Цю фразу знаменитий діяч Великої Французької революції Жорж Дантон нібито вимовив перед гільйотиною, куди його відправили колишні вірні соратники. До слова, вони теж майже всі невдовзі лягли під ніж гільйотини. Досвід історії ХХ століття свідчить, що соціальні революції справді ненаситні. Гинуть і діти, і батьки, і сторонні. Але першими — зазвичай ті, кого революції приводять до влади й наділяють каральними повноваженнями.
З рядових у начальники
Як адміністративно-територіальна одиниця Луганська область з’явилася на карті країни 3 червня 1938 року. Тоді Указом Президії Верховної Ради СРСР Донецьку область розділили на Сталінську і Ворошиловградську. А 11 червня 1938 року нарком внутрішніх справ СРСР, Генеральний комісар держбезпеки М. Єжов видає наказ про створення Управління НКВС УРСР по Сталінській і Ворошиловградській областях. До цього територія нинішньої Луганської області перебувала в оперативному обслуговуванні Управління НКВС по Донецькій області та Старобільського окружного відділу НКВС. Першим начальником Управління НКВС по Ворошиловградській області став Григорій Іванович Коркунов.
Григорій Коркунов у 1929 році став оперуповноваженим Київського обласного відділу ГПУ. В 1934 р. він уже начальник відділення, потім відділу. У червні 1938 року — стрімкий кар’єрний зліт: Коркунова призначено начальником УНКВС по Ворошиловградській області. Але вже 14 січня 1939 р. його звільнено з посади, 5 червня 1939 р. заарештовано за обвинуваченням в участі в змовницькій організації в НКВС України і незабаром розстріляно. Відповідно до вироку Коркунова визнано винним у тому, що з липня 1938 р. по січень 1939 р. чинив масові арешти невинних громадян, культивував у середовищі підлеглих співробітників перекручені методи ведення слідства.
То хто він — змовник, кат чи заручник обставин?
«Вороги» за рознарядкою
Поняття «репресії» у нашій свідомості міцно зрослося зі словом «сталінські». Але почалися вони набагато раніше. Теза про державу як диктатуру одного класу над іншим, висунута Леніним, передбачала, що терор — невід’ємний елемент побудови нового суспільства. Так і відбувалося з дня перемоги революції. А вже Сталіну належала ідея про те, що в міру зміцнення соціалізму класова боротьба не згасатиме, а загострюватиметься. Це служило виправданням для посилення авторитаризму. Створювалася видимість «шаленого опору» радянській владі залишків експлуататорських класів. А надзвичайна обстановка вимагала надзвичайних заходів.
У момент вступу на посаду Коркунова маховик репресій набирав обертів. У лютому 1938 р. на оперативній нараді з керівним складом НКВС УРСР Єжов дав вказівку: виділити Україні ліміт (тобто план щодо знищення «ворогів народу») на 30 тис. осіб. Представникам з місць було запропоновано внести заявки на додаткові ліміти. У підсумку репресіям пропонувалося піддати 46150 осіб, з них за 1-ю («розстрільною») категорією — 23650. У червні 1938 р. нарком внутрішніх справ УРСР О. Успенський намагався одержати новий ліміт (на 40—45 тис. осіб), але це йому не вдалося.
14 листопада 1938 р. Успенський інсценував самогубство, залишивши в кабінеті записку: «Труп шукайте в Дніпрі», і зник з Києва. У квітні 1939 р. його розшукали, а 27 січня в 1940 р. присудили до розстрілу. А в органах держбезпеки почався активний пошук «ставлеників ворога народу Успенського». Одним з них виявився і начальник Ворошиловградського УНКВС Г. Коркунов...
На Луганщині, як і всюди, пік репресій випав на похмурий період «єжовщини» — 1937—1938 роки. Його жертвами стали майже 13 тисяч чоловік, у 16 разів більше, ніж за два попередні роки. Більше третини були засуджені до розстрілу, чверть — до 10 років таборів. Жертвами терору ставали люди з різних прошарків суспільства, і висока посада не гарантувала безпеки. В 1937—1938 роках були репресовані перший секретар Старобільського окружкому КП(б) У І. В. Пелєвін, перший секретар Луганського міськкому КП(б) У делегат 17-го партз’їзду Ю. Є. Шац, Т. І. Терехов, який змінив його на цьому посту, другий секретар міськкому І. М. Логвинов, секретар Артемівського райкому КП(б)У Л. Є. Пивоваров, директор заводу імені 20-річчя Жовтня В. І. Таран, директор Музею революції в місті Луганську І. Д. Литвинов, член партії з 1904 року директор заводу імені Будьонного Д. В. Богданов, член партії з 1910 року голова Луганської міськради П. А. Гудков, зав. відділу агітації та пропаганди Луганського міськкому партії В. Л. Горбатов та багато, багато інших. Усіх їх згодом було реабілітовано. Посмертно.
Коркунов керував Ворошиловградським УНКВС лише півроку — саме ті півроку, коли репресії набули масового характеру. Судячи з архівних документів, нічим іншим у цей період у Ворошиловградській області НКВС практично не займався. Про роботу репресивного апарату ми можемо судити за матеріалами кримінальної справи Коркунова.
Виконувати плани щодо арештів і розстрілів, які спускали зверху, крім як шляхом фальсифікації кримінальних справ, було просто неможливо. Тому «ворогів» знаходили навіть за допомогою дореволюційних адресних і телефонних книг, де була зазначена професійна і станова належність місцевих жителів.
Один із керівників УНКВС по Ворошиловградській області в 1939 р. згадував: «У 1937 році ми одержали вказівку від Донецького обласного управління НКВС — оформляти всіх куркулів на «трійку». Відповідно до цих вказівок ми брали довідки сільрад, записували покази свідків і справи доповідали на «трійку». Тоді ще було все в порядку. Складання фіктивних документів почалося вже після того, як була організована нова область (Ворошиловградська. — Авт.). Серед заарештованих було багато куркулів та іншого соціально далекого елементу, але в процесі документації не завжди вдавалося підтвердити показаннями свідків їхню злочинну діяльність, і тоді стали на шлях складання фіктивних протоколів».
Неминучість
У лавах чекістів були люди, які розуміли, що їх штовхають на злочини. Але спроби рядових працівників глибше розібратися в матеріалах справи й зібрати необхідні за законом докази нещадно припинялися. Їх обвинувачували в потуранні ворогові. Тому багато співробітників звільнилися з органів, інші закінчили в психіатричній лікарні. За активну протидію репресивним методам, що насаджувалися, за особистим наказом Єжова були розстріляні начальник Саратовського УНКВС Пілляр, начальник УНКВС по Далекосхідному краю Дерібас. Не бажаючи виконувати злочинні вимоги, покінчили життя самогубством начальник УНКВС по Вінницькій області Волков і начальник УНКВС по Джамбулській області Капустін. Але були й такі, хто вважав, що знищення ворогів — свята місія, котра наближає еру загального благоденства. Схоже, Г. Коркунов належав саме до цієї категорії.
На матеріалах справи Коркунова видно, що одностайного схвалення політики винищування співвітчизників у колективі Ворошиловградського УНКВС не було. Люди ще сподівалися, що їхня думка щось значить. І вони її висловлювали. На партійній нараді в присутності 96 осіб, у тому числі секретаря обкому партії, начальник Старобельського РВ НКВС Старков заявляє: «Прийнявши райвідділення, я виявив у тюрмі чотирьох заарештованих, на яких справ не було і про яких ніхто не знав. Про це я вчасно повідомив в обласне Управління НКВС і там лише через два місяці почали розбиратися. З’ясувалося, що частину заарештованих утримували під вартою більше року без підстав, і їх довелося з-під варти відпустити». Сержант держбезпеки Гнутов говорить про те, що «були спущені так звані «ліміти», за якими кожний район області мав заарештувати 150, 200, 300 і т. д. людей. Норми встановлювалися не тільки по районах, а навіть по окремих шахтах. Підставою для арешту могло бути тільки соціальне минуле. Районам були висунуті категоричні вимоги подавати на день по 30—40 і більше довідок на арешти, і тих, хто не виконував вимоги, заарештовували. Гонка в документації породила підробки й фальсифікації у справах. У слідчих групах, створених у Серговському МВ, Старобельському РВ, у Ворошиловграді від слідчого на день вимагали не менше трьох-чотирьох і більше зізнань заарештованих — і їх давали. Уже з цього можна судити про методи допитів...
10 квітня 1939 р. було заарештовано і звільнено з посади глави НКВС Єжова. В останньому слові на суді Єжов заявив: «На попередньому слідстві я казав, що я не шпигун, я не терорист, але мені не вірили і застосували до мене найсильніші побиття. Я протягом двадцяти п’яти років свого партійного життя чесно боровся з ворогами і знищував ворогів...» 4 лютого 1940 р. його розстріляли.
Про 35-річне життя Коркунова до нас не дійшло відомостей, за винятком тих декількох місяців, поки він очолював УНКВС у Ворошиловграді. Вони й стали вирішальними в його долі, у тому числі в долі посмертній. Досі він не реабілітований.
Юлія ЄРЕМЕНКО, керівник прес-служби Управління СБУ в Луганській області.
Під час підготовки нарису використано матеріали, надані Департаментом архівного забезпечення Служби безпеки України, а також архіву Управління СБУ в Луганській області.