Днями на розсуд столичної публіки представлено оригінальний музичний проект. В одному концерті прозвучали добре відомі меломанам 24 прелюдії Ф. Шопена, написані у 1836—1839 роках, та сучасні обробки цих прелюдій («транскрипції»), зроблені молодими композиторами України, Польщі, Росії та Білорусії спеціально для проекту. Таким чином, організатори акції — Польський інститут у Києві та ансамбль «Nostrі Temporіs» — одночасно віддали шану 200-річчю з дня народження великого польського композитора-романтика та зібрали своєрідний альманах найновішої академічної музики Східної Європи. Про те, наскільки цим строкатим поєднанням вдалося зацікавити слухачів, свідчив ущерть повний зал Національної спілки композиторів України.
Молоді музиканти — львівський піаніст Данило Саєнко та п’ятірка учасників київського «Nostrі Temporіs» — добротно впоралися з масштабною та відповідальною програмою. Д. Саєнко по-камерному м’яко і тонко проінтонував шопенівські шедеври, хоча інколи здавалося, що йому було важко налаштовуватися на романтичний лад після ультрамодернових композицій сучасних авторів (у програмі концерту вони чергувалися). А виконавці ансамблю «Nostrі Temporіs», троє з яких є ще й композиторами, зі справжнім знанням справи, хоч інколи трохи квапливо, зіграли транскрипції шопенівських мініатюр.
Ці транскрипції й були найбільшою інтригою концерту. Вони, певно, всерйоз розчарували б адептів трепетно-цнотливого або сакрально-піднесеного ставлення до музичної класики. Погляд композиторів нашого часу на творчість великого романтика далеко не завжди був схожим на покладання квітів до постаменту генія. Шопенівські музичні ідеї були піддані значній деформації, а інколи й безжальній деструкції. Автори транскрипцій, використовуючи авангардну стилістику, неначе гралися з оригінальним музичним текстом (як-от у творах О. Шмурака, Б. Сегіна, А. Хубєєва, Д. Пшибильського). Другі — зробили дуже натхненні «переклади» його прелюдій сучасною музичною мовою (зокрема, К. Яськов, О. Ільницька, Е. Войтацький). Треті — значно переосмислили романтичні художні образи (наприклад, О. Мануляк або О. Войтенко).
Але видається, що більшість молодих композиторів все ж сприймають музику Ф. Шопена як живу класику — принаймні, вони ведуть творчий діалог із нею (хоч іноді й дуже гострий). До таких належать білоруські, польські та багато українських авторів. Найбільш обережно до оригіналу поставилися польські композитори — на них, певно, тисне культ національного музичного генія номер один.
Зате для четвірки росіян (Г. Дорохова, А. Наджарова, С. Хісматова і А. Жолтишевої) та двох українців (М. Коломійця і С. Вилки) Шопен, мабуть, уже помер, адже у своїх транскрипціях вони вщент зруйнували образний світ його прелюдій.
Трохи шкода було бідного класика польської музики, та й деяких слухачів, які ледь не хапалися за серце, коли вищезгадані автори, замість того щоб зронити сльозу на його могилу, забивали гучними ударами фортепіано та вищанням флейти й віолончелі символічні звукові цвяхи у труну шопенівської музичної естетики. Але зробили вони це так талановито, що не залишили жодного сумніву: ювілей ювілеєм, а музика рухається далі і живе новими технічними ідеями та художніми образами.
Концерт супроводжувався презентацією новоствореного Українського клубу нової музики. Організація, покликана сприяти вільній комунікації між сучасними композиторами і виконавцями «нової музики» та слухачами, почала свою діяльність з обговорення цього напрочуд цікавого проекту.
