Ніщо так, як праця, не спроможне зробити рівною людину з обмеженими фізичними можливостями з її здоровим співвітчизником. «Я сам це зробив, я сам заробляю». Як пишаються, вимовляючи ці слова, молоді люди з Кам’янця-Подільського, котрих доля обділила фізичним здоров’ям!
— Коли тобі щось жертвують, дарують, підкреслюючи жалість до тебе, немічного, — зізнається голова громадської організації «Гармонія», яка об’єднує молодих інвалідів, Наталія Безпалько, — відчуваєш себе приниженим.
— Ось нині багато людей мріють про пенсію з інвалідності, навіть деякі чиновники намагаються покинути службу з таким статусом, то невже вони хочуть відчути себе у вашій «шкурі» — приниженими?! — питають часом у Наталі.
— Гадаю, що в таких людей свої мотиви, — відповідає вона. — Але робити із себе «фальшивого» інваліда — то гріх! Бо справжнім інвалідам зовсім не хочеться такими бути. Тому ми домагалися від місцевої влади створення таких умов реабілітації, щоб згодом ми могли працювати, заробляти для своїх родини, дітей. Праця робить нас такими, як усі навколо. На щастя, в Кам’янці-Подільському влада зуміла нас почути і зрозуміти. Ще 2006 року я та мої друзі виграли перший міні-грант від уряду Великої Британії. Це сталося не без підтримки міського управління праці і соціального захисту. Реалізуючи цей проект, ми навчилися виготовляти оригінальні сувеніри із солоного тіста, бісеру, шити сумки з аплікаціями. На першому ж благодійному аукціоні наші вироби розхапали. Отже, ми комусь потрібні. Відчули себе повноцінними громадянами. Але як зробити, щоб налагодити оцей конвеєр виробництва і збуту на постійно?! — міркували ми. Бо півроку за підтримки британців минуло дуже швидко. Куди ж тепер податися з нашими талантами? На щастя, чотири роки тому в місті запроваджено конкурс проектів для громадських організацій. Там ми й знаходимо джерела фінансування.
Тепер «Гармонія» щороку подає заявку, щоб за надані кошти реалізувати ту чи іншу ініціативу. Мріяли про власний кіоск сувенірів. Спочатку мали намір будувати його, вигравши міський конкурс. Щоправда, цих коштів було б мало.
Та минулого року в місті з’явилося ціле сувенірне містечко, і завдяки співпраці влади з підприємцями аж два будиночки на цій вулиці в стилі середньовіччя безкоштовно передали майстрам із таких товариств, як «Гармонія». Радості не було меж!
— Кам’янець-Подільський є одним із перших серед українських міст, — каже начальник міського управління праці і соціального захисту Надія Підскоцька, — де нові соціальні послуги запроваджуються лише після вивчення потреб самих інвалідів. З їхніх анкет і під час «круглих столів» у 2006 році ми дізналися про найголовніше: потребу трудової реабілітації. У соціальному центрі «Довголіття» до цього люди з обмеженими фізичними можливостями могли пройти медичну реабілітацію, зайнятися спеціальною фізкультурою. Ми організовуємо заїзди в центр, формуючи групи з членів тих чи інших товариств. Частіше цим користувалися літні люди, ветерани, а тепер уже й молоді. Отам і народжуються ідеї. Ми знаємо тепер: великою прогалиною є послуги для осіб з особливими потребами від 18 до 35 років. Вони хочуть спілкуватися з однолітками, здобути навики роботи на комп’ютері, з вишивки чи бісероплетіння. Порадилися з директором центру «Довголіття» Іваном Антонюком і вирішили відкрити тут кімнату трудової реабілітації.
У цій школі виживання число учнів дедалі зростає (на знімку). «Аси» з «Гармонії» вже навчають інших, а сама Наталя Безпалько отримала офіційне робоче місце і тепер вона — інструктор із трудової реабілітації! Дарма, що на інвалідному візку, та, здається, мобільнішої людини в місті немає. То Наталка тут, то вона вже там, устигає на різноманітні заходи й зустрічі. І не вона одна. Від «Довголіття» тепер курсує «соціальне таксі» — спеціально обладнаний мікроавтобус, який може перевозити містом візочників та осіб, котрі їх супроводжують. Транспортний засіб подарований Фондом соціального захисту інвалідів України, про пальне та запчастини для нього турбується міська влада.
Цієї осені в «Довголітті» відремонтували та відкрили ще один поверх із сучасними палатами. Повсякчас поліпшувати умови оздоровлення — золоте правило цього колективу. Тепер зайнялися ще й благоустроєм двору, де пацієнти можуть доглядати за квітами, деревцями, а ще й набратися сили в рідної землі.
Добре, коли людина ходить своїми ногами. А якщо без візка з хати їй не вибратися? А коли цей візок зламався?! Скільки довгих тижнів, а то й місяців доведеться молодому, енергійному громадянину сидіти в чотирьох стінах через таку прикрість? Треба в «Довголітті» відкрити майстерню з ремонту інвалідних візків та ортопедичних засобів — перейнялися новою ідеєю Іван Антонюк та Наталя Безпалько (на знімку). Знайшли майстра, прийняли його в штат. До слова, в Кам’янці вже склалася традиція: на такі робочі місця приймати самих користувачів послуг. Замовлень від візочників, до речі, одразу посипалося багато. Часто Івану Івановичу доводиться бути постачальником, шукати деталі до візків. Та він не нарікає. Душа радіє, коли бачить навколо себе щасливих людей, котрі можуть рухатися, працювати, творити, відчувати себе потрібними.
Фото з альбому центру «Довголіття».
