Чому податки налякали телятко

Чи не вперше за багато останніх років ажіотажу на сировинному ринку не спостерігається. Завжди між молочарями існувала жорстока конкуренція за розподіл зон, не раз навіть доводилось чути про не дуже коректні й законні методи цієї конкуренції. А тут від керівника одного із заводів довелось почути про те, що вони вже не «б’ються» за велике молоко. І все через те, що обсяги виробництва свідомо зменшуються.

Руслан Пшибельський, директор Віньковецького сирзаводу, перший підтверджує це. На підприємстві добре пам’ятають часи, коли за його сирами та іншою продукцією стояли черги, адже продукція тамтешніх сироварів завжди була і залишається найвищої якості. От тільки нині ажіотажу навколо неї не спостерігається. Підприємству, котре може переробляти понад сто тонн сировини за добу, нині вистачає і двадцяти. Чому? Та тому, що заводські склади забиті товаром, який неможливо продати на вітчизняному ринку. Якісний сир виявився надто дорогим, а тому — просто неконкурентоспроможним порівняно з імпортним... сурогатом.

Щоб зрозуміти, чому так сталось, Руслан Броніславович знайомить із азами сироваріння:

— Для виробництва кілограма сиру знадобиться 10—11 літрів молока. Навіть при закупівельній ціні у три гривні, а був час, коли платили більше, вже набігає понад тридцять гривень. Тепер треба додати ще в середньому по півгривні на літр за доставку, утримування заготівельних пунктів, проведення аналізів... Виробничі витрати, хоч як старайся, а меншими від 25 відсотків теж не будуть. От і виходить, що мінімальна ціна кілограма сиру не може бути меншою від 45 гривень за кілограм. І це на заводській прохідній. Торгівля теж не обійдеться без своїх надбавок. Ось тобі і складові високої ціни. Але вони реальні. І на них не можна вплинути в ручному режимі.

То звідки на прилавках з’явились дешеві сири? Нелегальна контрабанда — переконані вітчизняні виробники. Причому нам пропонується зовсім не молочний сир, а його замінник, де в основі — рослинні жири та різні хімікати. Звідси і низька вартість. Що дивуватись, коли споживач, який не може похвалитись своїми статками, робить вибір на користь дешевого сурогату? «А в результаті це ставить в глухий кут наші підприємства, які не можуть продати свій товар, — переконаний Руслан Пшибельський. — Якщо ситуація не буде змінена, то на молочні заводи чекає доля знищених свого часу цукрових».

Такий острах має своє реальне підґрунтя. Ще зовсім недавно на віньковецькому заводі будували чималі плани на перспективу. Підприємство має п’ятсот гектарів землі. Щоб убезпечити себе від сировинних ризиків, утримують свою ферму на сто голів. Тут збирають молоко найвищої якості, яке одразу відправляють у цех цільномолочної продукції. Звідси — споживацька довіра до цієї торгової марки.

Планували розширити ферму, купити ще з півсотні нетелів. Але всі плани відкладено на невизначений термін. Про який розвиток може вести мову підприємство, коли сьогодні у нього один головний біль — збути продукцію, щоб не потрапити у банкрути. А саме ця перспектива стала реальністю для багатьох місцевих переробників.

Відповідь на це запитання хотілось почути від керівників підприємств, які ще не так давно вважались фінансово успішними. Переважна більшість говорила про дві основні умови. По-перше, державна допомога галузі повинна виявитись насамперед у тому, щоб припинити безконтрольний ввіз дешевого сурогату молочних продуктів. І з цим важко не погодитись.

Зате друга умова не така вже й однозначна — відмовитись від декларування ціни на готову продукцію, що діє тепер, зате закріпити її на сировину у розмірі двох гривень за літр. Свого часу, намагаючись стримати зростання цін на цю категорію товарів, уряд зобов’язав переробників у разі підвищення ціни більш як на один відсоток на місяць обгрунтовувати причини подорожчання і лише після цього декларувати зміни ціни. Однак це мало вплинуло на ситуацію. Адже таке декларування поширюється лише на основні продукти — скажімо, масло 72 відсотки жирності, молоко — 2,5 відсотка, сметану 20-відсоткової жирності. Щоб обійти цей бар’єр, виробники просто схитрували, додавши до своєї продукції по відсотку жирності. Однак винними у шахрайстві себе не вважають. Йти таким шляхом змушені, аби не опинитись у збитках. Що ж, реалії змушують змиритись із таким виправданням.

Зате як бути із ціною у дві гривні за літр молока?

Спеціалізованим господарствам, котрі можуть гарантувати великі партії високоякісного молока, переробники платили до п’яти гривень за літр. За «людське» традиційно давали менше — не так часто планка переходила за три гривні. Але нині ціни стрімко падають, і вже дві з половиною гривні за літр отримати не так просто. Для зимової пори, коли надої помітно скорочуються, ці стрибки просто незрозумілі.

За такої політики важко говорити не те що про розвиток галузі, а навіть про її утримання. На початок листопада, порівняно з минулим роком, в області знову скоротилось на кілька відсотків і поголів’я корів, і виробництво молока. Коли ж виникнуть ще й додаткові податкові утиски, то долю новонародженої телички можна передбачити наперед. Для чого господарю, вирощуючи корову, ростити і власні збитки?

З прикрістю дізнаюсь, що, приміром, у Деражнянському районі залишилось лише три(!) господарства із фермами, де загалом утримується менше семисот голів худоби. Правда, ще майже десять тисяч корів є у домашніх господарствах. Але хіба при такому рівні тваринництва можна вести мову про те, що молочна переробка зможе перегнати і за якістю, і за цінами іноземних виробників?

Услід за переробниками збитків почали зазнавати і селяни. Такого не було, щоб молоко не виручало господарство «Промінь» із села Мала Клітна, що у Красилівському районі. Тривалий час воно залишається «молочним оплотом» для всієї області, адже тут утримується до чотирьох тисяч голів худоби. Навіть цієї пори тут доять щодня до дванадцяти тонн молока, десять з яких продають. Завжди молоко було незмінною твердою валютою для господарства, яка давала змогу утримувати все і всіх. Але тепер вартість її почала падати. Переробники не тільки зменшили закупівельну ціну для господарства, а й завинили близько 1,2 мільйона гривень.

У хазяйстві картають себе: не потрібно було слухати ні накази, ні прохання обласного керівництва і змінювати партнерів. Тоді піддались на вмовляння, що непатріотично вивозити сировину за межі області. Послухались, уклали угоди зі своїм заводом. А що тепер?

Ця неприємна історія наче ще раз підтверджує: у виробництві та бізнесі не може бути ні штучних наказів, ні дружніх прохань. Всім мають керувати чіткі економічні закони і правила. А їх якраз і немає.

Ну послухав би хтось сьогодні переробників і зробив обов’язковою ціну в дві гривні за літр молока. Можна не сумніватись, завтра ми б уже рахували зменшення поголів’я не на кілька відсотків, а у кілька разів. То де має бути та золота середина, коли всім зручно і вигідно?

Можливо, варто знову повернутись до старої дотаційної системи, коли і селянин отримає своє, і переробник не страждатиме від зайвих витрат. Можливо, є ще якісь варіанти. Але над цим треба комусь добре подумати, пошукати не тільки ідеї, а ще й фінанси. А хто це робитиме?

У результаті на молочному ринку абсурдна цінова плутанина. Це статистика каже, що там ціни піднялись лише на кілька відсотків. А покупці на ринку помітили, що буквально за пару тижнів вартість сметани збільшилась ледь не на третину. Зростають ціни на сир та молоко. А коли зупиняться — незрозуміло.

 

Хмельницька область.