Із жовтня 1988 року незмінним директором Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України є Юрій Сергійович Шемшученко. Він єдиний український правознавець, якого обрано іноземним членом Російської Академії наук, автор майже 500 наукових праць, голова редакційної колегії 6-томної «Юридичної енциклопедії», перший голова Союзу юристів України. Як члена Конституційної комісії Верховної Ради України Юрія Сергійовича можна зарахувати до «батьків-засновників» Основного Закону України 1996 року. Саме сьогодні (чому, дізнаєтеся пізніше) «Голос України» запропоновув Юрію Шемшученко відповісти на деякі запитання.

Наша довідка

Юрій Шемшученко, народився 14 грудня 1935 року в Глухові Чернігівської (нині Сумської) області, директор Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, почесний ректор Київського університету права НАН України, академік НАН України і Національної академії правових наук України, іноземний член Російської Академії наук, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

— Юрію Сергійовичу, ви маєте великий досвід наукової діяльності. Чи задоволені сучасним станом розвитку української юридичної науки?

— Швидше ні, ніж так. У межах можливого наша юридична наука, звичайно, допомагає практичному розв’язанню проблем державно-правового будівництва. Але її потенціал використовується явно недостатньо. І це обумовлено низкою об’єктивних і суб’єктивних обставин.

По-перше, юридична наука є складовою частиною гуманітарної і всієї науки загалом. Головним показником ставлення держави до науки є рівень її фінансування. Він у нас нижче в 2—3 рази, ніж у середньому в Європі, США, Японії, Китаї та деяких інших країнах.

Фактичний рівень асигнування науки коливається на рівні 0,5 відсотка від ВВП замість 1,7 відсотка, встановленого Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність». За цих умов наука працює не на загальний прогрес, а на власне виживання. Це певною мірою стосується і юридичної науки.

По-друге, за всіх труднощів матеріального характеру в Україні в період незалежності спостерігається кількісне збільшення і юридичних наукових установ (Національна академія правових наук, Інститут законодавства Верховної Ради України тощо), і, особливо, вищих юридичних навчальних закладів. Але це не той випадок, коли кількість перетворюється на якість. Мене турбує у цьому зв’язку нинішнє падіння якості монографічних і дисертаційних робіт з юридичної тематики, їхній компілятивний і декларативний характер. За валом такої продукції не видно приросту нових знань, без чого наука втрачає сенс.

По-третє, між юридичною наукою і юридичною практикою немає належного взаємозв’язку. Не вироблено, зокрема, механізму державних замовлень на юридичні наукові розробки і механізму впровадження результатів цих розробок у практику, пробуксовує інститут наукової експертизи, ніхто фактично не займається проблемою ефективності правового регулювання суспільних відносин.

По-четверте, вкрай потрібно посилити прогностичну функцію юридичної науки. Вона не повинна обмежуватися лише констатацією фактів, а має працювати на перспективу, виробляти оптимальні моделі розвитку державності і правової системи України.

По-п’яте, пошук об’єктивної істини має стати наріжним каменем юридичної науки. У ній не місце різного роду імітаторам, войовничим радикалам, пристосуванцям, здатним змінювати свою позицію залежно від того, куди вітер віє. Вони продукують псевдонауку, яка не допомагає, а шкодить справі. Для виконання своєї високої місії юридична наука повинна бути не тільки правдивою, а й чесною.

— Національна бібліотека імені В.І. Вернадського НАН України нещодавно провела аналіз індексу цитувань наукових праць українських авторів-гуманітаріїв у зарубіжних виданнях. З’ясувалося, що цей індекс щодо ваших монографічних та інших робіт є одним із найвищих. Індекс цитувань — це показник якості наукових досліджень?

— Індекс цитувань уже давно сприйнято на Заході як важливий чинник оцінки міжнародним науковим товариством публічно оприлюднених результатів праці вченого у тій або іншій галузі знань. Наявність значної кількості зарубіжних цитувань свідчить про широкий інтерес до відповідних наукових публікацій, що, у свою чергу, обумовлено їхнім глибоким змістом і новизною. Високий індекс цитувань є неодмінною умовою зайняття наукової посади (керівника наукової установи чи навчального закладу, завідувача кафедри тощо), а також авторитету вченого на Заході.

У нас індекс цитувань ще не став стимулюючим чинником у підвищенні ефективності вітчизняної науки, посиленні її зв’язків із зарубіжною наукою. Він жодним чином не формалізований і фактично не впливає на статус вченого. Показник зарубіжних цитувань не вимагається при обранні відповідних осіб на наукові посади членами НАН України чи Національної академії правових наук України.

Є тут і мовна проблема. За всього нашого патріотизму на Заході не читають книжок українською мовою. Останніми роками звузився і ринок української наукової літератури в Росії. То про яке цитування в цих умовах може йти мова?

На сьогодні в Україні не видається жодного юридичного наукового журналу чи принаймні дайджестів англійською мовою. Істотно скоротилася й передплата на англомовні юридичні видання. Вчені-юристи слабо володіють іноземними мовами, не мають постійних наукових контактів із зарубіжними колегами.

— Загальновідомо, що ви є фундатором і лідером української школи екологічного права. Вашому перу з цих проблем належить близько 500 наукових праць, у тому числі понад 20 індивідуальних і колективних монографій. Ви були і є активним учасником процесу розвитку міжнародного і національного екологічного права, у вас багато учнів, які вже самі стали відомими юристами-екологами. У цьому зв’язку хотілося б почути вашу думку щодо інших наукових шкіл в українській юридичній науці та проблем у цій сфері.

— Наука не може бути фундаментальною без наявності відповідних наукових шкіл. На жаль, останнім часом склався спрощений підхід до самого поняття наукової школи. Ними нерідко оголошуються підрозділи науково-дослідних установ чи вищих навчальних закладів, результати наукових досліджень яких нічим особливо не виділяються серед інших. У системі Міністерства внутрішніх справ країни було видано накази про затвердження наукових шкіл у відповідних навчальних закладах. Наукова школа — явище, об’єктивоване низкою чинників. Ідеться, зокрема, про наявність авторитетного наукового лідера та його учнів, прив’язку в часі і просторі наукових досліджень до загальної концептуальної ідеї, сприйняття практикою теоретичних рекомендацій представників відповідної школи, її визнання не лише на національному, а й на міжнародному рівні тощо.

Наприклад, саме такою була і продовжує бути наукова школа міжнародно-го права академіка 

В. Корецького, сформована на базі Інституту держави і права НАН України. Його наукові ідеї були розвинуті докторами юридичних наук М. Михайловським, Н. Ульяновою, Г. Бувайликом, О. Висоцьким, В. Євінтовим, В. Денисовим та іншими. Нині ці ідеї є предметом наукових досліджень теперішнього покоління вчених. Вивчаючи сучасні процеси в міжнародному праві, вони нерідко відштовхуються від тих методологічних засад, які було закладено Володимиром Михайловичем у його наукових працях.

За великим рахунком, кількість наукових правознавчих шкіл у нас може обчислюватися не сотнями, а десятками. Наукова школа або є, або її немає. Їх не можна конституювати наказами, бо наявність тієї чи іншої школи залежить виключно від її визнання науковою спільнотою.

— В Інституті ви очолюєте й відділ конституційного права та місцевого самоврядування. На виході підготовлені у відділі фундаментальні наукові праці. У цьому зв’язку яка ваша думка щодо місця і ролі науки конституційного права у вирішенні практичних питань конституційного будівництва в Україні?

— Ми завжди надавали належного значення науці конституційного права як теоретичній основі оптимальної організації державної влади в Україні. Це обумовлено тим, що предметом наукових досліджень цієї науки є Конституція — Основний Закон України.

Мені випала честь бути членом Конституційної комісії Верховної Ради України, інші мої колеги працювали у складі робочих груп. В інституті було підготовлено концепцію і проект нової Конституції України, надіслано до Конституційної комісії. Інститут провів кілька наукових конференцій з проблем конституційного будівництва.

Сьогодні з’явилося чимало політиків, які зараховують себе до «батьків-засновників» Конституції України 1996 року. Але безпідставно залишається за дужками внесок юридичної науки у цей процес. Проте саме правознавцями в рамках робочої групи Конституційної комісії на чолі з професором Київського університету Л. Юзьковим було опрацьовано перший варіант проекту нової Конституції України. Вони також активно трудилися над проектом і на наступних етапах конституційного процесу.

У грудні 2004 року, як відомо, було внесено зміни і доповнення до Конституції України 1996 року. Але це призвело лише до розбалансування тексту Основного Закону. Наука тут ні до чого. Зміни і доповнення вносилися келійно і робилися не на наукових засадах, а як сумнівний політичний компроміс між різними владними структурами. Тож не дивно, що Конституційним Судом України у серпні 2010 року відповідні зміни і доповнення було визнано неконституційними.

У сфері державного будівництва найбільш рельєфно виявляються диспропорції у співвідношенні політики і права. З обранням чинного Президента України  В. Януковича з’явилися реальні передумови для стабілізації політичної та економічної ситуації на засадах зміцнення законності і правопорядку в Україні.

На жаль, наука конституційного права на сьогодні не в змозі дати оптимально обґрунтованих наукових рецептів на численні виклики практики державного будівництва. Вона сама потребує подальшого розвитку і реформування. Насамперед ідеться про систему науки конституційного права, дихотомний зв’язок її предмету і методу.

— За роки незалежності в Україні прийнято тисячі законів. Але нашу країну ще не можна вважати правовою державою. У чому тут справа?

— Чинне законодавство України тільки умовно можна назвати системою. Воно є внутрішньо суперечливим і значною мірою декларативним. До багатьох законів вносяться численні зміни і доповнення. У законах часто відображаються не загальнонародні, а особисті чи групові інтереси. Лобіювання і політичні торги стали повсякденною практикою законотворчої діяльності.

Поліпшенню справ у цій галузі могло б сприяти прийняття Закону «Про Верховну Раду України» і довгоочікуваного Закону «Про нормативні правові акти України». Потрібна також Загальнодержавна програма розвитку законодавства України, розрахована на 10-річний термін. Закони слід приймати в єдиному пакеті, орієнтуючись на відповідні наукові концепції правового регулювання.

Необхідно також провести суцільну ревізію законодавства, «розчистити» його від завалів застарілих актів і положень. Доцільно продовжити і розширити кодифікаційні роботи, вжити заходів до належної систематизації законодавства України.

Не слід, однак, забувати, що навіть найдосконаліше законодавство не наблизить нас до правової держави, якщо воно не буде належним чином виконуватися. Ще Петро І зазначав: зайве закони писати, якщо їх не виконувати. На жаль, правовий нігілізм, злочинність і корупція стали в нас поширеним явищем. До того ж не спрацьовує принцип невідворотності юридичної відповідальності за скоєні правопорушення. Це особливо стосується високого рангу посадовців.

— Ви єдиний український правознавець — іноземний член Російської Академії наук. Нещодавно в Москві вийшли монографія і підручник «Міжнародне право» з вашою участю. Які, на ваш погляд, перспективи україно-російського наукового співробітництва в галузі державознавства і правознавства?

— В історії розвитку України і Росії було багато спільного. І нині ми нерідко стикаємося з однаковими проблемами державно-правового характеру. Тож і розв’язувати їх простіше спільними зусиллями. Про це свідчить досвід минулого. Наведу конкретний приклад. У 70-х—80-х роках минулого століття українські і російські правознавці-екологи плідно працювали разом над концепцією права громадянина (людини) на безпечне навколишнє середовище. Опрацьована в такий спосіб модель цього права пізніше знайшла закріплення в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» і відповідному законі Російської Федерації, а також у нових конституціях цих держав.

З розвалом СРСР наші творчі зв’язки на офіційному рівні помітно послабшали. Але залишилися особисті контакти вчених. З російського боку активно сприяли цьому такі відомі правознавці, як В. Кудрявцев, Б. Топорнін, Ю. Тихомиров, 

В. Яковлєв та інші. Віце-президента Російської Академії наук В. Кудрявцева було обрано іноземним членом НАН України.

Поступово ми відновлюємо творче співробітництво між відповідними науково-дослідними установами та вищими навчальними закладами обох країн. Наш інститут, зокрема, бере участь у різноманітних наукових заходах спільно з Інститутом держави і права Російської Академії наук, Інститутом законодавства і порівняльного правознавства при уряді Російської Федерації, юридичним факультетом Московського державного університету, Московською державною академією, юридичним факультетом Санкт-Петербурзького державного університету та іншими.

Є, отже, всі підстави дивитися оптимістично на розвиток україно-російського наукового співробітництва в галузі державознавства і правознавства. Важливою передумовою цього є нинішнє політичне зближення між Україною і Росією, а також постійна дружба між українським і російським народами.

— Нині спостерігається підвищений інтерес до проблем історії держави і права України. Не стоїть осторонь цих проблем і очолюваний вами інститут. Про це свідчать, зокрема, такі його видання останніх років, як 10-томна «Антологія української юридичної думки», кодекс українського права ХVІІІ століття — «Права, за якими судиться малоросійський народ», серія монографічних праць з історії держави і права України тощо, підготовлені за вашої активної участі. А що можна сказати про подальший розвиток історико-правових досліджень в інституті?

— Питання надзвичайно важливе у зв’язку з часто замінюваною за роки незалежності політичною кон’юнктурою в країні. У зв’язку з цим спостерігається намагання з боку певних політичних сил націонал-радикального напряму переписати вітчизняну історію, без достатніх на те підстав змістити акценти в оцінці історичних постатей, подій і явищ.

Для запобігання цьому ми свого часу запропонували видання серії «Пам’ятки політико-правової думки України». Вже побачило світ чимало таких пам’яток, які було фактично забуто, в тому числі і «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Сьогодні у процесі реалізації перебуває проект видань з персональної тематики. Надруковано тритомник творів М. Василенка, на черзі багатотомники праць академіків Всеукраїнської академії наук Ф. Тарановського, О. Малиновського та інших. Видано книжку «Правознавча спадщина Глухівщини». Досліджуємо також правову природу універсалів українських гетьманів.

— Дякуємо за інтерв’ю. Хай вам щастить!

Вітаємо

Сьогодні Юрію Сергійовичу Шемшученку виповнюється 75 років. Редакція газети «Голос України» зичить ювіляру успіхів у роботі, здоров’я, сімейного добробуту, злагоди, всіляких гараздів та щастя на довгі роки.