На камерній сцені Львівського національного драматичного театру імені М. Заньковецької лунали «Співомовки» Степана Руданського у виконанні народного артиста України Святослава Максимчука та його учнів. Це була презентація двадцятого аудіоальбому артиста.
Друзі жартома називають його «живим комп’ютером»: Святослав Максимчук тримає у пам’яті колосальну кількість текстів української класики. Звісно, сучасна звуковідтворююча техніка сприяє електронною пам’яттю, але коли йдеться про живе виконання, «фанери» не буває і бути не може. Перш ніж запропонувати ту чи іншу програму широкому загалу, Святослав Максимчук апробує її в «родинному колі» — колег та учнів, літературознавців і митців, шанувальників слова різного віку. Ця давня традиція допомагає артистові відчути «температуру» зали. А вона — щоразу інша. Ось і цього разу не лише бувалий у бувальцях виконавець Святослав Максимчук, а й юні, вродливі, ніжні дівчата промовляли зі сцени: «Ай-ай-ай...» Але які ж бо навдивовижу цнотливі — оті сороміцькі співомовки, і як делікатно впоралися з ними талановиті актори!
Ось що пише про аудіоальбом «Співомовки (скоромні і трохи присолені)» доцент Національного університету ім. Івана Франка Михайло Чорнопиский: «Неперевершений інтерпретатор народного гумору», за визначенням І. Франка, С. Руданський (1833—1873) у співомовках (анекдотах, жартах, гуморесках) про статеве життя і міжетнічні стосунки, «взятих із уст українського народу і переказаних віршами з незвичайною простотою, влучністю і грацією вислову» та недавно вповні виданих (видавництво «Перун», 2005), цими записами входить в унікальний рецитаційний репертуар української класики народного артиста України Святослава Максимчука. Для науки фольклористики, як і для медицини, немає нічого сороміцького. А в житті щодо таких творів народ каже: «З плота кілок не викидають». До того ж висока культура українського гумору — це не наслане чужинцями скабрезне матюкання, а таки влучність і грація вислову талановитих митців — Поета і Артиста».
Відтак «родинна» аудиторія не опускала очі від «трохи присоленої» програми. Бо бездонна криниця багатющої української мови така чиста і прозора, що її годі скаламутити. У ній достатньо і метафор, і евфемізмів, і епітетів — на всі випадки життя (як не пошкодувати, що всюдисуща Вєрка Сердючка, котра стала «еталоном» сучасного українського гумору, так і не вивчила мови).
Святослав Максимчук розповів, як 1973 року його запросили на «вогник» до одного із інститутів Львова. Після серйозної частини виступу артист перейшов до співомовок Степана Руданського. Саме на той момент до зали увійшло компартійне начальство. Сміх у залі воно розцінило як... паплюження великого свята — річниці революції. Заходи не забарилися. З вищих інстанцій надійшла рекомендація... звільнити з посади! Та колектив заньківчан — до його честі і слави — одностайно виступив на захист і актора, і Слова. А тепер подумаймо: де більше сороміцького і комічного?
А врешті, історія нашого народу, котру, кажуть, годі вивчати без валідолу, просякнута не лише плачем, а й життєдайним сміхом. Українці завжди уміли покепкувати із себе й інших — така перевага сильних...
Отож, як пропонують нам Автор і Артист, сміймося, панове! Бо ми того варті.
