...Минуло два місяці після прем’єри «Гамлета» у Волинському академічному українському муздрамтеатрі ім. Шевченка (режисер — Петро Ластівка). Виставу вже зіграно не раз; деякі луцькі театрали встигли побачити її двічі, приходили навіть ті, хто любить театр на відстані та вибірково.
Одна з прикметних особливостей вистави: вона не завершується з поклоном акторів.
Та й починається дійство ще до усталених «трьох дзвінків». Залом повільно та велично проходять Клавдій (Д. Мельничук), Гертруда (О. Небось), священик (А. Даценко), Офелія (С. Онищук-Коць), Полоній (О. Якимчук)... Клавдій кладе вінок до труни померлого короля; всі інші кладуть квіти. Лунає відповідна музика та десь за межами залу — дзвінки на виставу; сцена буквально всотує в себе гамір та енергію реального життя. Мертві квіти, домовина, що скоро займе своє місце серед інших у фамільному склепі (сценограф — засл. діяч культури Польщі О. Оверчук). Таке різне мовчання: удавано-скорботне — Клавдія, щиро-трагічне — Офелії, значущо-мудре — блазня — раз по раз перебивається риданнями Гертруди...
Категорії трагічного та комічного органічно поєднуються і не випадають із загального стилю вистави, як це часто буває в інших спектаклях сучасного театру. Ось лунає текст послання від Розенкранца та Гільденстерна, зачитаний Клавдієм: «Парадуют державні інтєреси ци дивни витєвкі». Звісно, аналогії тут однозначні. Проте, коли у фіналі на сцену, буквально завалену трупами «перших осіб», підніметься чепурненький чиновник у сірому костюмчику з дипломатом в руках та без жодного слова, озирнувшись до глядачевого залу, продемонструє вкладений у «файлік» стандартний аркушик паперу формату А4 з одним-єдиним написом: «Я маю всі права на цю державу» — стане зрозуміло, що це вже навіть не сміх крізь сльози. Це — констатація нашого буття.
І таких тривожно-комічних «дзвіночків», які у фіналі перетворюються в набат, розкидано по виставі багато.
Блазень (Б. Якимчук) та Гробокоп (Р. Джусь) — фактично, смислові лейтмотиви «Гамлета». Блазень — або замість привида, або і є привидом батька Гамлета; саме в його вуста вкладено знаменитий монолог про смерть та вимогу помсти. Гробокоп взагалі чи не найзнаковіша фігура (звісно, після Гамлета) — спокійно, повільно, наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, він з’являється після сутичок та зіткнень головних героїв; після частих бенкетів (а Клавдій з почтом таки добре полюбляють випити й пожувати) Гробокоп скидає скатертину, келихи і тарілки до великого мішка і повільно виносить їх. Здається, він сповнений дивного знання про фінал, який очікує усіх героїв трагедії, і тому його ніщо не обходить та не хвилює. Вкотре столи знову застеляються одними і тими ж скатертинами, придворні разом з Клавдієм та Гертрудою знову п’ють з одних і тих самих келихів — і хоч би які чвари точилися навкруги, приходить цей помічник Смерті зі своїм незмінним мішком і наводить лад.
Окремо слід сказати про Гамлета в блискучому виконанні Дмитра Репюка. Звісно, аналогії із знаменитими попередниками цього молодого актора іноді виникають. Навіть не так аналогії, як натяки і далекі згадки. Цей Гамлет особливий, зі своїм характером, глибиною справжніх почуттів до Офелії (особливо пронизливо-сповідальною є сцена їх зустрічі, підлаштована Клавдієм та Полонієм). Цей Гамлет не філософ та месник, а, скоріше, юнак, який хоче бути коханим і кохати, бути щасливим і жити в мирі та злагоді — але химерна Доля не дала йому такої розкоші. Адже для всіх персонажів трагедія смерті короля Данії завершиться після скреготу залізного засову на дверях склепу; віддавши данину смерті, вся компанія радісно почне готуватися до весілля, і от уже забрані з домовини квіти вручатимуть придворним разом з державними нагородами. Але для Гамлета, котрий не встиг на похорон, трагедія лише розпочинається, і, можливо, якби вся ця скорботна компанія зачекала саме його, то фінал історії був би іншим.
Як, власне, і сама історія.
Але тоді це вже був би не «Гамлет» Петра Ластівки.
...Коли ці рядки були написані, надійшла звістка про смерть директора—художнього керівника театру Богдана Степановича Берези (на знімку ліворуч) (завтра — дев’ять днів)... І неправда, що мистецтво копіює життя: «Гамлет», цей останній подарунок Петра Ластівки Богданові Степановичу, фактично став прологом до того, що театр переживає в ці скорботні дні. Тільки не буде ніякого весілля, і державні нагороди вже не матимуть жодного значення.
Можливо, одного разу, десь у кращих світах, Богдан Степанович йтиме по місячній доріжці й зустріне Вільяма Шекспіра, який скаже йому: «Гамлет» Волинського театру — найкращий».
На що він щасливо посміхнеться і відповість: «Це тому, що я дуже любив цей театр»...
Світлої дороги Вам до Господа, Богдане Степановичу!
На знімку: сцена з вистави.
