Великий мрійник Томмазо Кампанелла, описуючи своє «Місто Сонця», вважав, що головним недоліком суспільства є прагнення одних жити за рахунок інших. Інтерпретуючи цей постулат на сьогодення, можна сказати про реальну ситуацію в Україні, за якої одні не просто живуть за рахунок інших, а живуть безпрецедентно добре, оскільки таких небагато, а стягують вони із мільйонів. За висновками науковців, 3% громадян володіють 80% національного багатства.
Маючи одну із найпрогресивніших Конституцій в Європі, за 19 років незалежності на території від Карпат до Донецького басейну, Полісся та Кримського узбережжя побудовано дві України. Одна — громадяни якої формують владу і управляють державою, їм належить економіка, центральні засоби масової інформації, банки, політичні партії, суди.
Друга Україна — це 80% населення, яке, за всіма соціологічними дослідженнями, можна визнати як бідне та малозабезпечене. Громадяни цієї України вже давно відсторонені від влади і не є її джерелом, оскільки система виборів перетворила процес делегування влади від народу до державних структур на повний фарс, а вибори — на аукціон для бізнес-політичних товариств з обмеженою відповідальністю. Практично олігархами зроблено все, щоб не було ідеологічних партій у парламенті. Вузька група людей без належної законодавчої бази захопила найважливіші об’єкти колишньої суспільної власності — заводи, фабрики, наукові центри. На черзі — стратегічні підприємства космічної галузі та земля. Сьогодні корупція у сфері земельних відносин поповнює лави мільярдерів і мультимільйонерів та ще більшою робить прірву між олігархатом і простою людиною.
Приміром, Цивільним кодексом України визначено наявність в Україні власності: Українського народу, державної, комунальної, приватної. Управлінням і збереженням державної власності опікується Фонд державного майна України, комунальної — органи місцевого самоврядування, приватною — фізичні, юридичні особи та система судів. А що ж відбувається із забезпеченням права власності Українського народу (стаття 324 Цивільного кодексу України)? А нічого не зроблено. До 2005 року в Україні навіть не було реєстру державної власності, не було проведено інвентаризації. Пригадую, який супротив був у тому році Фонду державного майна при проведенні інвентаризації, як окремі міністерства не хотіли надавати повну інформацію і підписувати акти. А ще більший супротив був у парламенті під час прийняття Закону України «Про управління об’єктами державної власності», автором якого я була. Вісім років я переконувала, що такий закон потрібний, і інвентаризацію провели лише 2005 року, завдячуючи наполегливості фахівців Фонду державного майна України. Не все вдалося зробити і ввести до закону норму, що стосується власності українського народу.
Дія статті 3 Закону України «Про управління об’єктами власності» не поширюється на управління об’єктами власності Українського народу. Зазначеною нормою Цивільного кодексу України встановлено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Хоча Верховна Рада України тоді доручила Кабінету Міністрів України цю норму врегулювати, до цього часу «українська еліта» не розробила механізмів реалізації цього права, аналогічних іншим видам права власності, і тим самим благословила «дерибан» цієї власності.
Не реалізується право на працю для 10 мільйонів працездатних громадян України, а конституційні гарантії щодо доступної медичної допомоги та якісної освіти стали для більшості маревом. Ці громадяни не захищені від неякісних харчових продуктів, СНІДу, туберкульозу, алкоголізму, шахрайства з житлом.
Зниження рівня життя (1990 року Україна посідала 14-е місце за рівнем життя серед країн—членів ООН, нині перемістилася за соту (!) позначку) негативно позначилося на перспективі функціонування інституту сім’ї, позбавило більшість родин можливості та зацікавленості у відтворенні населення та, як наслідок, призвело до демографічної кризи. За офіційними даними, Україна втратила 6 мільйонів населення. За прогнозами науковців, у 2050 році, за збереження нинішніх тенденцій, в Україні проживатиме не більш як 35 млн. чоловік.
Безправність та соціальний прес на особу перетворили мільйони українців на пасинків своєї Вітчизни. Така ситуація, коли людина не може реалізувати своє право на працю, а ті, хто працює, не в змозі через низькі доходи забезпечити основи життєдіяльності для себе і своєї родини, спонукає людей до пошуку заробітку за межами країни. Починаючи з 1994 року, з України виїжджає більше людей, ніж в’їжджає. За інформацією із різних джерел, орієнтовна кількість українців, які працюють за кордоном, становить від 2 до 7 мільйонів.
За даними соціологічних досліджень, більше 70% громадян вважає себе незахищеними від загроз життєдіяльності, а більше половини з них вважає джерелом цих загроз владні структури.
Так звана політична еліта в пориві до народних ресурсів упродовж двох десятиліть не спроможна запропонувати суспільству прогресивний розвиток і забезпечити його. Наслідком її діяльності стала країна-підробка, грандіозна декорація фальшивого територіального утворення, що зависло в безчассі та нікуди не рушить. Вихор науково-технічних та соціальних змін світу реве навколо байдуже застиглого «ока» під назвою Україна.
Суспільний договір та конституційні гарантії зобов’язують державу створити необхідні умови для праці та життєдіяльності своїх громадян, а громадян, у свою чергу, добросовісно вносити свій вклад у суспільні надбання власної країни.
Законом України «Про основи національної безпеки України» порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконанням законів України, визначено як загрозу національній безпеці у внутрішньополітичній сфері.
Виникає логічне запитання: якщо народ, згідно зі статтею 3 Конституції України, є джерелом влади, то чому він обирає собі владу, яка порушує його права, Конституцію і закони України?
Відповідь криється у реальному суспільному протистоянні нині існуючої політичної еліти, яка обслуговує олігархічну Україну і частково входить до її складу, і людей, які створюють національне багатство і не можуть забезпечити собі економічну свободу. Суспільний лад, побудований в Україні, не відповідає конституційним вимогам і задекларованим цілям, а так звана «еліта» продовжує експлуатувати довіру народу під прикриттям різного роду реформ.
Як не згадати відомого класика російської літератури М. Є. Салтикова-Щедріна, який про таку еліту писав устами ліберала: «Я сидів удома і, як завжди, не знав, що з собою робити. Чогось хотілося: чи то конституції, чи то севрюжини з хроном, чи то когось обідрати. Обідрати б попервах, майнуло в моїй голові, обідрати, та й у кущі... А потім, зарекомендувавши себе благонаміреним, можна й про конституциї на дозвіллі помріяти».
Не випадково, за висновками представництва Міжнародної організації праці ООН в Україні, країна як ніколи за роки незалежності стоїть на межі соціального вибуху.
На останні вибори до місцевих рад на виборчі дільниці прийшло лише 36% виборців. Це свідчить про невдоволення населення своїм життям та недовіру до політиків. У цьому криється суворе попередження «власть імущим» про те, що люди згодом не захочуть брати участь у чинній системі виборів взагалі.
Люди стомилися від цинізму політиків, для яких зрада, крадіжка мільйонів державних коштів, аморальність у стосунках стали звичайною нормою поведінки. Не випадково у Полтавській області фаворитом місцевих виборів стала нікому не відома раніше партія «Совість України!», яка набрала 34% голосів.
Очевидно, пройде не одне голосування, аж поки люди зрозуміють: якщо за 20 років не збудовано прогресивну державу, значить, будується нежиттєздатне суспільство. Експерти вважають: якщо хоча б 15% населення зрозуміють, що справа не у чергових виборах, а у зміні суспільно-політичної моделі держави, тоді почнеться об’єднання двох Україн.
З цього приводу одна із жінок, моя землячка, надіслала мені свій вірш, над словами якого варто замислитись:
Душа вдруг застыла и сердце сжимает
от муки
За мать, за детей, за Отчизну и честь.
Людская судьба обесценилась в штуки,
Как будто нечистым свершается месть.
К кому обратиться? Бороться ли
с кем-то?
Где точка опоры, источники сил?
За взгляд и за вздох собирается рента,
И в море людском одинок и не мил.
Взираем на небо, на власть и на Запад,
Колени склоняя, надежду храня .
И стонет проклятьем наземного ада
Людского терпенья и зла тетива.
Душой понимаем, что прошлое рядом —
Закон бытия мирозданья таков.
И смотрят на нас с неприкрытым укором
Седые глаза из далеких веков.
Доколе? Смятенье уже неуместно,
Цена за достойную жизнь оплатилась
вдвойне,
Вся сила — в тебе, если можешь
ты честно
Служить поколенью, народу, Земле.
Валентина СЕМЕНЮК-САМСОНЕНКО, депутат Верховної Ради України ІІ, ІІІ, ІV та V скликань, голова Союзу жінок України «За майбутнє дітей», член СПУ з 1991 року.
