Я часто у справах буваю за кордоном і, звісно, найперше цікавлюся сільгоспвиробництвом. Чи то в Канаді, чи то у Великій Британії, чи то в Польщі... А оце нещодавно ознайомився з розвитком аграрної галузі в Китаї.
Чим насамперед цікавий досвід цієї держави? Сьогодні там нагодували півтора мільярда своїх співвітчизників, та ще й продають продовольство за кордон. У Піднебесній землю розпаювали приблизно так, як у нас, але запровадили натуральний податок. Тобто залежно від кількості землі, де господарює аграрій, він зобов’язаний продати і відповідну кількість продукції, яку виробляє, за фіксованими цінами для державних потреб. А решту може реалізувати на ринку за вільними цінами. Справді бо: Богу — Боже, а кесарю — кесареве.
Приклад Китаю я згадав не випадково. Бо ми сьогодні маємо великі проблеми з експортом зерна через квоти, запроваджені урядом.
Я почасти спілкуюся з фермерами країн Євросоюзу. Так ось вони тепер продають тонну збіжжя за 300 євро, а ми — наполовину дешевше.
Як і всі мої колеги, я добре розумію, що держава повинна виконувати свої соціальні зобов’язання, насамперед думати про своїх співвітчизників, щоб у них на столі завжди був хліб і до хліба. І готовий всіляко сприяти цьому.
Але для того, нас, аграріїв, не треба адміністративним способом ставити в екстремальні ситуації. Бо достатньо для нас різних природних катаклізмів, ринкових несподіванок.
Отож пропоную в такий спосіб розв’язати цю проблему. Ще до осінньої сівби озимини кожен сільгоспвиробник має чітко знати, скільки зерна за фіксованою ціною він повинен обов’язково продати державі. Тільки беручи до уваги цей плановий показник, можна більш-менш реально планувати свій бізнес на наступний рік. А то сьогодні сіють, аби сіяти, не знаючи, як зібраним врожаєм зможуть скористатися. А ще треба внести сучасні добрива, подумати про ефективні засоби захисту рослин — одне слово, працювати за інтенсивними технологіями. То все потребує чималих коштів, а потім з’ясовується, що зібраний урожай треба віддати за півціни. То не є нормальним бізнесом, хоч би чим наші урядовці це виправдовували.
Ще раз наголошую: якщо треба для продовольчої безпеки держави 10 чи 20 мільйонів тонн збіжжя, то давайте заздалегідь встановимо таку квоту і розпишемо її на всіх виробників зерна. Щоб країна була забезпечена цим стратегічним продуктом. А все інше зерно сільгоспвиробник повинен мати змогу продати тому, кому захоче, а точніше — тому, хто більше заплатить. Тобто він має отримати зі своєю продукцією вільний вихід на зовнішній ринок.
Я переконаний, що за таких підходів наша країна зможе вже найближчим часом виробляти 80—100 мільйонів тонн зерна. Аграрії матимуть нормальні прибутки, а відтак — змогу надалі розвивати своє виробництво.
Для цього потрібна лише політична воля уряду. Ознаки стабільності, які ми бачимо в державі, додають мені віри в те, що з нинішньою владою ми, аграрії, зуміємо домовитися про стабільні правила гри на зерновому ринку. І не тільки на ньому.
Іван ГУТА, голова ради директорів «Агрохолдингу «Мрія», Герой України.
