Сьогодні у Верховній Раді відбудуться парламентські слухання на тему «Законодавче забезпечення і реальний стан дотримання прав дитини в Україні»
Конвенція ООН про права дитини була одноголосно прийнята Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року — через 30 років після прийняття Декларації прав дитини. В ній викладено, як саме держави, неурядові організації, ЗМІ та приватні особи повинні дотримуватися прав маленьких громадян. Сьогодні у світі понад 96% дітей живуть у країнах, які зобов’язалися захищати їхні права, ратифікувавши відповідну конвенцію. Україна підписала документ, ще перебуваючи у складі СРСР. Однак основні документи, що стоять на сторожі прав неповнолітніх українців, створювалися вже в незалежній Україні. Наскільки вдалий сучасний правовий механізм у вирішенні дитячих проблем? — про це напередодні парламентських слухань «Голос України» розмовляв з головою підкомітету Верховної Ради з питань молодіжної політики, сім’ї і дитинства профільного парламентського комітету Катериною ЛУК’ЯНОВОЮ.
— На чому збираєтеся акцентувати увагу колег?
— Доведеться звернути увагу і Президента, й уряду, і народних депутатів на те, що у світлі адміністративної реформи, уже уведеної в дію, загубилося два важливі питання. Перше стосується сім’ї. У нас є Міністерство освіти, науки, молоді, фізкультури і спорту та Мінсоцполітики. А куди потрапила сім’я, ніхто так і не пояснив. Друге запитання стосується соціальних центрів: з боротьби зі СНІДом, для жінок, які зазнають насильства в родині, центри роботи з дітьми. Тепер їхня діяльність під великим сумнівом. Виходить, уся Європа ці центри відкриває (до того ж різної форми власності), щоб якнайкраще надавати населенню відповідні послуги, а в нас у зв’язку з реформою сім’я із соціальними центрами загубилася...
— Очевидно, це помилка. І невдовзі її буде виправлено. Про що ще збираєтеся говорити?
— Хотілося б обговорити ініціативу Президента про збільшення виплат на народження дитини. Я, напевно, єдиний народний депутат, що відкрито заявляє про свою незгоду з цим рішенням. Я вважаю, що діти не повинні коштувати різних грошей. Упевнена: перша дитина дається родині найважче. Батьки — молоді, роботи й житла немає, катастрофічно не вистачає грошей. Саме тому молоді дуже складно зважитися на першу дитину. Звідси й велика кількість розлучень. Тому вважаю, що збільшувати виплати потрібно саме за первістка. А друга, третя, як то кажуть, уже по торованій.
— З чим найчастіше звертаються у ваш підкомітет?
— Звернень багато й різних. Якщо брати сімейні питання, то бувають дуже складні. В Україні — дуже гарні «дитячі» закони. Це правда. Але й неурегульованих питань, що стосуються інтересів дітей (наприклад, майнових), дуже багато.
Одного разу до нас звернулася співробітниця апарату ВР, її родина ніяк не могла всиновити дитину. Маленькі дітки відразу ж ідуть за кордон. Ми підготували законопроект про мораторій на іноземне усиновлення. Він «гуляв» рік, поки був прийнятий у першому читанні. Всі ми чудово розуміємо: усиновлення сьогодні стало бізнесом. Щоб усиновити дитину в Україні, маленьку, здоровеньку і з гарною спадковістю, потрібно заплатити 30—40 тисяч у. о. Іноземці платять охочіше.
— Але хтось повинен відстежувати долю наших дітей, усиновлених за кордон?
— Чудове запитання. Що передбачає законодавство із звітності? Сім’я усиновителів раз на рік надсилає в наше посольство або консульство лист про те, що усиновлена дитина живе добре. Перевіряти вірогідність викладеного в листі в нас немає жодної змоги. Дитині добре зі слів усиновителя. На цьому весь контроль закінчено. Але й звіти приходять не завжди. І нема кому поцікавитися: чому батьки не відзвітували, і де поділася дитина. Найбільше «загублених» дітей в Америці. В нашому посольстві в США не відзвітували 495 американських усиновителів. Крім того, не надійшла інформація про наших дітей у консульства Нью-Йорка (про 286 дітей), у Чикаго (291), у Сан-Франциско (278). Далі: в Іспанії «загубилося» 102 наших сиріт, в Італії — 128, у Неаполі — 87. Загалом — 1991 дитина!
— А скільки всього українських дітей вивезено за кордон?
— За роки незалежності — майже 20 тисяч. Щорічно в нас усиновлюють трохи більш як дві тисячі дітей. І, напевно, стільки само — могли б бути усиновленими. Насторожує інше: чому в нас усиновлення стало бізнесом. Як вітчизняне, так і іноземне. Так, приміром, кожний головлікар пологового будинку повинен упродовж трьох днів повідомити в Департамент з усиновлення про те, що є відмовна дитина. А головлікарі про це не повідомляють. І просто з пологового будинку дитина їде до... прийомних батьків.
— А хіба так можна?
— У нашій країні — виходить. У пологовому будинку залишаються документи про те, що народили дві жінки, в однієї — нібито мертва дитина, у другої — жива. Про те, що в пологових будинках таке практикується, цього року я чула вже чотири рази, причому, епізоди — в різних областях України, інформація — з різних джерел. Просто в пологовому будинку дитину усиновити легше, ніж через департамент з усиновлення.
— І скільки така дитина коштує?
— Ціна — стандартна: до 40 тисяч доларів. Тому я прихильник збільшення відповідальності головлікарів. Бажаючих усиновити діток не бракує. В мене інше питання: чому сиріт не меншає? В Україні майже 100 тисяч дітей чекають усиновлення. У Швеції дітей на усиновлення немає. Якщо вони з’являються, відразу проблема вирішується, дитина відразу потрапляє в родину. Або до близьких родичів, або до усиновителів. Трагедії в житті трапляються: батьки загинули в автокатастрофі, дитина залишилася сиротою. Але в Україні відсоток осиротілих дітей через смерть батьків дуже невеликий. Зазвичай, у нас сироти соціальні — при живих батьках.
— Що ви пропонуєте?
— Я вважаю, що матері, котрі покинули дітей, повинні платити аліменти. Не державі, своїй дитині.
— Та вони ж залишають частіше тому, що немає грошей, щоб прогодувати дитину.
— Розумію. Але минає час, мати влаштувалася, жива-здорова, отримує зарплату. Чому держава має відповідати за її дитину? Нехай відраховує 25% від своєї зарплати на особистий рахунок маляти...
— Таке практикується де-небудь у світі?
— Не знаю. Хай це перша дитина — помилка молодості. А якщо другу кинула, третю? Що це за фабрика з виробництва сиріт? Не хочеш піклуватися — не народжуй, презервативи навіть у продуктових магазинах продаються, ХХІ століття за вікном. А народила — відповідай за неї. Я просто не розумію, як по-іншому із цим боротися.
— Оцініть наше законодавство й сучасні реалії.
— Хороше законодавство. Я була в багатьох країнах і вивчала законодавчий досвід саме в дитячих питаннях. Повірте: усі відзначають, що законодавство в нас іде в ногу з європейськими стандартами. Що стосується захисту дітей і їхніх прав, тут у нас усе гаразд. Не ідеально, але більш-менш на рівні.
— За п’ятибальною системою?
— З натяжкою на четвірку. Я вважаю, що за все в цьому житті потрібно відповідати. Уряд нехай відповідає за реформи, президент — за державу, а батьки мусять відповідати за своїх дітей.
— А наскільки дитині в Україні жити добре?
— Захищаються права і жити добре — дві великі різниці. Намагаються захищати всі ті, кого зобов’язав це робити закон. Не можна сказати, що міліція не намагається. І управління у справах сім’ї, і соціальні служби, у міру своїх можливостей. На четвірку — намагаємося. Питання інше — як жити добре. Це, напевно, потрібно запитувати у самих дітей. Мені хотілося б оцінити це за їхніми творами, малюнками і щасливими обличчями...
