...Йосип Давидович Гофман — людина дивовижної долі. Та хоч би скільки з ним спілкувався, хоч би скільки читав і писав про нього, кожного разу відкриваєш щось нове і кожного разу дивуєшся: от так характер! Таки правду кажуть, що характер — це доля. Ось і тепер... Щойно відсвяткувавши 85-річчя, Йосип Давидович почав готуватися до поїздки в Німеччину. Знаходилися і скептики: мовляв, ну, чи варто в такому віці ризикувати?.. І лише ті, хто добре знає Гофмана, не сумнівалися: він обов’язково поїде! Хоча, звісно, навіть людину значно молодшу маршрут Полтава—Київ—Франфурт—Нюрнберг—Мюнхен—Київ—Полтава (з двома пересадками в найбільших аеропортах Європи) міг би нажахати, та тільки не колишнього фронтовика-розвідника.
— Я під час війни туди пішки дійшов, а тапер же з комфортом — на літаках та автобусах!.. — жартував Гофман.
Наприкінці вересня ми, друзі Йосипа Давидовича — Володимир Литвиненко, Геннадій Курилов і автор цих рядків, зустрічали разом із ним на пероні станції Полтава-Київська гостя з Німеччини. Це був доктор Екарт Діцфельбінгер — провідний історик Документального центру в Нюрнберзі (своєрідний музей історії фашизму і його злочинів). Він дізнався, що в Полтаві живе Йосип Гофман — колишній особистий охоронець обвинувача на Нюрнберзькому процесі від Радянського Союзу Романа Руденка. Доктор Дітцфельбінгер вважав це великою удачею, адже тривалий час німцям не вдавалося знайти бодай одного живого учасника тієї історичної події. Тож, звісно, що німецький історик одразу ж помчав до Полтави, аби переконатися, що «Гофман — це Гофман». До речі, пан Екарт з теплотою згадує наше місто і зустрічі на полтавській землі: «Таке враження, що я був у вас не один день, а цілий тиждень — так багато вдалося побачити й почути, з такими людьми познайомитися!»
І ось майже через два місяці, 20 листопада, уже Екарт Дітцфельбінгер зустрічав нас — Йосипа Давидовича, його дружину Тетяну Вікторівну і автора цих рядків — у аеропорту Нюрнберга.
А наступного дня в місті почалися урочистості, присвячені 65-річчю початку роботи Міжнародного трибуналу — так званого Нюрнберзького процесу. Ця визначна подія зібрала тут гостей з усього світу — політичних діячів минулого й сучасності, учених-істориків, правників і юристів, письменників, представників антифашистських організацій і борців за мир, ветеранів війни.
Символічно, що головні заходи відбувалися у Палаці юстиції, де й працював трибунал, а самі урочистості відкрилися засіданням у тому самому історичному залі, де проходили засідання Нюрнберзького процесу. До речі, в Палаці юстиції і нині працює суд, а в залі, де колись судили катів Третього рейху, слухаються справи, пов’язані з особливо тяжкими злочинами. А от про те, що тут відбувалося 65 років тому, віднині нагадуватиме так званий меморіал «Залу 600».
«Уроки Нюрнберга й сьогодні є повчальними, але, на жаль, не всі їх засвоїли й досі» — такий лейтмотив звучав цього вечора у виступах більшості промовців. А це добре знані й авторитетні в усьому світі люди — міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, колишній міністр закордонних справ Франції Ролан Дюма, представник Гаазького трибуналу Ельвін Хендеріксе, відомий американський професор Беньямін Ференц (він, до речі, свого часу мав справу з розслідуванням злочинів фашистів у Бабиному Яру). Та подвійно приємно було відчувати, що серед цих відомих людей не «загубився» і голос полтавця. Цікаво, що після закінчення урочистої частини саме Йосипа Гофмана в «Залі 600» журналісти «атакували» найбільше (представників ЗМІ працювало тут близько 200 з усього світу), адже всім було цікаво передусім почути думки очевидця тих далеких подій.
— Коли ви востаннє були в нашому місті? — запитав пізніше Йосипа Гофмана на офіційному прийомі обербургомістр Нюрнберга Ульріх Малі.
— 65 років тому! — відповів Гофман.
— А чому раніше не приїжджали?
— Так мене раніше ніхто й не запрошував...
Обербургомістр дуже здивувався, але підтвердив, що віднині Йосип Давидович — бажаний для них гість. Удруге пан Ульріх (вражений роботою майстрів) здивувався, побачивши решетилівський гобелен, який Гофман від імені Полтави й полтавців, усього українського народу подарував Нюрнбергу. Гадаю, він би дуже здивувався і втретє, дізнавшись про те, що й сама наша поїздка до Нюрнберга стала можливою виключно завдяки клопотам німецької сторони й допомоги, як то кажуть, небайдужих людей. Але аж ніяк не влади. І це при тому, що в німецьких паперах ми фігурували як «делегація з Полтави», а на одному з прийомів нашу «трійку» навіть підвищили до рангу... «офіційної делегації України».
Утім, це недалеко від істини, адже всі офіційні інстанції — від МЗС до Генпрокуратури — подію в Нюрнберзі чомусь «прогавили» чи просто проігнорували. Так, ніби Україна взагалі жодного стосунку до війни не має і жахливих злочинів фашистського режиму на нашій території не було. А в Генпрокуратурі ніби й не знають, що Роман Руденко не лише українець, але свого часу був і прокурором УРСР. Зате в Росії не забули, що він тривалий час очолював і союзну прокуратуру, а оскільки РФ — правонаступниця СРСР, то й Руденко, мовляв, наш. Принаймні так можна було зрозуміти слова одного із заступників генпрокурора Росії, який намагався з’ясувати в Гофмана, де точно була розташована резиденція «нашего Руденко». Прикро й за наших телевізійників, адже про подію український телеглядач дізнався виключно з російських каналів: НТВ уже наступного дня відгукнулося не лише репортажем, а й доволі розлогим інтерв’ю з Гофманом, а канал «Звезда» навіть готує спеціальну програму.
Слід віддати належне й німцям: «візит Гофмана» (а саме так здебільшого називали тут цю поїздку) вони й справді зробили подією для міста. Варто згадати відвідини Документального центру злочинів фашистського режиму, де була широко анонсована лекція Йосипа Гофмана для викладачів, студентів-істориків і школярів. А потім — зустрічі з ним у рамках секційних занять, адже одразу кілька груп зацікавилися не лише історією Нюрнберзького процесу, а й долею самого полтавця. Планують створити навіть фільм про нього. До речі, дізнавшись, що Йосип Гофман із Полтави, школярі одразу забажали подивитися, де знаходиться наше місто, адже про Україну вони знають, а от про Полтаву більшість чула вперше (за винятком хіба що студентки Світлани, яка родом із Черкас). Тож доктору Екарту Діцфельбінгеру та перекладачеві Дітеру Гетцу довелося розгортати карту...
Зацікавленість жителів міста викликала й зустріч із гостем у тому ж таки історичному залі Нюрнберзького процесу, на яку могли прийти всі бажаючі. Й вони прийшли — ті, хто цікавиться історією, журналісти... Характерно, що серед публіки було немало молоді, особливо вихідців із республік колишнього Союзу, в тому числі й з України. До того ж саме завдяки цій зустрічі з Гофманом чимало людей змогли вперше вільно потрапити до історичної зали, а сам Йосип Давидович навіть мав змогу готуватися до свого виступу у святая святих — кімнаті присяжних засідателів, яка й поготів завжди зачинена для сторонніх. Під час його виступу не раз лунали оплески, а затим публіка ще довго не відпускала гостя: ще й ще ставили запитання, а дехто не міг навіть стримати сліз, адже в залі було немало людей, родичі й близькі яких стали жертвами фашизму чи загинули під час війни. Особливо вразили присутніх ось ці слова Йосипа Гофмана: «У мене були свої рахунки з фашистами! І я міг би теж виступити тоді свідком на процесі, адже моїх бабусю і дідуся — простих селян із Миколаївщини — вони живими закопали в землю. А з п’яти родичів, які брали участь у війні, живим залишився лише я один...»
...У Нюрнберзі ми зустрічалися з багатьма людьми. Почувши російську чи українську мову, підходили навіть на вулиці колишні співвітчизники (а їх тут чимало). Характерно, що всі знають про події, які відбувалися в місті 65 років тому, але дізнавшись, що перед ними не просто гості з України, а й учасник Нюрнберзького процесу, щиро дивувалися, дякували, бажали здоров’я, просили сфотографуватися...
В останній день перебування у Нюрнберзі здійснилася ще одна заповітна мрія Йосипа Гофмана. Після відвідання Документального центру ми побували на території колишнього «Поля Цеппеліна». Тут свого часу з розмахом відбувалися нацистські з’їзди, на які збиралося до півмільйона учасників та гостей, а вся місцина перетворювалася на величезний пропагандистський майданчик. З трибуни тут приймав паради сам Адольф Гітлер. «Поле Цеппеліна» збереглося як пам’ятка про чорну сторінку історії міста. Отож Гофман, зайшовши на сумнозвісну трибуну, не приховував хвилювання: «У травні 45-го я розписався на Рейхстазі. І ось тепер стою тут... Відчуваючи велику гордість за перемогу добра над злом і величезне полегшення, що вдалося здійснити те, про що мріяли мільйони тих, хто загинув, не доживши до світлого дня Перемоги!»
...Дуже швидко пролетіли ці чотири дні в Нюрнберзі. І ось ранком 25 листопада ми прощаємося в аеропорту з доктором Екартом Діцфельбінгером і нашою незмінною помічницею — перекладачем і працівником відділу міжнародних зв’язків муніципалітету Нюрнберга Риммою Шмітт. Та в «німецькому зошиті» залишається ще чимало цікавих фактів про прекрасне німецьке місто і його людей. Розповіді про це в наступних номерах «Голосу України».
Полтава—Київ—Нюрнберг—Мюхнен—Київ—Полтава.
До речі
Нюрнберзький процес — міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. Проходив у м. Нюрнберг із 20 листопада
1945-го по 1 жовтня 1946 р. За Лондонською угодою Міжнародний військовий трибунал було сформовано на паритетних засадах із представників чотирьох держав — США, Англії, Франції та СРСР. Головував представник Великобританії Дж. Лоуренс, обвинувачем від СРСР був прокурор УРСР Р. А. Руденко.
Усього проведено 216 судових слухань. До смертної кари через повішення трибунал засудив: Герінга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фріка, Штрейхера, Заукеля, Зейсс-Інкварта, Бормана (заочно), Йодля; до довічного ув’язнення — Гесса, Функа, Редера; інших — до тривалих строків тюремного ув’язнення. Страти відбулися в ніч на 16 жовтня 1946 у приміщенні Нюрнберзької в’язниці. Герінг отруївся незадовго до страти.
