Міністр-«багатоверстальник» Дмитро Табачник може тепер не перейматися конвертацією в українських підручниках Другої світової війни на Велику Вітчизняну. Російський прем’єр позбавив його цих марудних клопотів: «вікно» в освітянських потугах ліпше віднині присвячувати актуальнішим справам. Наприклад, пропаганді здорового способу життя серед членів майбутніх делегацій від «молоді», яким не пощастить з транзитом через франкфуртський аеропорт.
Володимир Путін під час позавчорашнього спілкування з росіянами у прямому телеефірі висловив думку, що Росія перемогла б у війні з фашистською Німеччиною, навіть якби Україна і не входила до СРСР: «Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців... Це означає, що війну виграно, не хочу нікого кривдити, за рахунок людських та індустріальних ресурсів Російської Федерації. Це історичний факт, це все в документах є...».
Не хочеться нікого кривдити, але, здається, з усіх документальних фактів пан Путін сперся на «історичний» тост Йосипа Сталіна: «... Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу, тому що ... він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни...». Чим не вагомий аргумент, тим паче підкріплений в устах Путіна умовним способом — «найнауковішим» з усіх можливих?
Однак крім тостів та телебайок є реальні факти. За уточненими даними міністерства оборони РФ, озвученими 9 травня ц. р. президентом Дмитром Медведєвим, загальні людські втрати СРСР у роки війни становили 26,6 мільйона осіб. Тепер подивимося, які цифри наводяться в документах Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни — закладу, далекого від ідеології «націоналістичного підпілля».
Для УРСР ціна перемоги над гітлерівськими нацистами становила від 8 до 10 мільйонів людських життів (40—44 відсотки загальних втрат. Нагадаємо: до складу Радянського Союзу входили не лише Україна й Росія. Так само гинули на фронтах і представники всіх інших республік, зокрема, депортованих після перемоги народів. — Авт.). У роки війни загинув кожний шостий житель України, за час окупації наших земель гітлерівці знищили понад 5 мільйонів, майже два з половиною мільйона вивезли на роботи до рейху. Більше ніж двісті п’ятдесят українських сіл було спалено дотла. (А скільки наших земляків — жертв воєнного «стратега» Жукова — полягло в атаках голіруч, хто підраховував? — Авт).
З 15 фронтів більшість очолювали маршали та генерали — українці за походженням. Близько 2, 5 мільйона воїнів-українців нагороджені орденами і медалями, серед удостоєних звання Героя Радянського Союзу значна кількість — українці.
А ось дані індустріальних ресурсів. З України було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 стратегічних підприємств, зокрема, «Арсенал», ХТЗ, «Більшовик», «Ленінська кузня». Хіба не їхня продукція мала найважливіше оборонне значення? Разом з устаткуванням і технікою на схід евакуювали десятки тисяч найкваліфікованіших кадрів — робітників, інженерів, науковців. З українських індустріальних велетнів, між іншим, у Росії виростали нові підприємства, нинішні «ісконниє» ресурси РФ. Очевидно, пан Путін призабув і той історичний факт, що індустріалізація на російських неосяжних просторах зміцнювалася і за рахунок зерна, відібраного в українських селян у страшні роки голодомору...
Вибіркова пам’ять вождя, далебі, підступніша річ за банальний склероз в обивателя. Хоча б тому, що від неї потерпає не один організм, а цілі народи — до російського включно. Річ навіть не в амнезії на прикрі поразки в минулому «країни-переможця», а в прищеплюваній бацилі зверхності — ознаці нацизму, який народи СРСР спільно винищували під час Другої світової.
Не знаю, чи ознайомлюють Володимира Путіна з відгуками на його телеспілкування з росіянами. Але на одне запитання, поставлене його ж співвітчизником на форумі, було б дуже цікаво почути відповідь: «За скільки місяців ми стояли б на колінах за Уралом, якби в червні 1941-го німецькі армії стартували з білорусько-російського чи українсько-російського кордонів?».
Так само не знаю, хто дошкульніше вдарив по наших «нерозривних братерських» зв’язках, по ветеранах, котрі ностальгують за старими часами, — українські радикали-націоналісти чи зневага до України з вуст прем’єра Росії. Підозрюю, все-таки перемога тут не за нами. Після цього приєднатися до ще раз запропонованих позавчора інтеграційних процесів — Митного союзу і ЄЕП (дивовижна послідовність поглядів «переможця») може лише країна-капітулянт. Обійшлися б без нас, обійдуться й надалі...
