Які реформи потрібні для того, щоб в Україні розвивалося місцеве самоврядування. Кого потрібно позбавити пільг, щоб заощадити мільйони гривень для місцевих бюджетів. Чому у працівників ЖЕКів — найнижчі зарплати в країні. Про це наше інтерв’ю з головою Комітету Верховної Ради з питань бюджету, представником Асоціації міст у парламенті, екс-міським головою Бердянська Валерієм БАРАНОВИМ.

 На мітингу професійних рішень не буває

— Увесь цивілізований світ живе винятково в рамках місцевого самоврядування. Якщо ми мріємо про те, щоб жити в європейському світі, демократичному і вільному, то повинні розуміти, що іншого шляху у нас немає. Тільки місцеве самоврядування! Тягнемо з цим уже 20 років! Тому й очевидних успіхів не спостерігається.

Кожну реформу потрібно професійно підготувати, мало того, психологічно підготувати до неї суспільство. Приклад того, як не можна робити, ми одержали з Податковим кодексом. Навіть професійний проект вимагає підготовки свідомості суспільства для його сприйняття. Адже одні не розберуться, інших спровокують, треті вставлять політику — і проблеми забезпечені.

Наприклад, у Хорватії це робили в такий спосіб. Група фахівців (не партійців!) вивчала світовий досвід адміністративної або житлово-комунальної реформи. Вибирали кращу діючу модель і готували її, виходячи з місцевих нюансів. Експерти знаходили професійне рішення! На мітингу професійних рішень не буває. Коли ці пропозиції були напрацьовані, підкреслюю, — ще не прийняті! — збирали журналістів, експертів, практиків і знайомили їх зі своїми ініціативами. Преса була прихильником реформ і активним пропагандистом. Так формувалася громадська думка. На це пішло півроку й більше. Потрібно готувати «круглі столи», проводити дискусії, але не такі, як у телепрограмі «Свобода слова з Савіком Шустером», — хто далі плюне.

А в нас відбувається так: є проблема, її розв’язує якесь коло людей (ніхто не знає, хто), після їхніх зборів уночі вкидаються у Верховну Раду сирі проекти. Парламент, способом партійної дисципліни їх приймає, а народ не розуміє, що відбувається, починаються масові неподобства. Потім ті автори нарікають на Верховну Раду, що вона, прийнявши їхній проект, порушувала Конституцію... Їхній проект! Рада в зґвалтованому стані, а крайнім стає Президент... Йому приймати рішення і за все відповідати. Команда його підставляє. Він залишається перед вибором: проводити реформу чи ні. І він робить правильний вибір...

— Чи достатньо законодавчої бази для розвитку місцевого самоврядування?

— Безумовно. Законів тут мало тим, хто не хоче або не може працювати. В 90-ті роки Україна зробила великий крок — парламент прийняв закон про місцеве самоврядування. Це гарний закон. І його не потрібно змінювати. Крім того, його, нагадаю, готували професіонали на досвіді європейських країн.

— А чому ми щороку говоримо про одні й ті само проблеми?

— Бо суворість українських законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання. І завжди не виконувала ці закони центральна влада. Це перше. Друге. Проблема полягає в тому, що ми зробили до місцевого самоврядування тільки півкроку — не ввели справжнє самоврядування на всіх рівнях влади. Воно має бути не тільки в містах, а у районах і областях. Думаю, це було пов’язане з бажанням керувати з центру й острахом, що на місцях будуть самі приймати рішення. Тому, мені здається, що наступним кроком повинна бути ліквідація обласних і районних адміністрацій. Це райкоми різних партій, які плодять інтриги й ділять бюджет без обласної ради. При всіх радах потрібні виконавчі комітети, які повинні складатися із професіоналів. І жодних партійних списків!

Головна проблема — відсутність грошей

У місцевого самоврядування є головна проблема — відсутність грошей. Його можна порівняти з людиною, що працює і нічого не заробляє. Або все, що одержує, відносить сусідові. А той може віддати гроші, а може й не віддати.

Бажання ділити фінанси — дуже велике гальмо в розвитку України. І ділити гроші в центрі — це шлях у нікуди. Це — першопричина корупції. Новий бюджет формуватиметься в дуже складних умовах: економічна криза ще не закінчилася, дефіцит бюджету — величезний, соціальні зобов’язання — нездійсненні. Розраховувати на додаткові гроші для самоврядування складно, але от перерозподілити їх можливо. Я маю на увазі субвенції на соціально економічний розвиток і програми центральних відомств. Мінімум половину засобів разом із проблемами й відповідальністю можна передати на місця. Скажіть, навіщо центру займатися шкільними котельними, насосною або сільським клубом? Ганяти документи по колу й 20 грудня виділити гроші, які вже неможливо освоїти? Це — місцеві завдання. Центр повинен займатися стратегією, загальнодержавними завданнями, навчати кадри і організовувати проведення реформ.

Тому хоч якого б голову міста не обрали, ситуація та сама: грошей немає. Не фінансуються багато соціальних програм. Це провина не уряду, а тих керівників, які страждають на хронічний популізм. На-

приклад, один із законів, що не забезпечений фінансово, — про дітей війни, безплатний проїзд тощо. Коли їх приймали, не думали про те, що його виконати не-можливо! А то виходить: обов’язків багато, а грошей і прав практично немає.

 Де ще приватну власність утримують на державні гроші?

— У статусі міського голови Бердянська вам часто доводилося обмінюватися досвідом з колегами. І закордонними також. Ви напевно, ділилися секретами, де взяти гроші на ті жі сміттєвози, якщо із центру їх просто не дають. 

— Центр не повинен займатися сміттєвозами. Він повинен забезпечити власну дохідну базу місцевому самоврядуванню, на основі якої і мають вирішуватися всі місцеві проблеми.

Поки що — раціонально розподіляти кошти. Сьогодні потрібно провести інвентаризацію пільг. У бердянській лікарні є відділення для ветеранів Великої Вітчизняної війни. Поздоровляючи там якось шанованих людей зі святом, я зустрів у пільгових палатах своїх однокласників і знайомих, які народилися за десять років після війни. Підрахували: ветеранів — 50 відсотків, інші — зовсім випадкові люди, які не мають права користуватися пільгами. Міська влада взяла справу на контроль, після чого кількість «пільговиків» скоротилася, а фінансування зменшилося удвічі. При цьому ми зробили капітальний ремонт будівлі, а заслужені люди одержали якісне обслуговування. Упевнений, що й половина пільговиків, які безкоштовно користуються громадським транспортом, — «липові».

Завдяки цьому можна заощадити сотні мільйонів для місцевих бюджетів. Нам потрібно перейти на адресну допомогу або на соціальні картки, які забезпечать оплату комунальних послуг пільговикам суворо за цільовим призначенням. Це теж сотні мільйонів гривень економії. Пострадянські країни Європи мали свідомо іншу психологію суспільства. За 5—6 років вони провели реформи  і сьогодні живуть щасливо. А ми думаємо, що бережемо суспільство. Ні, ми його обдурили, «бережемо» його двадцять років і тупцюємо на місці. Скажіть, де ще приватну власність утримують за державні гроші? Держава ж не робить дахи й паркани в сільських будинках. А в міських багатоповерхівках чомусь робить!

У нас же цього чомусь не розуміють. У магазині ми беремо товар і платимо за нього, а в держави беремо послугу й не платимо... Ми повинні перевернути свідомість людей, а перевернути її може тільки час і роз’яснення. Перед тим як передати будинок у власність фактичним власникам, ми робили його капітальний ремонт. За рахунок бюджетів, місцевого й державного, і особистих внесків громадян. Історія не знає інших способів створити нормальні умови для життя людей, крім реформ. Усі, хто ці реформи не проводить, живуть у наметах і вігвамах. Ми можемо прискорити процес зміни свідомості людей. Через засоби масової інформації та спільними зусиллями.

Ситуація — пародоксальна: рухаємося багато років без перспективи — проїданням. Знаємо світовий досвід і маємо фахівців, щоб провести очевидні дії, але не робимо цього тому, що суспільство не сприймає й боїться. Наприклад, якщо ми не видалятимемо хворий зуб через те, що буде боляче, пацієнт помре без хірургічного втручання... Потрібна сильна політична воля влади й підготовка свідомості суспільства.

До речі, перед тим як нам дати кредит, інвестори запитують: чому ви не робите очевидні речі? А саме: не приведете тарифи у відповідність із економічними розрахунками? Що відповідати? Нам потрібно проблеми місцевого самоврядування розділити на дві частини: економічну й соціальну. Міськводоканал, тепломережа й ЖЕК не можуть і не повинні бути суб’єктами соціальної політики. Це об’єкти господарювання. Вони такі ж підприємства, як і ті, що випускають верстати, хліб тощо, в основі чого лежить принцип: якщо витрати більше доходів, — об’єкт банкрут. А в нас ЖКГ працює поза законами економіки 20 років, і ми завзято вимагаємо якісних послуг від банкрута! І там — найнижча зарплата в Україні. І відповідно не висококваліфіковані фахівці. Спроба зробити ЖКГ підрозділом соціальної служби призвела до його знищення. Держава вбила комунальний транспорт, коли запровадила пільги на безплатний проїзд, але забула за це заплатити.

А соціальна частина — це пільги, з якими держава має розібратися. Але завжди потрібно піклуватися про інвалідів, людей, які не можуть себе самі забезпечити. Є люди, які не можуть працювати, а є — які не хочуть. Потрібна адресна допомога.

Столиця відстала від місцевого самоврядування років на десять

Узагалі, для ефективної роботи органів місцевого самоврядування немало важить ініціатива. Наприклад, днями засідав комітет, що розглядав проекти з місцевого розвитку, під головуванням віце-прем’єра Віктора Тихонова. Отож, Дніпропетровська область подала близько 70 проектів, а Севастополь — жодного. От вам і ставлення. Найпередовіші органи місцевого самоврядування зазвичай розташовані в невеликих містах. А от столиця відстала від місцевого самоврядування років на десять. І це місто, що має бути зразком у розв’язанні комунальних проблем! Я часто спілкуюся з Олександром Поповим і Олександром Мазурчаком, ми обговорюємо ситуацію в місті. За час блюзнірства минулої команди Київ завмер у розвитку, і тепер новим керівникам потрібно все починати спочатку, наздоганяючи ініціативні малі міста країни. Благо, у нової команди є досвід і вміння, що вони підтвердили своєю минулою роботою. І Попов, і Мазурчак були кращими й авторитетними міськими головами.

— А от ліквідація районних рад у столиці сприяє розвитку територіальних громад і розв’язанню їхніх проблем?

— Звичайно. Чим більше мітингових вогнищ — тим гірше. Я — прихильник демократії, але в умовах проведення реформ повинна бути тверда адміністративна рука. Демократія дає змогу поговорити, порозмірковувати і нікому ні за що не відповідати. А в умовах реформ потрібна чітка система, організація й дуже жорсткий контроль за виконанням прийнятих рішень. Міська рада сформувала бюджет, розподілила по районах, і цього досить. А наявність ще одного органу, що ще про щось там говорить, маючи три гривні, — тільки ускладнює процедуру управління. Це непотрібний щабель політичної бюрократії.

— Чим може бути незручний для міст Податковий кодекс?

— Почну з Бюджетного. Це великий крок уперед. Там виписано все, що стосується державного й місцевого бюджетів. Крім того, там закріплено: процедура прийняття бюджету включає необхідність підписання протоколу узгодження з асоціацією міст.

Скажімо, для Бердянська він давав мільйон-півтора гривень. Для міста досить пристойні гроші, на які можна купити пару сміттєвозів. Сьогодні цього податку не буде. Від одного чиновника чув аргумент: ринковий збір однаково розкрадуть. Тоді давайте закриємо казначейство, міліцію за те, що вона в нас не стежить за тим, щоб не крали, прокуратуру... Я спілкувався з міським головою Чернівців, для нього цей збір — 20 млн. надходжень до бюджету. Хто сьогодні компенсує ці витрати? Казали, що завдяки новому Податковому кодексу місцеві бюджети одержать 18 млрд. грн. Це гра з цифрами. Насправді, це додаткова сума на виконання делегованих повноважень, пов’язаних з підвищенням соціальних виплат, — зарплат, вартості енергоносіїв. Ці гроші транзитом пройдуть через місцеве самоврядування, але нічого не залишиться для міста, наприклад, на котельню, дах, дитсадок... Ця цифра звучить красиво, але не вирішує жодної проблеми.

Кодекс прийнято, багато чого ще не розраховано й тому і державний бюджет формується в авральному порядку, і місцеві ще не змогли визначити, що він дасть містам. Вочевидь, якщо ми хочемо змін, то потрібно йти вперед і приймати рішення. Можливі помилки, але їх завжди можна виправити.

Будь-яка реформа повинна обговорюватися з учасниками цього процесу.

— Чи прислухається влада до ініціатив Асоціації міст України?

— Наші ініціативи підтримує Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Була навіть робоча група, що розробила кроки з виходу України з управлінської кризи. Ми їх підготували, уряд підтримав, але, на жаль, вони нікому не стали у пригоді....

Я вивчив програму Президента, де зроблені правильні акценти на розвиток самоврядування, мета визначена правильно, важливо тепер її реалізувати. Для цього потрібні практики й фахівці, що зарекомендували себе. Партійні квоти в управлінні не можуть принести позитивного результату. Віце-президент АМУ Мирослав Пітцик раніше був присутній на засіданнях уряду й міг висловлювати професійну точку зору з місцевих проблем. Сьогодні думка асоціації не враховується. До речі, найближчим часом у парламенті створять міжфракційну робочу групу, де буде не менше 20—30 народних депутатів з усіх фракцій. Ця група лобіюватиме рішення, які стосуються розвитку місцевого самоврядування. Сподіваюся, це буде правильним кроком до розвитку великих і малих міст.

— Дякую за інтерв’ю.