Хочуть вирватися з наркотичних лабет

Кращого місця для людей, котрі замислилися над своєю подальшою долею, годі й шукати: куди не глянь — ліс і безмежне поле, ніщо не зупинить думку. Невеличка, ще доволі міцна дерев’яна поліська хатина прихистила протягом року сорок осіб, які щиро бажають назавжди розірвати зв’язок з минулим.

Чи всім їм вдасться вирватися з наркотичного полону, покаже час. Але всі вони отримали цей шанс. Багато з них повернулися з місць позбавлення волі, куди потрапили саме через наркотики (дороге «задоволення»), на які не могли заробити, а тому й крали, грабували, заглушивши власне сумління порцією «дурі»... Та все ж вони знайшли сили, щоб порвати з минулим, їм потрібні лише підтримка і розуміння. Дуже важко щось змінити, коли у тебе ні даху над головою, ні шматка хліба, ні перспективи на працевлаштування, ні родини... Тому вони тут, у притулку. Чоловіки щодня працюють, мають невеличке господарство: курей, свиней, город. У будинку є вода та електричний бойлер.

— Я довго шукав підтримки людей, їхньої допомоги, аж доки зрозумів, що давно нікому не потрібний, навіть собі самому, бо не раз намагався перервати те, що всі називають життям, а для мене воно стало пеклом, — почав свою розповідь найстарший із мешканців Дому милосердя, 45-річний Віктор, який живе тут уже рік. — А знайшов любов і підтримку тільки тоді, коли щиро покаявся і впустив у своє серце Господа. Це він подав мені руку допомоги.

Більшість мешканців притулку бояться бути щирими перед сторонніми, відбуваються фразами з Біблії. Припускаємо, що між собою вони більш відверті, але, зрештою, це їхня справа. Кажуть, що не знають ще, як житимуть за межами цього будинку. Ці люди повинні набути тут стрижень, який дозволить їм не зігнутися під тягарем дійсності, вистояти перед наступними спокусами, знайти себе у новому житті. Майже для всіх мешканців притулку цим стрижнем стала віра в Бога. Але чи готове наше суспільство зрозуміти цих людей і їм допомогти? Як мінімум, цим людям потрібні робота і дах над головою.

У куточку весь час тихенько сидить симпатичний молодий чоловік.

— Розкажіть свою історію, — попросили його.

— Хочете почути, як я опинився тут? Добре, розкажу. Можливо, моя розповідь утримає когось від спокуси спробувати наркотик, — каже Володимир. — Якщо хтось захоче спробувати «заради спортивного інтересу», то хай згадає мої слова: наркотик впіймає вас із першого разу і вже не відпустить.

Мені 35 років, родом я з Вінницької області. Народився у благополучній сім’ї. Мама вчителька. Правда, тато нас покинув, коли я ще був маленьким. Мама вийшла заміж вдруге, народилася сестричка. Вітчим був хороший. Проте, скільки пам’ятаю себе, я завжди був неслухняним. Тепер можу це пояснити: так я підсвідомо протестував проти чогось. Проте не знаю, проти чого саме. Можливо, все-таки була якась психічна травма від розлучення батьків, і в мені затаїлося зло. Алкоголь спробував ще в чотирнадцять років. Все, як у всіх у цьому віці: вечірки, танці, проте все в межах розумного. Вступив у Києві в інститут. Одного разу в компанії запропонували наркотик. Думав, лише побачу, що це таке. Спробував, і здалося, що забув. Одружився. Згодом покинув інститут. Не через горілку чи наркотик, просто так, не було інтересу вчитися. А тоді почалося: будь-який негаразд у житті я скрашував наркотиком. Життя стрімко пішло вниз. Народився син, але я радів не цьому, а кожній «дозі»... Я був сам по собі. Виносив з дому речі, щоб купити наркотик, брехав, замкнувся в собі. Руйнувалося світосприйняття, рушилися цінності. Наркотик з’їдав мене, і виникала пустота. Здавалося, що новий день гряде лишень для того, щоб отримати нову «дозу». І дружина, і батьки відмовилися від мене — їх не засуджую, бо на той момент я був втрачений для суспільства і родини, приносив лише біду.

Одного зимового дня я вмирав, — переводить подих Володимир. — У холодній хаті свого знайомого, теж наркомана, що відбував на той час покарання. Лежав майже тиждень без їжі та води, бо вона замерзла у відрі. Горів весь, було запалення легень. Піднятися не міг, залишалася ще одна «доза», яку я прийняв, чітко при тому усвідомлюючи, що через годин шість настане страшна ломка, але по наркотик не зможу вийти. Знав, що помру у страшних муках, але навіть зробити смерть швидкою і безболісною вже не міг. Можете не вірити, але саме тоді в хату прийшла віруюча жінка. Вона стала наді мною і говорила щось про Біблію, тільки я вже мало що розумів. Отямився в лікарні. Церква зібрала на моє лікування гроші, а моя спасителька щодня годувала мене з ложечки. А я після пережитого все одно взявся за старе. Мене мучили залишки сумління, але властивості наркотиків якраз полягають у тому, що вони знищують в людині все людське. Потрапив за ґрати спочатку на п’ять, а потім ще на шість років. Тепер розумію, що й там Господь не полишав мене, бо серед засуджених мені трапився чоловік, який щиро увірував у Бога і підтримував мене. А весь цей час у церкві за мене молилися... Я заздрив цьому чоловікові, котрий знайшов того, хто любить його і вірить у його зцілення. А одного дня це трапилось і зі мною. Відчув лише, але словами не можу передати. Розумієте, пустоти в душі не може бути...

Рівненська область.