З кожного по гривні — і знову бідні, або Кого наситить бюджетний пиріг

Невеликі Васильківці менш як за два десятки кілометрів від Хмельницького, але дістатись сюди важче, ніж до столиці. Відважитись на подорож до районного чи обласного центру можуть хіба що місцеві власники стареньких авто. А таких зовсім небагато, бо у селі живуть переважно люди старшого віку.

Є ще кілька молодших родин. Але навіть старики не заздрять їхній молодості. Бо практично всі, живучи у Васильківцях, змушені шукати хоч якийсь підробіток у Хмельницькому. Поїздка туди — справа непроста. Правда, тепер, коли грунтівку присипав сніжок та прихопив морозець, зранку таки заїжджає маршрутка. Ввечері, якщо пощастить, вона ж доставить назад. Та вдень, а ще особливо в негоду, про рейсові маршрути давно забули. Надійнішого транспорту на тамтешніх дорогах, ніж трактор, не існує.

Ще на все село практично один стаціонарний телефон, який встановлений у ФАПі. Але біда — медпункт майже весь час зачинений. Із сусіднього села раз у тиждень сюди приходить фельдшер. Ті кілька кілометрів їй здебільшого доводиться долати пішки. І лише коли пощастить — підкине попутка.

Аптека, магазин, школа, дитячий садок, пошта — все це атрибути зовсім іншого життя, вже забутого васильківчанами. Згадка про такі «вишукані» заклади як, приміром, тренувальний зал, інтернет-кафе, басейн, кінотеатр викликають просто нестримні припадки сміху серед місцевих жителів. Нічого цього васильківці не знають і, швидше за все, вже й не дізнаються. Навіть такий величезний крок на шляху соціального прогресу, як газифікація, котрий нарешті вдалось зробити, навряд чи змінить ситуацію і вдихне у село нове життя. Принаймні найближчим часом.

Бо як уся сільська громада, так і переважна більшість васильківчан залишаються бідними. Як розбагатіти та вкласти зароблені гроші у соціальну інфраструктуру, ніхто не знає. Найгірше ж те, що у подібній ситуації опинилась переважна більшість українських сіл.

Фінансування соціальної сфери села завжди було чи не найбільшим клопотом. Принцип, коли різні міністерства підставляли бюджетне плече своїм закладам, був і залишається дотепер. Щось інше видумати важко. Але, якщо раніше у багатьох селах відчувалась серйозна матеріальна підтримка з боку місцевих господарств, то тепер залишились, як кажуть, на голому бюджеті. А його вкрай не вистачає не те що на розбудову, а навіть на утримання доріг, медичної, соціальної, освітньої та культурної мережі.

Нові земельні орендарі, котрі залюбки розібрали поля і тепер ведуть на них доволі успішний бізнес, залишились осторонь усіх цих проблем. Жодних серйозних зобов’язань щодо організації життя місцевих громад вони не несуть. Усі спроби залучити їх до участі у вирішенні різного роду фінансових проблем так і не дали очікуваного результату.

Землевласники у кращому випадку можуть розраховувати лише на плату за земельні та майнові паї. Але ці дуже скромні особисті доходи ніяк не впливають на вічний грошовий дефіцит сільських шкіл, ФАПів, дитсадків... Про дороги вже й говорити не доводиться. Ні сільські, ні районні бюджети не можуть нести на собі навіть такий тягар, як дрібний ремонт. Про серйозні реконструкції, прокладання асфальтних шляхів взагалі мова не ведеться.

Далі соціальних угод, котрі орендарі мали б заключити із місцевими громадами, ніхто так і не пішов. Але й цей документ ґрунтується більше на благодійництві і добрій волі орендарів, ніж на жорстких фінансових правилах та перспективних розрахунках розвитку села.

То де ж далі шукати гроші для того, щоб Васильківці і тисячі подібних сіл не йшли хоч і повільним, але незворотним шляхом до вимирання?

На одній із зустрічей з журналістами заступник голови ОДА Володимир Галищук розповів, що адміністрація наполягатиме на виділенні із обласного бюджету наступного року десяти — п’ятнадцяти мільйонів гривень на розвиток аграрного сектору краю. Якщо такі суми будуть закладені в фінансовий документ області, то це вважатиметься проривом, бо, приміром, нинішнього року обласна казна могла виділити АПК лише півтора мільйона гривень.

Наперед зрозуміло, що збільшити у десять разів видатки — завдання надзвичайно складне. Тим більше для бюджету, в якому і без того повно дірок. Але ще складніше розподілити ці гроші і зрозуміти, для чого вони будуть витрачені.

З одного боку тут, начебто, все ясно. Фінансова підтримка буде спрямована насамперед на здешевлення кредитування для товаровиробників. Скажімо, наводилась цифра, що нинішнього року навіть попри всю складність отримання, аграрії області все-таки позичили майже 450 мільйонів гривень. Тож бюджетна допомога могла б спрацювати насамперед як компенсація кредитної ставки, котру аграрії змушені платити банкірам. Можливо, частина буде витрачена на закупівлю нової техніки, як це було зроблено цьогоріч. Втім, виробничих проблем в господарствах стільки, що гроші тільки подавай, а витратити їх знайдеться куди.

Але що виграють від цього ті, хто не працює в господарствах, а таких, до речі, стає все більше і більше? Що матиме від такої підтримки український споживач? Хтось може гарантувати стабільність цін, широкий асортимент якісної продукції? Запитання риторичні, бо відповіді на них як не було, так і немає.

Якось язик не повертається говорити, що гроші витрачатимуться даремно. Можна не сумніватись, вони таки підуть на підтримку того чи іншого господарства. Але який сенс підтримувати виробництво лише заради виробництва? Або заради прибутку приватника, котрий орендує землі. Складається враження, що вся аграрна фінансова політика тільки й зводиться до того, щоб отримати бюджетну підтримку під якусь випадково, бо на всі не вистачає, вибрану програму. А що далі? Чи є десь кінцева мета цих грошових ін’єкцій?

Питання надзвичайно важливе ще й тому, що бюджет вже просто не в силі витримувати будь-яке додаткове навантаження. Наразі відомство активно починає шукати нові фінансові джерела. Скажімо, вкотре пропонується створити Фонд підтримки українського села. Сама ідея не нова, але цього разу аграрні науковці запропонували, щоб наповнювачами цього фонду стали всі ми разом. Зробити це пропонують через введення обов’язкового збору на товарообіг. Тобто продав на гривню — сплати відсоток з продажу селу. Можливо, наміри нового податку не такі вже й погані. От якби тільки була присутня ще одна, але дуже важлива деталь — кому підуть закумульовані гроші. Де, врешті-решт, гарантія, що і збіднілим Васильківцям від нового податку щось перепаде.

Втім, це поки що лише ідея. Але зовсім скоро мають з’явитись цифри нового бюджету, якого з нетерпінням чекають і аграрії. Однак наперед можна сказати, якими б вони не стали, суть сільського фінансування не змінена. Тож знову кожен викручуватиметься сам, як зможе.

 

Хмельницька область.