Нобелівські читання у Тернополі, де створено асоціацію нобелівських студій, — явище унікальне. І хоч вони вже стали міжнародними, організація цих читань лежить переважно на плечах ентузіастів.
Цього року Тернопільські нобелівські читання ювілейні, вони відбувалися вдвадцяте. Учасників вітали голова облдержадміністрації Михайло Цимбалюк, голова облради Олексій Кайда, ректор Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя (в його стінах відбувалися читання) Петро Ясній. Доповіді були надзвичайно насиченими і спонукали до роздумів. Передусім хотілося почути відповідь на запитання: «Коли серед лауреатів найпрестижнішої премії будуть українці?»
З цього приводу перед початком читань ми спілкувалися з почесним гостем президентом Міжнародного інформаційного нобелівського центру (Російська Федерація) В’ячеславом Тютюнником. В’ячеслав Михайлович народився в Україні, навчався у Куп’янську на Харківщині. Батько його був військовим, і згодом родина переїхала до Росії. Сам талановитий вчений у галузі хімії та інформаційних технологій (кандидатську захистив під час служби в армії), він захопився нобелівською тематикою ще тоді, коли у Радянському Союзі воліли не згадувати ім’я Альфреда Нобеля. Це вже згодом вчений створив у Тамбові Міжнародний інформаційний нобелівський центр, нобелівську бібліотеку, музей, архів, шукав однодумців по всьому світу. Так познайомився з тернопільськими дослідниками нобеліани Юрієм Ковальковим та Олександром Левченком. Втретє приїжджає до Тернополя на читання. Каже, що таких «нобелівських» міст на Землі не так уже й багато. З відомих йому — у Німеччині, Італії, Японії, США, Росії (Тамбов) і в Україні (Тернопіль). Хоч серед українців поки що немає лауреатів Нобелівської премії, але вони є серед вихідців з України. Один з них — лауреат премії в галузі літератури Шмуель Йосиф Агнон — народився в Бучачі на Тернопільщині. І нині вихідці з країн Союзу здобувають найпрестижнішу світову премію, представляючи при цьому інші держави. Свіжий приклад — цьогорічні лауреати в галузі фізики Геєв і Новосьолов, які виїхали з Росії і нині живуть на Заході.
В’ячеслав Тютюнник не бачить негативу в тому, що молоді вчені з Росії чи України їдуть за кордон: хай вчаться, набираються досвіду. Погано те, що вони не повертаються. На жаль, керівництво що однієї держави, що другої не дуже переймається тим, щоб створювати для молодих вчених належні умови, розвивати науку, передові технології. Багато говорять про організацію технопарків, «силіконових долин». Для чого, коли є потужні наукові центри у Новосибірську, Ногинську, інших містах, проте їх належним чином не фінансують. В Україні аналогічна ситуація. Ще більше, ніж брак коштів, губить слов’ян заздрість, небажання допомогти один одному.
— Коли я зустрічаюся з академіками Росії, — ділиться В’ячеслав Михайлович, — то кажу їм у вічі: у тому, що у нас так мало лауреатів Нобелівської премії (з понад 800 усього 20), винні ми самі. Кожен вважає себе генієм, а про те, щоб допомогти просунутися іншому, й мови не може бути. Але для того, щоб отримати Нобелівську премію, важливий сам процес висування, підтримка, доброзичливість. І в Росії, і в Україні багато говорять про патріотизм, але мало роблять для того, щоб просто по-християнськи полюбити один одного. Дружина кричить на чоловіка, чоловік на дружину, обоє разом — на дітей... Потім усе це переноситься у школи, вузи, далі — у трудові колективи. Ми не любимо влади, мовляв, начальник — дурень. Звідси всі наші біди. Патріотизм полягає не в тому, щоб бити себе в груди і рвати на собі сорочку, а у внутрішній непоказній любові один до одного, взаємній підтримці, допомозі. Навчимося цьому — будуть і в нас Нобелівські лауреати.
— Ви говорите про не дуже приємні, але справедливі речі...
— Повірте, мені це болить. У себе в центрі ми займаємося тенденціями розвитку наук, аналізом робіт, публікаціями, до нас приїжджають з усього світу, а тих, хто поряд, це не цікавить. Так і в Тернополі: все тримається на ентузіастах. Щоправда, я познайомився з новим міським головою Сергієм Надалом, він справив на мене приємне враження, є надія, що щось зміниться, а то навіть надрукувати виступи, що прозвучали на читаннях, — проблема.
До речі, доповідь російського професора була надзвичайно цікавою. Виявляється, документи щодо присудження Нобелівських премій розсекречують лише через 50 років, і то не для всіх. Але можна зробити висновок, що чи не основну роль відіграє те, хто і з яких країн висуває претендента на «Нобеля», публікації (їх має бути не менше 500).
Відомий журналіст Віталій Абліцов (він протягом тривалого часу працював у «Голосі України») досліджував тему «Документальна основа українських нобелівських претензій». На його думку, Іван Франко не одержав Нобелівської премії не тому, що не був гідний, а через те, що не було кому належним чином представити його творчість, через хворобливі амбіції оточення. Хоч були й інші причини.
Директор Інституту відкритої політики Михайло Довбенко вже на сучасних прикладах намагався довести, що праці нобелівських лауреатів-економістів містять методології виходу з економічної кризи, вони можуть бути корисними для України. Але всі його намагання донести їх до колишнього уряду закінчувалися невдачами. Там просто не хотіли слухати вчених. Як буде сьогодні — сказати важко. Комплексного підходу до запровадження задекларованих реформ поки що не спостерігається. З цікавими доповідями виступили представники Німеччини, Індії, Конго, Малі, вчені з Києва, Львова, Тернополя, дослідники нобеліани, краєзнавці.
Учасники читань побували у музеї Івана Пулюя, вихідця з Тернопільщини, ім’я якого носить технічний університет. Досі точаться дискусії, хто першим відкрив Х-промені: Пулюй чи Рентген? Одна з доповідей була присвячена цій тематиці. Відомо, що газорозрядними лампами Пулюй разом з іншими вченими займався за 10 років до того, коли зробив своє відкриття Рентген, до речі, з допомогою лампи українського вченого, оскільки вона була найпотужнішою. На жаль, не всі свої винаходи Іван Пулюй зареєстрував. Він також склав перший молитовник українською мовою, разом з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким переклав українською повне видання Біблії. Те, що він не отримав Нобелівської премії, не применшує його заслуг перед світовою наукою і власним народом.
Під час читань відбулося клубне погашення поштових відправлень з нагоди ХХ Міжнародних тернопільських нобелівських читань. І ще одна цікавинка. Примус із написом «Nobel 1916» подарував нобелівському музею у Тамбові директор Тернопільського вищого професійного училища №4 Роман Півторак. Це власність його діда Сильвестра Півторака, котрий придбав примус 1916-го, після чого той майже століття був сімейною реліквією. Можна сказати, що галичанин, купивши примус, зробив свій невеличкий внесок у майбутню Нобелівську премію — вершину інтелекту людства.
Фото автора.
