзли, довелося пересівати. Частину врожаю втратили внаслідок посухи. Проте врожай зібрали не менший, ніж у 2009 році. Однак ще раз відзначу, що з кожним роком у нас валовий збір зерна традиційно зростає.

Нинішній урожай дав змогу вчасно розрахуватися з податками. Належно провести оплату селянам за земельні паї. Немає заборгованості із заробітної плати. Належним чином підтримується соціальна сфера населених пунктів. Відчутна допомога надається школі, дитячим закладам, ветеранам праці та малозабезпеченим. Середньомісячна заробітна плата становить майже дві тисячі гривень. Заслуга в цьому всіх селян, але чи не найбільше — їхнього керівника Івана Кочерги.

Тож які висновки зробили в господарстві на наступний 2011 рік, враховуючи те, що він, за всіма прогнозами, знову-таки буде посушливий.

— Звичайно, найлегше було б відмовитися від посівів озимих культур, так званих культур ризику, — каже Кочерга. — Насамперед маю на увазі озиму пшеницю. Але ж Україна хлібна країна. Колишня і, переконаний, майбутня житниця Європи. Ми в змозі самі забезпечити якісним зерном і себе, і частину експортувати. Тому й цієї осені засіяли ті площі, що й у минулі роки. Сподіватися, що саме якийсь один сорт витримає природні катаклізми, дасть найвищий урожай, не можемо. Тому висіяли різні сорти, але елітного насіння у добре підготовлений і здобрений ґрунт. Бо буває, що минулого року один і той самий сорт дав високий урожай, а цього року малий. А так є змога перекривати збитки з культур і загалом мати хороший валовий збір.

У господарстві проведено кадастрову оцінку та аналіз усіх ґрунтів, складено карту.

Отож землі дають саме те, що їй потрібно. І в необхідній кількості. Звідси й результат, і економія коштів.

— Щороку до 40—50 процентів земель засіваємо кукурудзою, — наголошує Кочерга. — Це культура найменш ризикована і вибаглива до будь-яких природних умов. Мало того, на неї є попит, а, отже, є кошти для оплати праці, придбання нової сільськогосподарської техніки, на мінеральні добрива, засоби захисту рослин, пально-мастильні матеріали. Адже господарство тримається не на бюджетних грошах, а на власних, що надходять від реалізації сільгосппродукції.

Саме на цю стабільну культуру тут покладають останні надії у неврожайні роки. І вона справді виручає селян. Перевагу віддають імпортним сортам, які пристосовані до наших ґрунтів. Якщо цього року й на них недобрали центнери, то на вітчизняних збитки значно більші. Мало того, висівають різні гібриди: ранні та пізні.

Як бачите, немає лекала або єдиного рецепта на вирощення високих урожаїв. Головне при цьому досвід, знання, вміле маневрування, пошуки оптимальних варіантів, а ще гроші. Не вкладеш гроші в землю, не подбаєш про добірне зерно, добриво, техніку — забудь і про врожай, і про зарплату. Будеш і без хліба, і без молока та м’яса.

Проте результатами Кочерга, як завжди, незадоволений. Бачить ті недоліки, що є в колективі, а найбільше його турбує ставлення самої держави й до села, й до сільського виробництва. Здається, всі й на селі, й в області, й на рівні урядовців знають, що мають робити для покращення ситуації, а віз, як то кажуть, і нині там.

— Не задовольняє селянина цінова політика держави на зерно, — розповідає І. Кочерга. — Мало того, на жаль, із цього процесу виключені як районна, так і облдержадміністрація. Саме їм потрібно передати з Києва право визначити, що й скільки реалізувати з яких господарств. Щоб не було так, як минулого року — Державний аграрний фонд прозвітував, що підтримав полтавських хліборобів, за хорошими цінами викупив зерно. Це дійсно добре. Але ж викупили все лише в кількох господарствах, які самі скупили його, а інші обійшли десятою дорогою.

Ціни на сільгосппродукцію падають, а на матеріали для села повзуть угору. Вчора аміачна селітра з доставкою коштувала 1900 гривень — сьогодні вже три тисячі. Це буде й з пально-мастильними матеріалами. Адже саме у вартість бензину й солярки сьогодні впресовують інші ціни за так звані послуги, за технічний огляд тощо.

Мовляв, хто більше їздить, той більше платить. Приватний власник може поставити автомобіль у гараж і скористатися громадським транспортом. А що робити селянам, як обслуговувати ферми, поля.

Спочатку брали зерно кукурудзи по 1700 гривень. Сьогодні за тонну пропонують лише 1400, а дехто — 1200.

А почалося це після того, як уряд запровадив квоти на вивезення кукурудзи за кордон. Селянин фактично втрачає на тисячі тонн 300 тисяч гривень. Але ж у нас кукурудзи цього року вдосталь.

З таким підходом до проблем селянина ціна на хліб, молоко, м’ясо справді скоро стане золота. Або знову доведеться переходити на волів, коней та лопати. Але як тоді з таким енергетичним запасом іти в Європу.

Мало того, кукурудзи зібрано на два мільйони тонн більше, ніж попереднього року. Який висновок із цього робить селянин. Це знову спроба дати змогу запастися дешевим зерном вітчизняним трейдерам-спекулянтам. Адже ціни на кукурудзу на світовому ринку не зменшилися. Отож і скупляють за копійки, адже в хлібороба немає іншого виходу, ніж продавати за ту ціну, яку пропонують. Закінчується рік, потрібно думати про майбутній урожай, платити заробітну плату.

Дешеве зерно на руку власникам бройлерних фабрик та інших переробників. Для них низькі ціни, як манна з неба. А чому б їм  восени та в перших місяцях зими не заключити із сільгоспвиробниками договори на постачання зерна на взаємовигідних цінах, не залежно від того, які вони будуть у жнива. Мало того, проплатити процентів із 30 заздалегідь. Тоді була б користь і селу, і фабрикам. Та й населення було б задоволене, смакуючи недороге м’ясо.

До цього часу на папері залишається державне замовлення на сільгосппродукцію.

Настав час для того, щоб сільгосппродукцію за кордон реалізували не одні зернотрейдери, а й держава через аграрний фонд. Тоді б частина коштів, які отримує перекупник, осідала не в кишені олігархів, а в державному бюджеті.

Сьогодні Кочерзі та його колегам доводиться не лише орати, сіяти, збирати, хвилюватися за врожай, ціни, а й розгрібати ті завали на селі, до чого призвели кучмівські укази. Саме завдяки їм сотні тисяч гектарів пішли в оренду олігархам, а деякі села залишилися без шкіл, дитячих садків, тракторних бригад, тваринницьких приміщень. Люди залишилися без роботи, молодь — без майбутнього. На полях хліб наливається золотом, а село поринає у смуток і безперспективність. Земля вже давно перейшла в спадок від батьків-селян дітям, які мешкають у місті. Молодим працівникам, спеціалістам уже немає де виділити окраєць землі в приватну власність.

Земля — це те єдине, що іще не прилипло до рук новоспечених мільйонерів. І час грає на них. Сільгоспвиробника спеціально доводять до того стану, що він або не зможе, або не схоче господарювати на землі. Щоб потім голими руками прибрати землю до рук. Мовляв, не вмієте господарювати, продайте її нам, а ми нагодуємо хлібом і Україну, і Європу. І цим господарям буде не до пшениці. Гнатимуть соняшник, сою, ріпак за кордон, аж гай гудітиме. А звідти втридорога хліб для українців, як нині вже везуть імпортну картоплю, капусту, цибулю. З усього видно, що саме до цього йде.

Дивують і ціни за землі, що передані в користування. Одні платять сповна, інші — копійки. Скільки через це недоотримує державний бюджет — невідомо. Як не відомо, яка це річна сума і як вона виконана.

— Село справді роками працює без прибутків, — наголошує Кочерга. — На виробництво тонни зерна, м’яса, молока витрачали більше коштів, ніж отримували від їх реалізації. Виживали за рахунок чого? Вирізали корів, свиней тощо, аби придбати пальне, розрахуватись із кредитами, самі драли крупи, робили масло, щоб мати хоч якусь копійку для оплати праці селян.

І що дивно — навіть сьогодні селянин не має своєї справжньої партії, яка представляла б і захищала б його інтереси. Ті, що створювалися, існували лише на папері, використовувались для того, щоб просувати своїх лідерів то у владу, то в парламент.

Та селяни й самі винні, що діють розрізнено, ідуть на повідку в демагогів, замість того, щоб об’єднатися і спільно вирішувати всі проблеми.

Проте Кочерга переконаний, селяни стануть на ноги і змусять рахуватися із собою. Бо попри всі негаразди нинішнє село сьогодні живе не хлібом єдиним. І мовчати не збирається. А буде заможний селянин — буде заможною і держава!