Біля розбитого корита, що дісталося Миколі, дірок було так багато, що залатати їх одним махом виявилося неможливо. Сім років тому колишнє господарство «Обрій» збанкрутувало й було пущено з молотка. Залишилися від нього лише земля необроблена та купа боргів. Микола Лавренко, зрозуміло, ризикував, коли наважився прийняти таке господарство. Але розраховував на свій характер і допомогу братів. Через сім років його «Україна» була визнана кращим сільгосппідприємством району. Характер не підвів.Уже в перший рік після створення свого господарства Микола вирішив брати участь у районному змаганні сільгоспвиробників на збиранні врожаю й тим самим збентежив районне керівництво. Організатори не знали, до якої категорії учасників його зарахувати. На той час майже всі господарства придбали сучасну техніку, а в Миколи на поле вийшли старі латані-перелатані «Ниви» радянського періоду. Сили вочевидь були не рівні. Його колеги, керівники інших господарств, тихенько посміювалися, забувши, мабуть, як самі починали. Але Микола не ображався. Він знав, що рано чи пізно, а все-таки поставить на ноги свій «колгосп», а ще був упевнений у людях, з якими працював. Роботяг у селі було багато, але неробство зіграло з ними поганий жарт. Деяких доводилося витягати з обіймів оковитої, і Микола це робив, не жаліючи коштів. Боротьба з пияцтвом була серйозна. Одне слово, почав з кадрів, і такий початок виявився правильний. Люди працювали на совість. Через три роки «Україна» купила нові збиральні комбайни, іншу техніку, для чого довелося брати банківські кредити. Розважливий Лавренко розподілив усе правильно, кредити віддав вчасно. Сьогодні він у борг уже не бере, обходиться власними силами і можливостями, хоча, зізнається, що в нинішніх умовах працювати дуже важко.
Головний напрям господарства — рослинництво, але є в Лавренка й тваринницька ферма, свиновідгодівельне виробництво. Микола щорічно вкладає в розвиток молочної череди великі кошти й щорічно, підбиваючи підсумок роботи, думає про те, щоб відмовитися від тваринництва взагалі. Не вигідно, не рентабельно. А потім згадає, як багато вже вклав і яких успіхів досяг — молокопровід поставив, поголів’я поміняв, племінну роботу почав, — і шкода кидати, адже стільки праці вкладено. Усе сподівається на те, що держава змінить свою політику стосовно села й почне допомагати сільгоспвиробникам.
Схоже, що трійка — це знакове число в родині Лавренків, і ще — воно щасливе. По-перше, Микола має двох рідних братів, які теж займаються сільгоспвиробництвом. Усі три брати в Білокуракинському районі досить шановані люди, оскільки їхні господарства — одні з кращих. Брати допомагають і підтримують один одного, а це багато важить. Крім того, у Миколи троє синів, які виявляють цікавість до сільськогосподарського виробництва. Старший Володимир уже заміняє батька під час його відсутності. Середній Олександр і молодший Микола поки що вчаться в сільгоспуніверситеті, але зміцнюють свої знання на практиці в господарстві. Щодо цього перспектива складається гарна. Тим паче якщо врахувати, що сини в Миколи такі само завзяті, як і він сам. Тож разом, всією родиною, всією чоловічою силою вони зможуть домогтися того, що замислили. Хочеться Миколі, наприклад, поміняти систему землеробства, хочеться налагодити переробку своєї продукції — від молока до зерна, хочеться отримувати гарні надої й вийти на рубіж 6—6,5 тисячі кілограмів молока від корови на рік... Одне слово бажань і задумів багато, а коштів для цього мало. А от цікаво, скільки грошей потрібно Миколі Лавренку для повного щастя?
На знімку: директор сільського господарства «Україна» Микола Лавренко.
Монолог Миколи: «Я сам собі Інвестор»
— Щоб домогтися високої продуктивності праці в сільському господарстві, потрібно щоб на полях і фермах працювали не пенсіонери, а молодь. Чим їх можна заохотити? Гарними житловими умовами, розвинутою культурною сферою і гідною зарплатою. Нічого із цього село поки що запропонувати не може, а це означає, що в найближчі десять років докорінних змін на селі, вочевидь, не буде. Чи можуть виручити інвестиції? Певною мірою так. Але я гадаю, що якби ставлення до села, сільгоспвиробника з боку держави було інше, ці інвестиції були б потрібні менше. Якщо, скажімо, в нинішній ситуації мені дадуть мільйон гривень, я від нього одразу відмовлюся. Мені не вигідно вкладати його у виробництво, виробляти більше продукції, тому що я не зможу її реалізувати, і гроші просто пропадуть, згорять. Для інвестицій потрібна хороша законодавча база і державні гарантії. Нехай сільгоспвиробникові створять сприятливі умови, і він сам себе інвестуватиме в розумному обсязі. Як відомо, наприклад, кілька років поспіль ми не отримуємо обіцяних державою дотацій на вирощування сільгосппродукції. Можна ще навести масу таких прикладів, які не йдуть на користь діяльності сільськогосподарських підприємств. Якщо їх виключити, то не треба нам ніяких інвестицій. Самі впораємося. Будемо більше вкладати, більше одержувати, більше людей працевлаштовувати.
Монолог Миколи: «Держава І ми»
— У держави повинно бути розуміння, що ми є. Я маю бути впевнений у тому, що зможу реалізувати свою продукцію, тоді в мене буде мотивація для розширення господарства, для досягнення високих надоїв і намолотів. А в мене сьогодні немає перспективи. Скажімо, настав час збирання врожаю, і я знаю, куди гарантовано він піде. Але в житті зовсім не так. Весь мій врожай досі лежить у засіках, тому що запропонована перекупником ціна зерна мене просто розорить. Повинна працювати державна програма закупівель, що дасть усі гарантії для реалізації продукції сільгоспвиробника. На жаль, держава досі чітко не визначилася зі структурою посівних полів, і це вносить свої небажані корективи в діяльність господарств. Скажімо, я дотепер не вирішив, що сіятиму навесні. Овес, наприклад, у мене пролежав два роки, тому що я не міг його продати за вигідною для мене ціною. Яку зернову культуру зможу вигідно продати в 2011 році, на що буде попит? Поки що нічого не ясно. Я ось розвиваю тваринництво і не знаю, що з ним буде, куди дівати молочну продукцію? Або, приміром, якщо я різко наростив поголів’я свиней — скажімо, від 60 до 300—600 голів, то мушу мати ринок збуту. Реалізував м’ясо, одержав гроші й одержав можливість розвивати виробництво. Думаєте, мені не хочеться підвищити зарплату своїм працівникам? Дуже хочеться. У середньому наші доярки отримують 1300—1500 гривень на місяць, а ті, хто на отеленні, — до 2,5 тисячі гривень. Хочеться одержати такий результат, щоб їхня зарплата стала ще більша. Ми йдемо до цього, але просуваємося дуже повільно. Без допомоги держави просто не обійтися. Вона повинна повернутися обличчям до села.
