Манько

Того ж дня, надвечір, загине й Манько — другий наш їздовий. Улюбленець усієї батареї. Невтомний і добрий Манько, що завжди до наших послуг: відремонтує взуття — підметку чи набійку на чобіт наб’є, залатає халяву чи перед. Або пришиє відпоротий рукав шинелі чи гімнастерки. І все стане кращим, ніж було.

Набагато старший за всіх нас, він ставиться до всієї батареї трохи іронічно і ніби по-батьківськи поблажливо. Як тільки вступимо на землі Німеччини, сном і духом не знаєш нічого, а він привозить разом із мінами на вогневу вже зібрані й зашиті посилки: сьогодні — першій обслузі, завтра — другій, післязавтра — третій. І так усім шістьом.

— Понаписуйте тільки адреси. А я завтра ж і одвезу на польову пошту. Буде батькам та матерям, братикам та сестричкам хоч якась взувачка та вдягачка — обносилися ж за окупацію та війну — Боже ж ти мій! А ви, халамидники, й не здумаєте про це. І за вухами у вас не свербить, як там удома бідують, неповдягані та без взувачки. То хоч я потурбуюся за всіх вас. Барахла не пошлю, не бійтеся! А все — товару на чоботи, матерії жінкам та дівчатам, краму різного. Німці, тікаючи, покидали все напризволяще.

Тож не пропадати добру, ге?

Манько вічно лататиме збрую для коней. І не лише для своїх та Холодових, а й для інших двох мінометних рот. У кожній — по дві підводи, по четверо коней. От і набирається упряжі аж на дванадцятеро. Ніхто ж ніколи не замислюється: як можна аж з Полтавщини до Берліна доїхати кіньми? Та ще через ріки — Дніпро, Південний та Західний Буг, Дністер на Третьому Українському фронті; Вісла, Одер, Нейсе, Шпреє тут, на Першому Білоруському. І треба, щоб вози, коні, хомути, шлеї, посторонки, обротьки-вуздечки, наритники й віжки — все було справне!

Отож наш вусатий красень Манько всіх у полку виручає. Усі несуть до нього ремонтувати не лише взуття й обмундирування, а й збрую. Коли за Віслою в довготривалій, семимісячній, обороні він обшиє майже всіх офіцерів брезентовими чобітьми, а командирові полку підполковникові Коновалову змайструє офіцерські хромові на польських колодках та копилах, його наміряться перевести в дивізійну шевську майстерню.

— А коні?! — обуриться Манько. — Рідні коні мої з нашого села, з нашого колгоспу. Що ж я їх — зраджу? Покину на когось чужого й бездушного? Та й хлопців-батарейців жаль мені — вони ж іще діти! Що командири, що бійці. Е-е, ні, ні на кого я їх не проміняю! Ні коней моїх рідних, ні хлопців, ще рідніших...

У Манька на повозці мандрують весь час, від самої Вісли, й мої нехитрі пожитки: Галині, Вікторові, Олегові листи, скупі та рідкі вісті з дому — від мами й сестер, горстки особливо гарного паперу, що трапляється мені у звільнених від фашистів містах і містечках. Я люблю гарний папір якоюсь особливою любов’ю, ніби передчуваю, що він стане найголовнішим моїм знаряддям на все життя.

Коли ж доведеться відправляти і Манька, й Холода в тил із кіньми, підводами, мінами й мінометами, вони обоє принесуть і покладуть переді мною все моє фронтове надбання. Його виявиться чимало. Бо з ними мандруватиме й мій котелок, в якому ні разу не зварю собі нічого. Бо не вмію.

— Що ж мені з усім цим добром робити? — скрушно питаю полтавських мудрих дядьків.

Мовчать, чухають потилиці. А потім Манько починає стьобати батіжком перших мух у глухому кутку спустілого після похорону Тіргартена. А Холод:

— Ми б із собою забрали... Ну нікуди. — Сплесне руками об поли. — Та й дорога дуже далека.

— Зате ж додому! — Вигукує завжди стриманий Манько. — А додому коні, ти ж знаєш, самі біжать.

— Ага, з поля чи з ярмарку, — зчервонілими від недавніх сліз очима дивиться на нього маслакуватий і довготелесий Холод. — А тут, брате, домом і не пахне. Роздайте, чуєте, папір хлопцям. А письма... Письма що ж... Дороге діло! Треба тримати при собі. Як і документи.

Попрощавшись із нашими їздовими, я покладу листи в задню кишеню брюк разом із комсомольським квитком, червоноармійською книжкою, медаллю «За отвагу», яку вручить мені за Одером на плацдармі сам командир полку підполковник Коновалов перед своєю загибеллю. І досі не збагну: чому не носив її на гімнастерці? Із скромності? З бережливості? Тільки ж пропаде моя єдина фронтова нагорода, залита кров’ю моєю після страшного поранення і викинута з усім моїм закривавленим обмундируванням, мабуть, ще в медсанбаті, при першій же перев’язці, якої я не пам’ятаю в тяжкій своїй непритомності.

Очоливши штурмову групу, в яку перетвориться наша мінометна рота-батарея, наказую всім позбутися всього, крім зброї та набоїв: у ближньому бою ще гірше, ніж на марші, навіть голка заважає!

Капітан Коханов — начштабу першого батальйону — лишиться єдиним офіцером на передньому краї. Лишиться й командир полку зі штабом в тилу бойових порядків. А весь полк і майже всі командири батальйонів, рот, взводів загинуть ще в тій улоговині спиртового заводу, розстріляні есесівцем і хлопчиськом-месником із засади. А вцілілі будуть вибиті на головній берлінській вулиці Фрідріхштрассе, що ділить фашистську столицю навпіл із сходу на захід. З півночі на південь Берлін ділить Унтер-ден-Лінден — тобто «Під липами». Недарма ж і в Києві найреспектабельніший район — Печерськ — теж зветься по-давньому «Липки».

Коханов покаже мені на топографічному плані Берліна, як вийти у відведений нам квартал Фрідріхштрассе. Звідти до центру, рейхстагу та бункера Гітлера залишається два квартали. На плані міста це зовсім близько. А на місцевості туди навіть дивитися страшно: там клубочиться дим, у глибині палахкотить полум’я, безугавно б’ють гармати, наші й німецькі — все клекоче, гримить вибухами, стріляє і рветься, і трасуючі кулі й снаряди прошивають те задимлене і палаюче вировище сліпучими, злими спалахами.

— Із трьох полків лишилося отаких, як ваша, три штурмові групи з мінометників, — скаже мені довірливо капітан Коханов. — Збери всіх, хто залишився, і — вперед! Тротилові шашки у саперів ще є. Нехай рвуть стіни! А вогнеметники — струмінь в отвір! Фріци вмить перетворюються на жужелицю! На вулицю не потикайтеся — там суцільне море вогню від рейхстагу! Давай, сержанте, веди свою групу обережно. А я підожду нового командира батальйону, якогось капітана Ахмистова. Незабаром будемо у вас.

Через двори, крізь проломи в стінах пробираємося на Фрідріхштрассе. І мені приємно думати, що дядьки-полтавці, як просив мене Сухов, нарешті в безпеці: з артилерійського забезпечення їх напевно відправлять додому! Хоч один заповіт старшого лейтенанта Сухова виконаю. Отак думаю собі, ведучи групу в клекіт бою. А що буде з нами, один Бог святий знає.

У першому ж дворі дев’ятиповерхового будинку, що виходить фасадом на Фрідріхштрассе, нас обстріляють з протилежного боку вулиці. А в самому будинку точиться бій. Нашу з’яву зустрінуть радісними вигуками, навіть обіймами. Після них нам вручать кирки-мотиги, бо від них у всіх тут понабивано криваві мозолі. І «штурм» почнеться. Доки пробивається монолітна стіна цегляної кладки, сапери без толових шашок та вогнеметники без роботи сплять тут же, під колонами великого магазину музичних інструментів поміж інкрустованими акордеонами, що в безладді валяються по всій підлозі. По них ходять, по них топчуться, викликаючи несамовиті, немислимі звуки. На них сплять, поклавши під голови, як подушки. Дим стелиться підлогою, пробиваючись через отвори вже взятих з бою кімнат. Але на нього ніхто не звертає уваги. Ми длубаємо стіну, а в широкі вітрини за бемськими скляними вікнами видно, як палають на вулиці танки, як суцільним потоком летять трасуючі кулі й снаряди. У все це важко повірити, навіть дивлячись зблизька. Ми наче перебуваємо у сні або в маренні.

І раптом з вулиці ввалюється танкіст у шлемофоні та кирзовому комбінезоні:

— Есесівці прорвались через Тіргартен із рейхстагу! Хто тут командир? За мною! Їх треба перехопити на тому боці вулиці! Не дати закріпитися в будинках!

Кидаю кирку-мотику, хапаю автомат:

— Титов, Акимов, Блинников, Корницький! За мною! — кричу, не чую свого голосу за канонадою, але хлопці чують — хапають зброю, біжать за мною. Поміж палаючими танками та бронетранспортерами перебігаємо вулицю і в першому ж дворі натикаємося на капітана Коханова та іншого капітана, незнайомого, з монгольським широким обличчям. Видно, він добре напідпитку. А поряд з ними... Манько.

— Як? Чому ви тут? — кричу не своїм голосом. — А де ж коні, повозка, міномети, міни?

— Все в спряту, — спокійно скаже Манько, всміхаючись. — Додому мене не пустили — завернули оглоблі: ще молодий, мовляв, ще повоюєш. От і прибув у ваше розпорядження. Капітан ось, спасибі їм, привели до вас. А то шукай вітра в полі. Та в якому там полі? — поправляє себе незвично балакучий сьогодні Манько. — В полі видно все навкруги, а тут — одне бескеття: гори каміння, арматури, битої цегли! Хіба ж втямиш, кудою йти? Ну та тепер мені вже нічого не страшно: свої кругом, як не є. А це багато значить.

— Ну тоді за мною! Тільки не відставати!

— Сержанте! — гукає мені Коханов. — Дворами ведіть до отого будинку. Там штаб полку вашого. І розвідка. Разом займете оборону!

Біжимо, біжимо, біжимо... А я все думаю: що трапилося з Маньком? Чому його повернули? Відправлений у тил разом із Холодом здавати міномети, він повертається на передній край уже не їздовим, а бійцем штурмової групи. Який дурень вигадав це? Та ще в самому кінці війни?!

Виявляється, буквально місяця не вистачило йому, щоб відправитися на свою Полтавщину — до жінки, до дітей, до своєї хати, в рідне село, на польові роботи, за якими він так стужився! Родився б не в січні 1900-го, а в грудні 1899-го, то й поїхав би додому згідно з новим Указом Верховної Ради. А так...

Військові писарі непідкупні: краще в штабі досидіти до кінця війни, ніж на передовій землю носом рити! Це зараз Манько, може, відкупився б, як усі відкупляються від служби у війську, в кого гроші є. А на фронті, в нашій армії, хабарі не водилися. Та й якого ж хабара дасть рядовий? Та ще їздовий? Може, батіг? Але його Манько напевне здав разом з кіньми.

От його й вертають на передову, якої він фактично й не бачив, перебуваючи з кіньми й повозкою весь час у тилу. А тут починається бій з усіх боїв — ближній! Есесівці встигають захопити щойно відвойований у них будинок з правого боку Фрідріхштрассе, прорвавшись із рейхстагу через Тіргартен. Захоплюють два перші поверхи, а на горішніх обороняється штаб полку на чолі з підполковником Андреєвим. І моя група має виручити їх.

Перебігаємо двір, щоб увірватися з чорного ходу, звідки есесівці не чекають нас.

Але знову потрапляємо під обстріл з протилежного боку вулиці: там затаїлися автоматники, а може, й снайпери, і вицілюють нас, мов куріпок. А їх нічим не візьмеш: спробуй розібратися, звідки, з якого із дев’яти поверхів ведуть вогонь?!

Уся група, на ходу відстрілюючись, рветься в під’їзд, а Манько, як на гріх, зашпортується своїми чоботищами за кам’яний уламок, відстає від групи — куди йому, сорокап’ятилітньому, вгнатися за нами, двадцятилітніми?! Ну його й зрубають снайпери.

Упаде наш вусатий, кароокий, могутній Манько, мов зрубаний ясен, посеред двору, вхопиться за груди, брязнувши карабіном об асфальт, а сам грякнеться з усіх чотирьох, заволає не своїм гласом:

— Ой, пече ж мені! Ой, пече! Допоможі-і-іть!

Санітари кинуться до нього, підхоплять попід руки, бігом потягнуть за ріг будинку, притулять до стіни. Манько битиметься в їхніх руках, корчитиметься на асфальті, гамселитиме металевими підковами чоботищ сорок п’ятого розміру, аж іскри з-під підкованих підборів бризкають!

Та все оглядається навкруги, ніби когось загубив:

— Сержанте! — кричатиме Манько, ловлячи мене знетямленим поглядом через голови й спини санітарів збожеволілими, побілілими від болю очима. — Пече мені в грудях! Ой, пече ж нестерпно! Зроби ж що-небудь! Врятуй мене!

Корницький, Титов, Блинников та Акимов тим часом увірвуться в під’їзд, попередньо вгативши туди фаустпатроном. А я вертаюсь і схиляюся над Маньком, бо до нього вже не підійдуть ні Сухов, ні Хуратов, ні Авер’янов. Їх уже немає з нами і не буде ніколи...

І роти мінометної немає, і підводи, без якої Манька донедавна ну ніяк не можна було уявити! А тепер лишається штурмова група, якою командую віднині я. 101-й гвардійський полк увесь поляже в ближнім бою на цій головній берлінській вулиці. Але нашу невелику штурмову групу чомусь не виводять із бою, а вимагають: «Вперед!», «Уперед!».

Схиляюся над палаючим Маньком. Він увесь горить, тремтить, очі його палають, гарячково блищать, витріщені зі страху чи від болю. Бачу, як він мучиться і страждає:

— Ой, не можна терпіти, так пече! Поможи мені, Шу-роч-ко! — б’ється в руках санітарів Манько, не зводячи з мене знетямленого погляду. — Спаси! Врятуй мене, синочку! — кричить по-сільському безпорадно й беззахисно.

Солдати й офіцери на війні гинуть мовчки, хоч би що з ними трапилося. А тут і на мене війне селом, і я, погладивши Манька по мокрій від сліз щоці, скажу йому теж по-сільському:

— Потерпіть, дядьку...

— Нема сил терпіти! — заперечливо хитає головою, не зводячи з мене божевільного погляду. — Я зараз умру, так пече мені! Ну зроби ж щось!

Світ у мене мерхне перед очима — нестерпно жаль Манька, соромно своєї безпорадності...

І досі чую розпачливий, несамовитий крик на головній берлінській вулиці нашого полтавця — красеня Манька, що й справді годився тоді мені в батьки.

Але ще моторошніше стане від несподіваної тиші, в яку раптом провалиться Манько, ніби у воду пірне: кричатиме, кричатиме — і раптом замовкне!

— Готовий, — скаже мені молодий санітар, тримаючи Манька за пульс та не зводячи з мене перепудженого погляду. Так само розпачливого, як і в Манька.

Він теж ніби сподівається, що я щось поправлю, переміню, переінакшу. Жаль, безсилля, розпач і гнів охоплять мене, і я, не тямлячи себе, несподівано закричу:

— Ти чого дивишся? Чого чекаєш від мене?! Хіба я — Бог, щоб рятувати від смерті!

— А я — що? — стенає плечима зляканий санітар. — Я — нічого. Хотів доповісти, що бійця вже не стало... — впускає Манькову безсилу руку й підводиться

— Сам бачу, — кажу йому, засоромившись свого вибуху. — Забери його документи і здай... У медсанбат чи куди ви здаєте документи загиблих? І перевір гарненько, чи не дихає.

— Ні-а, — так само пильно дивиться мені у вічі санітар. — Три кулі. І всі в груди. Навиліт. Який із нього жилець? Просто здоровий дядько, як світ. Мав би ґиґнути зразу. А він, бачте... Здоровий, як лев! Похоронники матимуть з ним мороку! Що й могилу добрячу копати, а що й нести отакого здорованя. Вони й документи заберуть. І здадуть куди треба.

Манько лежить навзнак, і груди його високо здіймаються над асфальтом. Набагато вище, ніж голова. Тільки вуса неприродно чорніють і здаються геть непотрібними і чужими на його вродливому обличчі. Зайвими видаються на війні, немов прилаштованими для якогось аматорського спектаклю. Ніби хтось нерозумний нав’язав їх на якийсь час нашому красеню Манькові, і тепер він залишиться з ними навіки...

Через кілька хвилин і мене майже вб’ють у тому само будинку на вулиці Фрідріхштрассе, звідки ми вибиватимемо есесівців. А їх завжди і скрізь вибивати нелегко.

Це станеться надвечір. Тільки мене не покинуть, як ми покинемо на берлінській вулиці мертвого Манька. А нестимуть і тягтимуть непритомного через палаючий Берлін до медсанбату. Ті самі, хто ніс і Сухова: Вася Акимов, Володя Титов, Митя Корницький. І ще якийсь довготелесий санітар із западенців, судячи з вимови.

Але це буде за кілька хвилин — у ближнім бою ціла вічність...

 

Конча-Озерна.

19 липня 2010 року.