Оперуповноважений карного розшуку Млинівського РВ УМВС України у Рівненській області, а заодно завзятий мисливець Володимир Лук’янчук намагався здійснити цікавий експеримент. Забравши з лісу «на виховання» двійко вовченят, що залишилися без материнського тепла ( вовчиця загинула неподалік від лігва), він вирішив не тільки приручити тварин, а й зробити з них, враховуючи їхні природні дані, справжніх нишпорок, які допомагали б у розкритті злочинів.

На жаль, цей експеримент обірвався на півдорозі, бо невідомі зловмисники практично на очах у міліціонерів (вольєр з вовками був розташований поряд із Млинівським райвідділом міліції) вирішили долю вовків, кинувши їм отруєне м’ясо.
— Мене вразив факт людської жорстокості, адже вовки Сірко та Бурко нікому шкоди не завдавали, — каже Володимир Лук’янчук. — Колись я їх забрав додому із двох міркувань: по-перше, пожалівши сіромах; по-друге, із цікавості — хотів перевірити, наскільки вони приручаються, наскільки готові відповідати людині добром на добро, наскільки у домашньому середовищі здатні змінити поведінку та характер.
— Чесно кажучи, не всі з цих сподівань виправдалися, — продовжує Володимир. — Вовки зовсім не хотіли «навчатися». Собаки набагато швидше схоплюють науку брати слід, виконувати команди, виявляти винахідливість. А вовки тугіше засвоюють навики, хоч у них набагато гостріший нюх та більше витривалості. Щоправда, я не так багато часу, як це потрібно, через зайнятість на роботі приділяв дресируванню тварин.
Останнім часом вихованці-сіроманці перебували у вольєрі райвідділу міліції. Володимир забрав їх з дому заради безпеки, хоча Сірко та Бурко жодної агресії до людей не виявляли. Навпаки, лащилися ще більше, ніж кошенята. Цікаво також, що по сусідству із вовчим вольєром мешкали службові собаки. Спочатку між ними та новоприбульцями спостерігалася деяка неприязнь. Потім виникла дружба. Але якось через отвір у сітці вовк так сильно вдарив лапою собаку, що розтрощив бідоласі грудину.
— Тоді я зробив ще один висновок: якими б «ручними» не були вовки, деякі притаманні їм лісові звички, вочевидь, не викореняться ніколи, — ділиться спостереженнями В. Лук’янчук. — У тому числі виття на місяць або злісний оскал. Втім, навіть за отой невеликий строк, що вовки були на моєму вихованні, я зрозумів і іншу просту і водночас важливу істину — навіть найдикіша природа під дією доброти та ласки стає людянішою. Також я ніколи не відрікався від думки, що вовки можуть прислужитися детективам. Недавно у Володимирецькому районі я побачив напіввовка-напівсобаку, запитую у господаря: «Що це таке?» Чую у відповідь: «Це результат схрещення вівчарки з вовком». Вийшло справді доволі цікаво, адже усю вовчу агресію та дикість внаслідок дресирування вдалося перепрофілювати на користь людині. Подібний намір з’явився і у мене. Планував: вийду на пенсію, спробую спарувати вовка із собакою, а щенят буду дресирувати змалечку. Бо це дуже важливо — щоб дресирувальна наука починалася якомога раніше. Отоді, можливо, експеримент сповна вдався б...
Цікавим моментом у вихованні Сірка та Бурка, зокрема, було те, що вони виявили себе прекрасними дегустаторами — розпізнавали якість продуктів. Не торкалися до м’яса з преміксами. А ось натуральним смакували, за що, зрештою, і поплатилися — з’їли м’ясо з отрутою, яке підкинули їм недоброзичливці.
 
Рівненська область.